Разом із жінками з Асоціації родин захисників “Азовсталі”, #Букви відтворили хронологію подій оборони Маріуполя в їхніх спогадах, відколи життя поділилося на “під час” та “після” Азовсталі. Це про “атмосферу”, яку бачили стіни зруйнованої фортеці та про боротьбу, яка продовжується вже поза її межами.

Героїні матеріалу: 

Галина Клемпоуз – солдатка запасу та співзасновниця Жіночого ветеранського руху, що займається адвокацією та захистом прав жінок-ветеранок та чинних військовослужбовців. Дівчина захищала країну з 2016 року: спочатку у складі добровольчого батальйону, пізніше підписала контракт зі Збройними силами України.

Наречений Галини – боєць полку “Азов”, якого обміняли 6 травня. Дівчина увійшла до складу Асоціації родин захисників “Азовсталі” та разом з іншими жінками полонених продовжує боротьбу за те, аби кожен повернувся додому.

Світлана Солонська – дружина захисника, який загинув під час теракту в Оленівці. Владислав – боєць полку “Азов”, брав участь в “Широкинській операції”, з початком повномасштабного вторгнення перебував на посаді офіцера логістики групи тилового забезпечення. Жінка довго не могла отримати інформацію про чоловіка, тож вірила в краще. Родині передали телефон чоловіка, і вони за перепискою і фото зрозуміли, що насправді переживали наші військові під час оборони Маріуполя.

“Азовсталь” – завод, який до 2022 року гордо носив звання металургійного гіганта. Сховища підприємства були здатні прийняти одночасно до 14 000 осіб та могли витримувати бомбардування півтонними бомбами. Тож, з розгортанням активних бойових дій в Маріуполі, саме територія “Азовсталі” стала притулком для тисяч маріупольців, які ховалися тут від щоденних російських атак. Так “металургійний гігант” став місцем, яке завжди уособлюватиме образ її оборонців. Тих, хто на власному досвіді відчули “реальність” та “неминучість” наслідків, які панували у стінах заводу. 

Галина Клемпоуз: – Моє перше знайомство з “Азовсталлю” було у далекому 2012-2013 році, коли я почала приїжджати до подруги. Вона з Донецької області, ми разом з нею їздили в Маріуполь. І завод Ілліча, і “Азовсталь” для мене були такими величезними машинами, які додають максимум сірості цьому прекрасному місту, як мені на той момент здалося. І в майбутньому, коли я вже приїжджала під час війни, з 2014 року в Маріуполь – це місто настільки змінювалося, настільки ставало світлішим, новітнішим, тобто ці зміни були неймовірно позитивними. І вже на момент повномасштабного вторгнення я не могла подумати, що той завод, на який я злилася певний час, який викликав таку страшну антипатію, бо проблеми зі здоров’ям у маріупольчан, у моїх знайомих я вважала, що це від цих заводів. І в один момент він став таким храмом, оберегом людських життів, такої кількості захисників і оборонців. Я дуже добре пам’ятаю цей момент, коли зателефонував Ярослав і сказав, що його поранено, але з ним все добре, тому що він в бункері, у шпиталі на “залізяці”. Потім, вже пізніше, до мене дійшло усвідомлення, що ця “залізяка” є безпосередньо “Азовсталлю”.

Світлана Солонська: Я знала, що “Азовсталь” – це величезний завод, який дуже добре укріплено, що там буде прихисток для наших оборонців. Але події, що відбувалися в Маріуполі, просто жахали. На той час це було все біля нас, ми самі – з Бердянська, бачили, яка величезна кількість техніки день і ніч іде. Орки їхали повз наш двір на Маріуполь, і їх ніхто не зупиняв. Ми розуміли, що Маріуполь буде в оточенні. З перших днів повномасштабного вторгнення ми вже були в окупації і з болем дивилися на те, як захисники Маріуполя боронять місто від ворога, що переважає силою в 10 разів. Тоді увага всієї країни була прикута до Маріуполя. Сподівалися, що ось-ось буде деблокада, підмога. Але цього не відбувалося. Коло захисту Маріуполя звужувалося, сили були нерівними, і вони опинилися на “Азовсталі”.

