Історію старости опублікувала радниця міністра захисту довкілля та природних ресурсів України у Facebook.
24 лютого 2022 року.
50 км від Зони Відчуження.
Пані Галина, староста села, отримує смс від односельця — невоєнне повідомлення, що в якійсь хаті сталося лихо, потрібна допомога.
Староста сідає на свій ровер, швиденько прямує з’ясувати, що там де, і на околиці села впирається в колону ворожих танків.
Просто очі-в-очі.
– ЗДАРОВ, РЕБЯТА, – каже пані Галина — щось підказати?
“Ребята” офігевають і запитують у відповідь — А ВИ ВЗАГАЛІ ХТО?
Я — староста села. А хто у вас головний? – відповідає українською, ноги тремтять.
Ооооооо, так ми вас і шукали!, – каже головний, на ім’я Шаміль, — значить так…
Нє нє нє, командую тут я, — каже Галина, наче її несе бісове крило, моїх людей не чіпати, в село не заходити!
Шаміль (спльовуючи) – Три війни пройшов, таких жінок ще не бачив… Добре, тіко без глупостєй, якщо буде від вас погане — відповідати будеш ти.
Всю окупацію КОЖНОГО ранку староста об’їжджала село.
Когось годувала, когось заспокоювала, комусь привозила ліки.
На роверику.
Кожного разу з мокрою спиною, бо під пильним наглядом та прицілом.
Шаміль слово витримав.
Двічі повертав вкрадені у місцевих автівки, а коли “солдати” пішли селом шукати “дєвочєк”, вона поїхала в Шамілевий бліндаж та кинулася на нього — ВИ Ж МЕНІ ОБІЦЯЛИ!!!
Хто його зна, чи то раптова повага, чи то обіцянка, чи той факт, що у Шаміля було декілька маленьких онучок, але солдатам своїм дав люлєй, і нікого в селі більше не чіпали.
Як виживали?
Просіювали кукурудзу та кормовий овес. Пекли коржики. Ділилися. Сиділи в підвалах. Готували на вогні та в старих печах літніх кухонь. У дитинча в селі було день народження — рочок. Один рочок. Бабуся спекла ті самі коржики, перемазала варенням і знайшла зі старих запасів свічку, яку запалювали на її власний день народження, “сто років тому”, на ювілей, 40 років. Так бабуся ножем вирізала з тієї свічки цифру 1. Такий був тортик, але він був.
Було страшно?, – запитую пані Галину (тупе питання, насправді)
Авжеж, відповідає. Але ж це МОЇ люди, а я староста.
Якщо висловити моє загальне враження від спілкування з численними людьми, які зробили свій маленький буденний подвиг на своєму звичайному місці, воно б було дослівно таке – “якщо Бог вирішив мене забрати, я хоча б помру не гімном”