Свою історію 17-річна Марія розповіла виданню Hromadske.
24 лютого о 3:50 мама почула перший вибух, забігла до нас з молодшою сестрою в кімнату і голосно сказала найстрашніші слова: “Почалася війна. Збираємося!”. Куди збираємося? Як збираємося? Ми швидко напхали у сумки теплий одяг, їжу, яка залишилася. Думали, що зможемо виїхати. Але не вдалося — місто закрили.
Марія Вдовиченко у Маріуполі Фото: hromadske
Тоді почався справжній жах. Люди вибігали з будинків, намагалися все скупити, зняти готівку, заправити автівки. А довкола лунали вибухи.
О 12 годині дня наш будинок уже здригався. До якого підвалу нам бігти? Я дзвонила до голови ОСББ, питала, де нам ховатися. Мені відповідали, що “наш підвал на це не розрахований, там вікна, ремонт, туди не можна”.
На той момент у нас ще були всі комунікації. Запаси їжі і води ми мали відносно невеликі, бо думали, що це все триватиме 3-4 дні.
Минуло два дні від початку війни, і звʼязок, вода та світло зникли. Згодом не стало газу. Ми зрозуміли, що ситуація складна.
На Маріуполь увесь цей час летіли снаряди. Лівий берег міста руйнували, до Приморського району доходили вибухові хвилі, все гуркотіло.
У квартирі ми завісили вікна, вставили між ними поролон. Думали, що нас це захистить.
Ховатися вирішили у ванній. Бували дні, коли ми вже знали, о котрій годині нас обстрілюватимуть. Щойно якийсь шум, шелест, вибух — одразу бігли до ванної. Це поступово набридало. Зникала надія, що все закінчиться, що нас врятують. Ну і що таке ванна у звичайній хрущовці?
Одного ранку, не памʼятаю точно, якого числа, ми лежали всі в одній кімнаті. Чули, як усе ходить ходором у квартирі, як щось падає в сусідній кімнаті.
Але ми лежали і думали: ні, це десь далеко, ми в це не віримо.
Почалися вібрації землі, дім ніби підстрибував. Ми швидко зачинилися у ванній. Спершу була така тиша, здавалося, ніби щось падає, і тут вибухова хвиля пробила все до низу. Верхні поверхи будинку просто склалися. Падали шматки бетону, меблі, шифер з даху, летіло скло. Всюди кричали.
Нам вдалося вибратися з будинку, батько наказав швидко йти до першого-ліпшого підвалу.
Навколо лід, скло, шум, постріли, а ми біжимо і думаємо: хоч би були сходи до підвалу, хоч би спуститися, хоч би нас не придавило плитою.
Сестра добігла до підвалу першою, за нею — я і батьки. Почали стукати й почули, що всередині є люди і вони шепочуться. Зрештою якийсь чоловік відчинив двері і сказав, що не може нас пустити — мовляв, у підвалі багато людей, зайвого місця немає. Батько не став слухати, відштовхнув його, і ми зайшли.
Всередині було 20 людей, наших сусідів. Разом із нами зайшла ще одна сімʼя з п’ятимісячною дитиною. Тобто якби ми не вломилися — під нашим будинком загинула б не одна родина.
У підвалі ми бачили різні жахи. У людей закінчувалися продукти, вони перетворювалися на звірів. Були готові вбити одне одного за ковток води.
Їжу не було з чого готувати, воду добували з льоду і снігу.
Люди наражалися на шалену небезпеку, коли виходили назовні — на них летіли уламки, шматки будівель, каміння.
Одного дня перед нашими дверима в підвал прилетіла міна. Дірка була настільки велика, здавалося, ніби хтось глибоко копнув. Ми думали, що нас засипле, будівля вже почала руйнуватися. Боялися, щоб це не стало нашою братською могилою.
Дим після обстрілів у Маріуполі 24 лютого 2022 року Фото: AP Photo/ Evgeniy Maloletka
Моя мама хворіє вже шість років на полінейропатію. Це ураження нервової системи. На тлі стресу вона перестала ходити, в неї двічі зупинялося серце. Аптеки не працювали, ліків ми не мали. Відділення швидкої медичної допомоги, що було навпроти нашого підвалу, зруйнували.