Для кожного “Азовсталь” говорила по-різному: хтось на власні очі був свідком її зламу, а для когось мовив її голос – близька людина, яка тоді боронила ці стіни. Наші героїні – жінки, які понад 80 днів жили в очікуванні на найважливіший “+”, в той час як в кожному зверненні лунали єдині слова – “Ситуація критична. Великий брак боєприпасів, зброї, їстівних припасів, води. Медикаментів майже немає. Багато людей потребує медичної допомоги”.

Світлана Солонська: Коли чоловік перебував на “Азовсталі”, він дуже переживав, щоб ми вибралися з окупації. Він не міг працювати. Побратими хвилювалися і співпереживали один одному, багато було військових із Маріуполя, чиї родини залишалися там і які дуже переживали за свої сім’ї. Зібравшись з силами, ми вибралися з окупації на підконтрольну Україні територію, і він дуже радів. При виході у полон з “Азовсталі” йому вдалося передати мені пакунок, в якому був його телефон, нагороди, усі документи. Чомусь він так вирішив зробити. І ще передав мені свою весільну каблучку, якої ніколи не знімав. 

Вже перечитуючи Телеграм чоловіка, я побачила і почула голосові. З тих повідомлень зрозуміла, що “Азовсталь” – цей величезний завод – тоді був поділений на бункери. В його телефоні збереглися списки за позивними, ті люди, на яких вони були позиціях… І зараз, перечитуючи ці списки, бачу, що ці всі люди загинули. Мене найбільше вразило, з яким оптимізмом, з якою стійкістю вони одне з одним перемовлялися у повідомленнях, своїми охриплими голосами, бажали перемоги, підтримували. Так само, як і Владік, коли виходив до мене на зв’язок, казав, що все буде добре, що ми тримаємося, що ми всі тут у цій ситуації: і дівчата, і хлопці – ми всі разом.

Галина Клемпоуз: – Голоси “Азовсталі” для мене лунали і від близької людини, і від друзів, які були там. Не всі з них виходили на зв’язок, і тоді в голові закрадалися найстрашніші думки, що вони загинули у боях за Маріуполь, з деякими так і сталося. Коли зникав зв’язок з Ярославом, пам’ятаю, наскільки це було страшно. Тому що коли люди не виходять на зв’язок, і нема в кого запитати, то найстрашніше про що ти думаєш – це все, кінець вже настав.

Я усвідомлювала кількість польотів авіації, ту кількість скинутих боєголовок, їх силу, якої шкоди вони можуть завдати. І це очікування просто зводило з розуму. Але неймовірну радість водночас приносили якісь звісточки, невеличке повідомлення, комусь надіслане, що там все нормально, чи ці відео, які записували командири, відео, які знімали просто бійці і публікували у Телеграм-каналах, соціальних мережах. Оці всі відео про життя давали надію, що ці життя можна буде врятувати. 

Ще я дуже добре пам’ятаю небажання когось із них говорити про їжу. Коли я запитувала у рідної людини щось про їжу, чула відповідь-благання взагалі про це не питати і говорити про будь-що інше, але не про кількість їжі і продуктів. Я й сама знала про “склянку каші”,  знала про “скибку хліба з невеличким шматочком масла на Великдень, про те, що розбомбили бункер із продовольством, і тому почався такий критичний брак продуктів. І ці всі меседжі закарбувалися у пам’яті на все життя. Також я назавжди запам’ятаю, коли зі мною прощалися. Це було дуже часто. Були складені бажання заповітного характеру – це вбивало і розривало зсередини найбільше. Тому всі сили і зусилля докладалися до того, щоб їх звідти витягнути, звільнити. Тому голос “Азовсталі” почав лунати не тільки по нашій країні, а й по всьому світу. Найголовнішим була мотивація, щоб їх врятувати, і щоб вони залишилися всі живі. 

Так, голосом цього місця стали передусім його оборонці, які, усвідомлюючи усі можливі сценарії щодо власної долі, до останнього закликали світових лідерів організувати зелений коридор та евакуювати мирних жителів, поранених і тіла загиблих воїнів. В той час бомбардування “Азовсталі” посилювалося: атакували і вдень, і вночі.

Галина Клемпоуз: – Оборонці як ніхто інший тут розуміли свою можливу долю. Ніхто з них не вірив у деблокаду – я це дуже добре пам’ятаю, ніхто з моїх знайомих не вірив і у “кораблика”, ми надії якісь подавали, ми про це благали, але у кораблі, які їх евакуюють, там вони теж не вірили. Вірили в те, що вони просто загинуть. Це й пояснювало те, що вони складали ці побажання-заповіти. І варіант полону на той момент, пам’ятаю, просто не розглядався для нас, рідних, взагалі, тому що ми усвідомлювали, що їх усіх закатують.

