Майже 6 місяців український захисник  Сергій Бєланов за позивним “Бєлий”, перебував на передовій боротьби, захищаючи українців та незалежність нашої держави. До останнього, залишаючись вірним військовій присязі, при виконанні бойового завдання у районі населеного пункту Водяне, Покровського району, загинув 10 лютого 2023 року.  Воїн, який  мав багато планів та мрій на життя після перемоги, загинув під час важкого бою із російськими загарбниками, жертовно прикриваючи побратима.

Історією самовідданої боротьби Сергія із російськими загарбниками попри відсутність належної військової підготовки, що згодом перетворилась на історію порятунку за збереження життя побратимів  – в матеріалі для #Букв поділилась його племінниця – Юлія.

Юліє, з Ваших соціальних мереж неможливо не помітити якими теплими були Ваші стосунки із Сергієм. Це дійсно зразкові взаємини племінниці та дядька. Якими Ви можете змалювати їх, спираючись на ті спогади, які сьогодні найбільше гріють серце?

Сергій, Сергулик, Сірьога, Сірьожка, Сергійко, але ніколи не казала на нього дядько. Для мене він –  це друг і старший брат. Він завжди казав на мене “доця”, а я на нього, жартуючи, “синок”. Сірьожка няньчив мене із пелюшок. Хоча він був і старший, але завжди питав у мене пораду з деяких питань. У нас дружня родина і ми часто зустрічаємось разом. У нашій сім’ї він був “позитивчиком”. Завжди із усмішкою, жартував, сміявся. Зараз, дивлячись на фото, мені здається, що я досі чую його сміх.  Навіть його побратими казали, що він був дуже щирий і веселий. І зараз їм не вистачає його жартів та оптимізму.  Він ніколи не відмовляв у допомозі. Іноді сам був зайнятий, але кидав свої справи та йшов на поміч. Завжди хотів, щоб все було по справедливості, по правді. Чесно і відкрито говорив те, що думав. Сергій дуже любив життя та мав багато планів і мрій.

Як розпочався військовий шлях Сергія з розгортанням повномасштабної війни? Наскільки морально та фізично він був готовий до рішення, яке несе низку ризиків та викликів?

Під час повномасштабного вторгнення він один із перших вступив до місцевого ТРО. Він міг цілу ніч, до 5 ранку, бути на блокпосту, а зранку йому треба було вже на роботу. Коли у село приїхали від військкомату, він перший туди пішов. Тоді він мені сказав: “Я відчуваю, що мене заберуть. Я це точно знаю”. Я його відмовляла і не вірила в це. Мені дуже не хотілось у це вірити. Вже 24 серпня 2022 року отримав повістку та долучився до лав ЗСУ. Після трьох днів перебування у місті Черкаси, без жодної підготовки, їх перекинули у Донецьку область. Вони три дні просто перебули в Черкасах і все – одразу на передок. Форму, взуття і старі автомати їм видали. Ми тільки докупляли за необхідністю йому певні речі: медикаменти, турнікети і різні дрібниці.

Як відсутність належної військової підготовки вплинула на бойовий дух Сергія? Чи висловлював він побоювання, чи переживання щодо ймовірних викликів, з якими згодом довелося зіштовхнутися?

Сергій захищав українську землю у складі 42-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ “Черкаські стрільці”, які дислокувались у Покровському районі. Звісно, він думав і сподівався, що хоча б місяць будуть військові навчання і аж потім їх відправлять на передову. Сергій був розгублений і хвилювався, що так швидко, через три дні, їх переводять у зону бойових дій. Але він цього намагався не показувати і мужньо тримався. Він казав, що ніколи не бачив, щоб дорослі чоловіки так плакали і хвилювались. Там просто було пекло. Я вважаю, що він вчинив відважно, що одразу, не боячись і не ховаючись, пішов на службу. Для нас він Герой, яким ми пишались і будемо пишатись завжди.

Як Ви зазначали раніше, Сергій завжди дивився на життя з особливим оптимізмом та усмішкою. Відчувши на собі руйнівний вплив війни, чи зазнав змін його світогляд і погляд на життя?

Сергій казав: “Якщо всі будуть ховатись, то хто тоді буде воювати!?”.  Після побаченого там, на нулі, він дуже змінився. Став більш закритий, мало говорив, думав про своє і часто повторював: “ви мене не зрозумієте”. Але водночас він почав цінувати прості речі, почав ще більше цінувати кожну хвилину свого життя, хотів встигнути багато чого зробити. Мріяв звозити своїх дівчат (дружину і доньку) на відпочинок, хотів допомогти батькам. Чекав ротації і перемоги.

На війні Сергій отримав поранення та переніс декілька сильних контузій, що передусім дуже вплинуло на його фізичний стан. На позиціях їх неодноразово “накривали”. Він часто жалівся на головні болі, тиск та серце, але на реабілітацію його не відправляли. Мовляв, нічого страшного: “таблетки ось, і вперед”.

Ви згадали про проблему щодо реабілітації військових, яка не надто поширена в медійному просторі, але яка гостро відтворює проблеми нашого сьогодення. Чи ділився дядько історіями, які також показують реалії життя захисників на фронті?

Як таких історій немає.  Єдине, що можу зазначити, він розповідав, що воюють вони не із простими мобілізованими рашистами, а із “спецами”. Наскільки мені відомо, на позиціях, де був мій дядько, працює терористичний батальйон “Сомалі”, які ще із 2014 року воюють.