Батько реанімував маму, як міг і знав — штучне дихання, масаж серця. Таблетки доводилося шукати під обстрілами. Ми не могли втратити маму. У цьому підвалі були лише наша надія та молитва. І все.
На десятий день перебування там у нас залишився один шматочок хліба. Він був розміром з мій кулачок. Ми ділили його на чотири рази. Свій шматочок я не змогла зʼїсти, бо ми дуже довго голодували. Він був зі мною дуже довго. Я боялася, що все закінчиться, і не буде навіть його.
Люди між собою сварилися, скандалили, когось намагалися вигнати з підвалу, щоб на один рот було менше. Там не було доброти, лише темрява, і ми відчували вже запах смерті.
Так тривало 12 днів.
Зазвичай обстріли вночі починалися десь о четвертій ранку. Потім була невелика перерва, а о 10-й — знову. Але того дня всі прокинулися від нечуваного раніше шуму о другій ночі. Ми лежали й намагалися заснути. Чашка, що стояла на поличці наді мною, стрибала. Звук був такий, ніби я лежу і біля мене їде по чотири потяги з кожного боку.
Зазвичай, коли стріляли — плакала дитина, хтось читав молитву вслух. А того разу мовчали всі.
Раптом земля почала здригатися, здавалося, ніби все летить на нас. Зі стелі падала штукатурка, цегла.
Я лежала і думала: ми звідси не вийдемо. Це моя могила. Я вже втратила надію на все, не могла ні молитися, ні сподіватися. Це закінчиться, це не може бути довго. Людина ж страждає заради чогось, — повторювала я собі.
У той момент я була впевнена, що помру, і помру не сама. На одній ковдрі зі мною лежала моя сімʼя.
Я все ж вирішила молитися. Просила в Бога померти швидко і не бачити смертей моїх рідних, не бачити, як вони мучаться, а я не можу їм допомогти.
У нас не було нічого. Ні сил, ні надії, ні навіть нормальної аптечки. Усі розуміли: якщо влучить, то ми звідси не виберемося. Як у сусідній будівлі, звідки так нікого й не дістали. Бо це забороняли робити ворожі солдати, це просто було неможливо.
Люди йдуть повз тіла загиблих маріупольців і зруйновані будівлі, 16 квітня 2022 року Фото: AP Photo / Alexei Alexandrov
Відтоді я не памʼятаю, як минали дні. Ми були замучені, голодні, втомлені. Якось батько сказав: “Або ми помремо з голоду, або нас засипле, або нас просто вбʼють”. Російські солдати ходили по підвалах, перевіряли, хто там сидить, кидали бомби. Коли до нас стукали, ми не відповідали.
В один з днів ми почули від сусідів, що можна виїхати на Мелекіно. Тато мав старенькі, побиті уламками від будівель і скла, “Жигулі”. Ми навіть не знали, чи заведеться автівка, але вона рушила. Ми їхали під обстрілами, “градами”. Тривали бої, а в нас була одна мета: вижити, вибратися з цього пекла.
Доїхали майже до Мелекіно, там стояв пост “ДНР”. Розуміли, що назад повернутися не зможемо, а далі їхати не хотіли: якщо не вбили там, то вбʼють тут, для ворога ми – ніщо, просто мішень.
Нас зупинили на блокпості, спитали місце реєстрації.”Маріупольське? Вам направо”.
Що за “право”, ми не знали. Звідти нас направляли далі і далі. Так поступово сформувалася велика колона з автівок і навіть людей, які йшли пішки.
Згодом військові “ДНР” сказали їхати “вниз”. Ми рушили, а вони просто стріляли по автівках і людях.
Так ми доїхали до Ялти (Донецької області — ред.), де ховалися більше 10 днів у старому пансіонаті. Їжі ми не мали, воду брали з криниці. Та готівка, яка в нас залишилася, була нічим.