Світлана Солонська: – Перше, коли я зрозуміла всю трагічність тієї ситуації, це було в березні, коли на один з бункерів впала бомба. Коли мій чоловік вийшов на зв’язок через деякий час, він мені сказав, що дивом вижив, а його близькі друзі загинули. Він був у тяжкому емоційному стані. Просто в момент прильоту він вийшов покурити. Це була десь перша година ночі, і в цей момент, у те місце, де були побратими, впала бомба. Але вже пізніше з смс у його телефоні я дізналася, що його тоді сильно контузило, і він не міг ходити. Вони розкопували ту вирву, яка утворилася від удару з загиблими побратимами. Це була перша трагедія, про яку я знала. 

Будучи у Польщі, виходячи на зв’язок, інколи, коли він міг зі мною розмовляти голосовими повідомленнями, я йому надсилала фото дерев, природи, тому що він був дуже близьким до природи, і це давало йому сили. Він весь час казав: “Тримай себе в руках, буде все добре. Якось буде. Люди щось вирішать, нам допоможуть”. Я відповідала, що за вас говорить весь світ: “Азовсталь” – символ незламності. Ви – герої. Він каже: “герої – хлопці, що біля мене. Герої ті, яких уже нема”. Поранені, контужені, голодні. Без засобів гігієни. Але вони були незламними. Одного разу він вийшов на зв’язок і намагався мене підбадьорити. Я підбадьорювала його тим, що про “Азовсталь” говорить весь світ, що відбулося під час Євробачення, коли закликали допомогти їх звільнити. Він тоді дуже здивувався.

Він мені наводив приклад. Казав, у Аллочки загинув чоловік, у неї 40 кг ваги. Таран був його другом. Він лежить у пакеті. У неї – набагато гірша ситуація. Я ще живий. Ви в небезпеці. Найстрашніша ситуація була з 8 на 9 травня. Я випадково дізналася від нього, що було скинуто бомбу, і загинуло близько 70-80 осіб, зокрема 15 дівчат, з якими я спілкувалася через телефон і питала за чоловіка, коли той не виходив на зв’язок. Вони всі загинули. Після цього чоловік довго не з’являвся на зв’язку. Він дуже важко переживав ці втрати. Коли відбулися події в Бучі та Ірпені, я розказала про це Владіку, а він відповів, що те, що зараз відбувається в Маріуполі, у 10 разів страшніше.

Після низки звернень та тривалих переговорів, 1 травня розпочинається евакуація цивільних із заводу “Азовсталь”. Проте загарбники продовжують штурм, застосовуючи надпотужні авіабомби по території комбінату, де в укриттях все ще ховалися мирні громадяни. Вже 4 травня командир полку “Азов” Денис Прокопенко повідомляє про те, що російські війська увійшли на територію “Азовсталі”.  Українські захисники, з-поміж яких – чимало поранених, продовжують утримувати оборону.

Світлана Солонська: – У мене моментів зламу було три. Перший –  військові побратими чоловіка, про яких я згадувала. Другий – коли чоловік надіслав своє фото, наскільки в нього змінився погляд, його очі передавали весь той біль і при цьому стійкість, яку їм там довелося пережити. Я побачила на фото все те, про що він мовчав. І третій – це останній виступ командира Дениса Прокопенка (Редіс). Знаючи його величезний авторитет, як він переживає, тоді мені стало зрозуміло, що ситуація – критична. Ми були шоковані. Софія, наша дочка, яка ніколи не плаче, розплакалася і сказала: “Як в полон?!”.

Галина Клемпоуз: – Незламність та воля до життя давали мотивацію для боротьби. Тобто, не здаватися, боротися, оборонятися, захищатися. Я бачила неймовірну сміливість, крім того, мою близьку людину було поранено, і його мучило сумління, що він лежить поранений, а не воює, що він мало часу провоював, на його думку, і “чому побратими воюють, а я лежу?”. Це все свідчить про їхні чесноти, що це неймовірної чесності й цінності люди. Я пам’ятаю, що коли поранило мого товариша, вони мені транслювали про те, щоб ніхто з нас не хвилювався, що вони одне за одним приглянуть, нагодують. Такі речі – це про якусь неймовірну силу єдності і відповідальності одне за одного.

