Футболіст та ведучій серіалу про аматорський футбол “Не футболіст” Василь Максимів на своїй сторінці у Facebook розповів, що його колишня дружина Анастасія Андрійчук вивезла їх спільного сина за кордон не повідомивши попередньо про такі наміри.

Нині ж Анастасія Андрійчук відмовляється повідомляти колишньому чоловіку про те, який період часу вона з сином планують перебувати закордоном та чи планують своє повернення додому загалом.

Футболіст говорить, що досі не може повірити в те, що сталося, адже в нього забрали “найдорожчу людину в житті”.

“Моя колишня дружина (Андрійчук Анастасія 1998) без мого відома (Максиміва Василя 1995) вивезла нашого 3-річного сина (Максиміва Максима 2021) за кордон до свого нового 40-річного хлопця (Білецького Богдана), у якого ТРОЄ неповнолітніх дітей (2 сини та 1 донечка). Але у нього їх забрала колишня дружина, яка також перебуває за кордонном”, — стверджує він.

“Багато хто мене знає, і знає мого сина, якого я люблю найбільше у світі, і який після розлучення (1.5 роки) проживає 50% свого життя зі мною, та 50% з його мамою. Ми добровільно розділили дні (Вася: понеділок, вівторок, п’ятниця та пів суботи. Настя: середа, четвер, пів суботи та неділя). За свої дні я його годую, одягаю, купую іграшки, воджу в садочок, кафе, дитячі кімнати. Роблю все, чим і повинен займатись СПРАВЖНІЙ батько дитини. Також я сплачую аліменти (у два рази більше мінімуму). Зі своїх 50% я 100% проводжу з ним часу, а інші (не мої дні), з ним сидить його мама, бабуся та прабабуся при потребі. Оскільки мама працює та час від часу їздить за кордон, і тоді її дні також йдуть мені”, — розповідає Василь Максимів та додає, що цієї п’ятниці колишня дружина попросила його віддати сина увечері, бо в суботу зранку вони нібито планували відвідати парк розваг.

“Я довго не думаючи пішов на зустріч. Але вже в суботу вони перетнули кордон і в неділю написала мені, що вони виїхали жити до Польщі. Без мого відома, без мого дозволу, без жодного попередження… На моє питання на скільки часу я отримав відповідь: “Не знаю…”, — розповідає він.

Чоловік у розпачі просить зв’язатися з ним тим, хто володіє будь-якою інформацією про місцеперебування сина та просить допомоги у всіх, хто стикався з подібною ситуацією.

“Я прекрасно розумію, що батько в Україні ніхто і звати його ніяк, у судовому праві. Це максимально не справедливо по відношенні до адекватних татів, не наркоманів чи алкоголіків, які залишають своїх дітей! Я просто хочу брати участь у житті мого сина! Я чужого не бажаю, але і свого не віддам!”, — обурюється Василь Максимів.

“На жаль, зараз складна ситуація для всіх українців. Дуже багато випадків, де жінки розводяться з чоловіками й роблять аналогічно. Як із цивільними, так і з військовими. На мою думку, нам правильно заборонений виїзд за кордон у період війни, але на рахунок дітей так не повинно бути. Кожний чоловік, який має сина чи доньку, має мати право на них. Зараз ми фактично залишені будь-яких прав у цьому напрямку і нічого не можемо зробити в даній ситуації”, — додає він.

Дійсно, в умовах повномасштабної війни питання повернення дітей з-за кордону стало актуальним та дійсно болючим.

Річ у тому, що в період дії воєнного стану виїзд дітей, які не досягли 16 років може здійснюватись у супроводі одного з батьків, причому без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків.

Таким чином хоч і в більшості сімей рішення про виїзд дитини за кордон приймається спільно обома батьками, є також і такі випадки, коли один з батьків самовільно та без згоди іншого з батьків, здійснив вивезення дитини за кордон.

Крім того, навіть якщо виїзд відбувся за спільною згодою є часті випадки коли після завершення узгодженого періоду перебування дитини за кордоном той з батьків, з яким перебуває дитина, відмовляє у її поверненні в Україну.

“Межа” вирішила розібратись: що ж робити в таких випадках?

У коментарі нашому виданню юристка Надія Шуляк підтвердила, що подібні ситуації дуже поширені, особливо враховуючи спрощений порядок вивезення дітей за кордон та певні обмеження з приводу перетину кордону чоловічим населенням України, через те, що більшість з них є призовниками або військовозобов’язаними.