Перебуваючи на лінії фронту, якими словами Сергій звертався найчастіше? Можливо є думки, які були адресовані особисто Вам як побажання або настанова?

“Я так втомився. Я вже так хочу додому. Доць, виходь швидше вже заміж, щоб я приїхав додому”. Він дуже хотів погуляти у мене на весіллі і завжди підколював із цього приводу.  Казав, що приїде зі своїми хлопцями (побратимами) і буде до ранку святкувати. У той день, коли його востаннє відправили на позицію, він не подзвонив нікому, крім своєї дружини. Йому було важко. Дуже…

Документуючи кожен воєнний злочин та кожну втрату, важливо говорити і про те, що безпосередньо вплинуло саме на такий перебіг. Юліє, чи згадаєте день, коли Ви дізналися про загибель дядька? Чи можемо ми говорити про обставини загибелі?

Зранку, 12 лютого, нам повідомили, що він зник безвісти. Ми всією родиною зібрались і чекали якихось новин. Вже о 14 годині, того ж дня, нам повідомили, що він загинув.

Він зі своїми побратимами був на позиціях довше, ніж треба. Вони не могли вийти звідти через сильні обстріли. Хлопці зв’язувались зі своїм керівництвом із проханням вивести їх з-під вогню, казали, що в них сідає рація. Але у відповідь лише “тримайте позицію”. Проти сильної атаки дронів вони захищались лише автоматами. Під час того, як військові намагались вийти звідти, їх знову накрило дронами. Мій дядько та ще декілька його побратимів загинули від вогнепального поранення несумісного із життям. Але одного їм вдалось врятувати, ціною власного життя. Ще один лишається безвісти зниклим.

Юліє, розуміємо, що будь-який час не здатен залікувати рани, але завжди є спогади, які можуть полегшити біль та повернути у безтурботні мирні часи. Чи є спогади, пов’язані з Сергієм, які сьогодні допомагають Вам відчувати його присутність?

Я знаю його із самого свого народження. Я виросла із ним. Він мені був більше як друг чи старший брат, аніж дядько. Кожен спогад про нього мені дуже важливий і цінний. Я хочу згадати все і не забувати. У голові все так плутається. Лише у голові його сміх, як він обіймає мене за шию і каже так, протягуючи, “Доооця…”.

Наскільки цінним, станом на сьогодні, для родини захисника  є гідне удостоєння його пам’яті? Чи є щось, що Ви першочергово відстоюєте для збереження пам’яті про подвиг Сергія?

Я розумію, що всі ці нагороди не повернуть нам рідну людину, але хочеться, щоб щось на згадку про нього залишилося. Як мінімум, це назвати вулицю на честь нього у рідному селі, де він все життя прожив і працював. На одній із сесій у сільській громаді обговорювали це питання. Воно виносилось на розгляд, але ні до якого результату не дійшло. Сказали щось типу: “це ж все документація і треба із рідними говорити. Але досі ніхто не починав ніяких дій”.

Я не скажу, що він був дуже зацікавлений у нагородах. Але Сергій радів навіть грамоті, яку йому вручили на День Сухопутних військ. Звісно, що нам би хотілось, щоб Сергія нагородили, хоч і посмертно, адже він цього заслуговує, як і всі наші захисники. Нам дуже хотілося б, щоб пам’ять про нього жила вічно, щоб він не став просто “статистикою вбитих” на папері.

Насамкінець, чи є слова Вашого дядька, які часто лунали від нього, і які сьогодні можуть відгукнутися в думках українців, ставши своєрідним рушієм?

Знаєте, таких слів немає. Він мало говорив… Він більше робив. 

Особистими спогадами про чоловіка та його трансформацію в умовах війни, в коментарі для #Букв зголосилась поділитися і дружина Сергія – Олена Бєланова.

“Сергій особливо не ділився історіями з передової, він завжди говорив, що “воно вам не потрібно”. Він ніколи не розповідав і про те, що вбивав орків, хоча його командир пізніше говорив, що їхній взвод вбив багато окупантів. Сергій був відповідальною людиною, він говорив, що потрібно захищати свою Україну, своїх рідних, дітей, батьків. Завжди говорив “хто як не я?”. Звісно, що йому не хотілось йти на війну від своїх рідних. Але він говорив, що якщо всі будуть ховатися, то хто буде захищати свою батьківщину… Спочатку його бойовий дух був бадьорим, а потім пониклим, бо не було чим воювати. Як він розповідав, танки десь стояли за піхотою далеко. Він говорив, що танк стрільне та й тікає, щоб не розбили. А хлопці стоять на позиціях з автоматами проти дронів, гранат та ракет…

Найбільше він хотів повернутися живим, хоча в глибині душі точно відчував, що живим не повернеться. Сергій будував багато планів на майбутнє, але клята війна все зруйнувала. Зв’язок з чоловіком ми тримали постійно, коли він не був на першій лінії фронту, то дзвонив три рази на день. Найчастіше він говорив такі слова: “яка несправедливість… нас кидають просто на м’ясо, на фарш…”. І найбільше він переживав за побратимів. Вони ніколи не залишали один одного у біді. І останнього разу не думали про про своє життя, а рятували побратима. Одного врятували, а четверо загинули від ворожих куль. Остання розмова з Сергієм у нас була така: “Ми йдемо на передок, передзвони батькам і Наталці (сестрі). Я дзвонити не буду. Я вас люблю і пам’ятайте, що я ваш герой”. І все, просто мовчали і дивились одне на одного. Напевне він знав і відчував, куди йде і що з ним буде…”