У Ялті саме змінювали владу на “ДНР”, і вони намагалися нібито показати себе з хорошого боку. Запрошували приходити до них, називати своє імʼя, прізвище, щоб отримати гуманітарну допомогу. Люди йшли, щоб вижити, не вмерти з голоду. Але жодних пайків там не давали — їх отримували місцеві, які продавали їх на базарі за космічними цінами.
У Ялті також працювали кілька магазинів, куди завозили продукцію з Росії. Ціни високі, черги величезні. На ті гроші, які в нас були, ми змогли купити лише дві буханки хліба. Ми їх берегли, ховали, щоб не забрали.
Ще тоді ж у Ялті була “денаціоналізація”: солдати ходили по домівках, шукали “націоналістів”, “фашистів”, як вони там кажуть. Людей вивозили в невідомих напрямках, когось вбивали.
Фото Марії під час першої доби в фільтраційному таборі Фото: hromadske
Голод, холод і страх замерзнути
У Ялті до нас знову прийшов голод, холод і страх замерзнути. Все, що ми мали, — вогонь, вода, чай і оті дві буханки хліба. Батьки вирішили виїжджати.
Так ми потрапили на фільтрацію у Мангуші. Там було два табори. Перший — для людей, які йшли пішки. Вони могли проходити фільтрацію понад місяць, черги були шалені. Люди щосили намагалися врятуватися і втекти. І ще один табір був для тих, хто автівками.
Табір — це не якесь поселення, це просто колони автомобілів. Перед нами в черзі було 500 машин, за нами — ще тисячі.
Виходити з автівок, шукати їжу, воду, йти в туалет забороняли. Всюди ходили солдати зі зброєю, погрожували, перевіряли, дивилися, щоб усі були на місці.
Цей фільтраційний табір, як нам казали, працював з 5 ранку до 11 вечора, але насправді — поки вони не прокинуться, не поснідають, не покурять, не поговорять по телефону, не поміняються, нічого не починалося.
До цивільних їм не було жодного діла. Щогодини проходили дві, якщо пощастить — три автівки. В очікуванні своєї черги ми прожили в машині дві доби.
Ось як влаштована фільтрація: у них є блокпост. Туди заїжджає машина, де перевіряють кожну кишеню, бардачок, багажник, кожну сумку. У людей — одяг, і що під ним. Чоловіків роздягають на вулиці біля машин. Шукають татуювання, якісь мітки, одним словом, “націоналістів”.
Траплялося, що не всі пасажири з машини проходили фільтрацію: вони могли забрати батька або матір, а машина мала рухатися далі. Люди розгублювалися. В них була зброя, а в людей — нічого.
Наша черга підійшла об 11 вечора, ми були останньою машиною на той день. Нас запустили, обшукали. Мама вже не ходила через свою хворобу. Їм з сестрою дозволили не виходити: сказали, що “фільтрація починається з 14 років”.
Ми з батьком вийшли. На відстані 200 метрів від нашої автівки була будка з двох кімнат. На вулиці стояли виснажені люди, вони не мали одягу, на вулиці був мороз. У мене тоді так відмерзли ноги, що я не відчувала пальців на ногах.
Вони ж просто ходили, розмовляли між собою, обговорювали жінок, яких замучили.
Я чула розмови між ними:
“А той, що не пройшов, куди ти його подів?”, — запитував один іншого.
“Та розстріляв. Чоловік 10, може, більше. Не рахую, набридло вже”.
Один чоловік, який проходив фільтрацію, вийшов з величезними переляканими очима. Його трусило. Він казав, що був жорстокий допит, його били. Його жінку так і не відпустили.
“Вони намагалися знайти людей, які люблять свою батьківщину, які хотіли нормально жити”
Далі була наша черга. Я пішла до однієї фільтраційної кімнати, батько — до іншої.
У мене зняли відбитки пальців, відсканували документи, перевіряли телефон. Ставили провокаційні запитання. Про владу, Україну, про мої власні позиції. Вони намагалися знайти людей, які люблять свою батьківщину, які хотіли нормально жити. Вони знущалися, принижували, могли обзивати, бити.