“У даному випадку батько може користуватися відповідною Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року. Основна думка якої полягає у тому, що обидва з батьків є абсолютно рівноправними, рівнозначними та мають однакові повноваження щодо прийняття рішень з приводу визначення місця проживання дитини і його зміни.Що стосується вивезення дитини закордон, то дане питання також є таким, що має вирішуватись обома батьками. Станом на сьогодні конвенція передбачає можливість звернення із заявою про повернення дитини із-за кордону в Україну або із заявою про забезпечення реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном”, — пояснює Надія Шуляк.

Також юристка звертає увагу на те, щоб той з батьків право якого на спілкування з дитиною порушене, не гаяв часу, тому що через рік проживання дитиною на території певної держави вона вважається такою, що вже призвичаїлася і асимілювала, а отже інший з батьків вже не зможе вчинити жодних дій для того, щоб довести факт постійного місця проживання дитини в Україні.

“Відповідно, я раджу негайно користуватися тими правами, які надає зазначена вище Конвенція та через Міністерство юстиції України подавати відповідні документи про витребування дитини з-за кордону. Мін’юст, в свою чергу, має відповідні відносини з Міністерством юстиції Польщі, тому в більшості випадків вони діють доволі швидко і злагоджено в межах правового механізму. Подавати у розшук в даному випадку є цілковито недоречним, адже розшук дитини означає її викрадення. Викрадення ж — це про незаконні дії третіх осіб щодо дитини, а дії матері, хоч і порушують права батька, не мають складу злочину, тож такі дії будуть даремними”, — розповідає Надія Шуляк та додає, що батьку слід зазначити, що йому невідоме місцеперебування дитини з метою повідомлення даної адреси відповідною місцевою поліцією.

Вона пояснює, що не резидент країни так чи інакше повинен стати на облік в ній, тож, доволі швидко поліція чи інші органи реєстрації можуть встановити місце реєстрації, а отже й місце знаходження людини, звичайно ж якщо мова не йде про нелегальний перетин кордону.

У коментарі нашому виданню Василь Максимів розповідає, що знає лише місто перебування сина — Варшава, але конкретної адреси колишня дружина йому не надає.

Крім того, чоловік стверджує, що це вже не перший подібний вчинок Анастасії, адже після їх розлучення вона жила спершу у мами, а коли переїхала на орендовану квартиру також не повідомляла її адресу колишньому чоловіку.

“На даному етапі я слухаю людей зі схожими проблемами. Людей, які кажуть, що на судовому рівні це не виконати. Що батьківські права, від слова Батько дуже слабкі і не справедливі. Дуже багато дізнався за цей час нового про цю ситуацію. Взяв роздуми, аби переварити. На “тормозах” це питання звісно  не збираюсь спускати, але і не хочу робити поспішних кроків. Але я думаю, що буду рухатись по трохи у всіх площинах і шукати рішення і там і там і там. Консультуватись, пробувати йти в суд і т.д. В найгіршому випадку я зможу побачити дитину через 15 років, коли йому виповниться 18 чи 16 (можу помилятись) і він сам захоче умовно приїхати до батька, щоб поговорити. Найкращого випадку уже немає. Тому, що у мене з-під носу забрали його. Уже зараз я бачу, що прийдеться йти на компроміси, випрошувати дзвінки і побачення”, — говорить Василь Максимів та додає, що вважає Анастасію хорошою мамою і не бажає їй зла, а також не хоче, щоб люди кенсилили/хейтили її у Мережі, адже “вона мати найкращого у світі хлопчика”.

Поспілкувалася “Межа” й з Анастасією Андрійчук.

У подробиці дівчина вдаватися не стала, проте факт перетину кордону з дитиною підтвердила та пояснила, що для цього їй дозвіл був не потрібний, а повертатися до України планує тоді, коли це буде безпечним для неї та сина.

Крім того, вона стверджує, що за рішенням суду дитина проживає з нею.

Слід зазначити, що за даними UNICEF лише в перші 10 днів з початку повномасштабного вторгнення за межі України було вивезено понад 2 млн дітей.

Деякі з них вже тривалий час роз’єднані зі своїми татом, мамою та іншими рідними, що й призвело до швидкого збільшення звернень про повернення дитини з-за кордону на територію України відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

До прикладу за період з 24.02.2022 року по 30.09.2023 рік було отримано 192 заяви, тоді як у 2021 році таких заяв було усього 44.