Далі – момент найбільшого зламу та найскладнішого рішення – вихід в полон. Це день прощання зі стінами “Азовсталі”, яка, попри весь біль, стала символом надії та боротьби. 16 травня на “Азовсталі” запрацював режим тиші. Вже ввечері Міноборони повідомило, що захисники Маріуполя виконали своє завдання – 82 дні стримували сили ворога, не даючи їм вийти на кордон Донецької та Запорізької областей і оточити угруповання ООС. Бійці полку “Азов”, морські піхотинці, прикордонники, нацгвардійці, поліціянти, співробітники СБУ, бійці тероборони та інших силових структур – виконали наказ вищого керівництва держави зберегти життя військовослужбовців.

Галина Клемпоуз: – Події 16-17 травня були якимись емоційними,  наповненими надією на порятунок, хоча ця надія розбилась 29 липня, коли відбувся теракт в Оленівці. Ми зрозуміли, що інколи цей порятунок дорівнює смерті. Мій рідний виходив 20 травня, і я на все життя запам’ятаю повідомлення – “пропадаю насовсем”. Зникаю назовсім… Тому наступна невідомість після цих дат – це найстрашніше, що було.

Світлана Солонська: – Виходячи з полону, він неодноразово говорив, що за них ручаються треті країни, 3-4 місяці – і вони будуть вдома. Що ми потім приїдемо, і вже в Україні з ним зустрінемось. Ми будували плани. Виходячи з полону на зв’язок, дуже рідко, він привітав Софійку з днем народження. Сказав, що він впевнений, коли вона виросте – буде найкращою дружиною, мамою, а Україна буде найкращою країною. І ми дочекаємося перемоги якнайшвидше. А мені він дякував за доню і завжди мене підтримував.

Для родичів захисників полон став ще складнішим випробуванням, аніж спротив на “Азовсталі”. Рідним обіцяли збереження життя та здоров’я їх близьких з подальшим поверненням додому в рамках обміну. Проте життя та здоров’я багатьох зберегти не вдалось. Лише внаслідок теракту в Оленівці загинуло понад 50 військових та щонайменше 70 зазнали важких поранень.

Галина Клемпоуз: – Не було зв’язку з жодним. Всю інформацію ми дізнавалися з ворожих Телеграм-каналів, ворожих пабліків та інформаційних каналів. Таким чином ми впізнавали людей, розуміли, що вони вижили, вийшли, тобто здалися в полон, але вони живі. Багато людей було опізнано тих, які не виходили взагалі на зв’язок, але саме на відео ворожих каналів ми їх знайшли.

Вихід в полон є ще більшим випробуванням. Тому що під час боїв, під час оборони, “Азовсталі”, якихось пошкоджень зазнавали тіла хлопців, але дух був незламним. Також було страшним те, що в будь-який момент вони могли загинути. А вже в момент виходу ти усвідомлюєш, що не тільки тіло може зазнати страшних пошкоджень, а й душа і розум. Це було дуже страшно в тому, чи впораються вони із цим. Ми тут взагалі без інформації, без усвідомлення, що з ними. Просто намагалися кричати на весь світ і хоч якимось чином дізнатися, де, хто, в якому стані. Невідомість дійсно вбиває.

Світлана Солонська: – Останнє смс від нього було 26 липня. “Обіймаю міцно, люблю безмежно. Чекаю зустрічі”. 29 липня вся країна дізналася, що стався теракт в Оленівці. Я знайшла свого чоловіка в списку поранених і прийняла рішення їхати в Україну, бо сподівалася, що поранених (за Женевськими конвенціями) повинні обміняти першими. Приїхавши в Україну, я з дитиною брала участь у всіх акціях на підтримку хлопців, які опинилися в полоні.

Наша остання зустріч з чоловіком відбулася 12 листопада. У морзі. Я знайшла його випадково. За збігом ДНК. Бігла коридором до чорного мішка. Знайшла його холодну руку і тримала її через пакет….

Так, після порятунку з “Азовсталі” боротьба продовжилась поза її стінами і триває донині. Задля прискорення процесів, пов’язаних з поверненням воїнів додому, рідні захисників Маріуполя об‘єдналися в єдину команду – Асоціацію родин захисників “Азовсталі”.