У мене взяли паспорт, побачили, що мені 17. Я їм не сподобалася, нібито занадто молодо виглядала, а вони саме шукали якихось юних дівчат.
Мене виштовхали звідти. До машини мене супроводжував їхній озброєний солдат.
Він штовхав мене через те, що я нібито повільно йшла. Я впала, забила коліно, але розуміла: якщо зараз не підіймуся і не побіжу до автівки — то не повернуся назад. Я побігла щосили.
Мама побачила мене саму. В неї почалася паніка: що з батьком? Він не пройшов? Його вже вбили? З нього знущаються? А я нічого не могла сказати. Сиділа і не знала, що буде далі.
Втім, батько повернувся за 40 хвилин. Ми бачили, як його виштовхали. Він вийшов і впав. Намагався підвестися і падав. Але все ж дійшов до автівки.
Документ, який видали батькові Марії після проходження фільтраційного табору Фото: hromadske
Батько натиснув на газ, і ми рушили. Прямої дороги на Бердянськ не було: міст підірвали, тож ми їхали околицями, селищами. Бачили трупи, розбиту техніку.
Вже дорогою в батька почалися проблеми з зором — він не бачив.
У Бердянську ми ночували в автівці. Уже там батько розповів, як відбувалася його фільтрація.
У нього також попросили документи, взяли відбитки пальців, роздягли, обшукали. Почали допитувати, тиснули морально. Спершу штовхали. Коли побачили, що в нього порожній телефон, почалися запитання: “Чому телефон порожній? Що ти приховуєш? Ми тобі не віримо!”. І його просто вдарили по голові. Він не памʼятає, хто, як і чим. Згадує, як уже опинився на вулиці. Від того побиття батько втратив зір, а нам ще потрібно було їхати далі.
З Бердянська до Запоріжжя стояло 27 блокпостів, і на кожному перевіряли документи, машину, запитували, чи профільтрований. У людей забирали їжу, теплі речі, просили цигарки, питали навіть про наркотики та алкоголь.
Ми їхали, а поруч йшли бої. Щось залетіло під машину, стався вибух, машина підстрибнула. Батько сказав не перейматися — можливо, то була петарда. Але ми розуміли, що на війні немає петард.
Дорога була важкою. Ми бачили зруйновані будинки, протитанкові міни посеред дороги, танки з літерою Z у дворах, обгорілі тіла вздовж дороги, розбиті автівки. Навколо нас палав ліс.
“Не бійтеся. Це — Україна”
На світанку ми доїхали до Оріхового, Запорізької області. Попереду нас на дорозі були камінні брили, їжаки, колючки. Таке відчуття, ніби дихати стає легше, а потім попереду ми побачили український прапор.
Спершу перелякалися: невже провокація? Невже це ще один іспит, який ми маємо скласти?
Нас зупинили. Кажуть: “Добрий день! Покажіть, будь ласка, документи”.
Ми показали, хоча й далі були переконані, що це провокація.
Нам кажуть: “Не бійтеся. Це — Україна”.
Ми почали плакати. Не могли повірити, що ми під захистом, що знайшли свою землю.
Далі ми поїхали до центру допомоги біженцям у Запоріжжі. Мамі надали медичну допомогу, бо вона тоді ще не ходила. Батькові було дуже зле: він не бачив. Ми з сестрою виснажені емоційно. Ми були психологічно зламані.
Волонтери допомогли нам доїхати до Дніпра.
У місті батька обстежили двоє лікарів, зробили висновок, що він має травму внаслідок контузії. На одному оці — повна втрата зору, а інше бачить ніби крізь целофановий пакет.
Щоб отримати якісну медичну допомогу, волонтери відправили нас до Львова. Тут батько ще раз пройшов обстеження. Нам сказали, що його лікування буде довгим, складним і дорогим, можливо, доведеться виїхати за кордон.
“Ми не можемо втратити нашого батька. Він нас врятував, тепер ми маємо допомогти йому”, — наприкінці нашої розмови додає мама Марії, Наталя Сергіївна.