Галина Клемпоуз: – Стосовно виходу з “Азовсталі” та як змінилося моє життя – от повністю. Тобто, до моменту виходу в полон я займалась максимально волонтерством і чекала можливості потрапити до лав війська. Після виходу в полон я усвідомила, що моє життя тепер присвячене виключно боротьбі для того, щоб вони всі повернулися. Тобто, це інформаційна, адвокаційна кампанія на всю країну, на весь світ про те, що їх треба в першу чергу звільняти. Тому що вони вийшли у полон за наказом. Тому з 20 травня я чітко можу сказати, що життя змінилося повністю і присвячене діяльності, пов’язаній із визволенням наших полонених і величезними інформаційними кампаніями про полонених.

Світлана Солонська: – У мене, як і інших сімей бійців, які були у бараці 200 в Оленівці, зламалась віра до ОНН і Червоного Хреста, до Женевських Конвенцій, до обіцянок влади. Наразі наша ініціативна група родин “OLENIVKA FAMILIES COMMUNITY” займається тим, щоб відбулося розслідування теракту, щоб було опитано свідків, які повернулися з полону і були присутніми при теракті. Ми домагаємось того, щоб можна було поховати гідно тих бійців, які загинули і  передані Україні ще в жовтні. Коли я дізналася про смерть чоловіка, моє життя закінчилося. Але потім я воскресла як фенікс і продовжую боротьбу за майбутнє – своє і своєї дитини. Бо я знаю, що він там, із небес, за нами спостерігає. Ми прожили разом 20 років. Я дякую долі, що в мене був такий чоловік. Чесний, порядний, гідний воїн, представник полку “Азов”. Того легендарного складу, який боронив Маріуполь.

Понад 80 днів ми спостерігали за “Азовсталлю” та її захисниками, котрі, попри все, залишались вірними військовій присязі. У найтяжчі часи вони сформували сучасний характер та образ захисників України. Проте по інший бік – реальні люди, з різними емоціями та унікальними життєвими історіями. Відстоювання пам’яті про один із найбільш знакових періодів нашої боротьби – першочергове завдання кожного українця.

Галина Клемпоуз: – Реальний образ “Азовсталі” – це пекло на землі. Це така якась одна сторона, а інша – це монстр-гігант, який подарував життя багатьом людям. Тому що в якийсь момент це була пастка, по якій били всіма можливими видами зброї для того, щоб їх в цій пастці знищити. Але водночас бункери цієї ж “Азовсталі” витримали багато ударів і багатьох врятували. Саме стіни цього гіганта, металургійного монстра. 

Відстоювання пам’яті стосовно цього місця – це унікальний історичний момент. Повне оточення, стільки діб вони витримали, вижили, залишились людьми після всього пережитого. Я спілкуюсь із багатьма військовополоненими, вони дійсно залишились людьми, і те братерство, яке там зародилось – це щось неймовірне, те, що неможливо описати. Я думаю, що вже вони будуть про це говорити. А пам’ять – ще важливіша. Та багато хто залишився, і про них треба пам’ятати, вони навіть ще не всі поховані. Насправді, боротися за пам’ять про мертвих мають дійсно живі, ніхто інший. Тому це все – на нас і на майбутнє покоління, щоб пам’ятати про всі пекельні, жахливі події в Маріуполі на “Азовсталі”.

Світлана Солонська: – Мені згадуються слова підтримки чоловіка. У критичних ситуаціях я пам’ятаю ті поради, які він давав, і вони допомагають мені жити. Смерть мого коханого чоловіка і його побратимів… Вони загинули для того, щоб вижили ми. І ми повинні жити, зберігати пам’ять про них. Бо такої сили і опору, які дали захисники Маріуполя ворогові, я не знаю прикладів в історії. Мабуть, немає таких прикладів. І допоки ми живемо,  пам’ять про наших воїнів – оборонців Маріуполя, буде передаватися з покоління в покоління. 

Я, як представниця сім’ї загиблого азовця, хочу сказати, що “Азов”, який загинув, такий же сильний і після смерті. І ми будемо боротися за пам’ять про той легендарний склад, які загинули і на “Азовсталі”, і під час теракту в Оленівці. Ми будемо боротися за полонених, які зараз знаходяться під тортурами десь на території Росії. Ми будемо робити внесок у перемогу України. Я дуже хочу, щоб деокупували наш рідний край, звідки ми родом. Ми говорили, говоримо і будемо говорити про подвиг наших рідних. Будемо робити все, щоб його внесли у підручники історії України і не забули.