Історія грального бізнесу УРСР та України

На розгляді в Раді перебуває законопроєкт “Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор” (2285-д), який зареєстрував ще у грудні минулого року  від 18.12.2019 депутат від “Слуги народа” Олег Марусяк. 

Серед противників легалізації казино панує думка, що гральний бізнес є аморальним та шахрайським, тому має бути забороненим. Аби заперечити чи підтримати такий погляд, спочатку треба мати уявлення про сам предмет суперечок. 

Вперше гральний бізнес в Україні заборонили комуністи у травні 1928 року.  Саме тоді  Рада Народних комісарів СРСР наказала всім союзним республікам негайно зачинити гральні клуби та казино. Заборона оминула тільки тоталізатори на іподромах, які досить часто показували навіть у радянських фільмах: типовий приклад – тоталізатор на іподромі у картині 1987 року “Асса” Сергія Соловйова. 

Але потяг до азартних ігор у людини є не менш потужним, ніж сексуальний, тому боротися із казино так само марно, як і з проституцією: українці, які вже буквально перебували одною ногою в комунізмі, все одно продовжували грати нелегально. В СРСР до 1984 року існувало навіть кримінальне покарання у 5 років за залучення до грального бізнесу неповнолітніх. А у 1984 році в РСФСР прийняли новий “Кодекс про адміністративні правопорушення”, де стаття 164 була поділена на три частини: азартні ігри, проституція та приставання до іноземних громадян з метою придбання речей. Покарання за це було значно пом’якшені. Наприклад, сама участь у грі каралася попередженням або штрафом до 50 рублів (менше половини типової радянської платні у 120 рублів на місяць) та конфіскацією ставки; організатори могли отримати штраф від 100 до 500 рублів із конфіскацією рулетки і ставок. Аналогічні закони одразу ж почали діяти і в УРСР.

Зовсім інше ставлення було до іноземців: на радянських теплоходах, що курсували за кордоном та в готелях “Інтурист” можна було побачити гральні автомати. Керував цим напрямком на всьому радянському просторі, включно з Україною, від 1988 року Держкомінтуриста СРСР. 226 гральних автоматів збирали дорогоцінну іноземну валюту у Москві, Ленінграді, Сочі, Ялті, Мінську, Талліні, Виборзі, П’ятигорську та інших містах. В останні роки існування СРСР червона комуністична мораль так занепала, що у 1989 році відкрилося аж два легальних казино – одне в Талліні, а інше – у Москві. Вже через 15 років підрахували, що оборот грального бізнесу тільки в Росії склав 6 млрд доларів. 

Після краху комуністичної омани вже у 1991 році в Києві відкрилося перше легальне казино у готелі “Київська Русь” (наразі “Русь”), друге казино “Спліт” розпочало свою роботу ледве не на Хрещатику – на вулиці Прорізній. Через два роки кількість казино та гральних клубів в Україні перевищувала декілька десятків, до того ж відкрилися приватні українські фірми-виробники грального обладнання.

Все це тривало аж до 2009 року, поки в Росії не вирішили покінчити з безконтрольним гральним бізнесом. За три роки до цього Володимир Путін наказав обмежити розповсюдження грального бізнесу в чотирьох гральних зонах. Цей список після окупації частини України у 2014 році розширили до п’ятьох зон: в так званій “Республіці Крим”, Алтайському, Краснодарському і Приморському краях, а також в Калінінградській області.

Слідом за Путіним

В Україні у 2009 році вирішили скопіювати російський досвід майже один в один і за активної підтримки депутатів БЮТ (тодішній “бютівець” Олег Ляшко ще знімав відеоролики, як він власноручно крушить гральні автомати в Києві) та самої Юлії Тимошенко прийняли “Закон про заборону грального бізнесу в Україні”. Звісно, ніякий гральний бізнес після цього в нас не припинився, а тільки пішов в тінь, де щорічно крутилася сума еквівалентна мільярду доларів.

Чому ж спочатку радянська, а потім російська та українська влада так витанцьовують навколо теми грального бізнесу: то заборонять, то дозволять, то оштрафують, то на окупованій території відкриють? Бо побороти азарт в людині все одно неможливо, а казино приносить шалені прибутки, тому, краще вже контролювати цю діяльність та отримувати з неї дивиденди.

Невідомо точно, які саме розміри має український ринок грального бізнесу, бо підрахувати нелегальну діяльність неможливо, але депутати-автори законопроєкту вже планують отримувати від своєї новації від 4 до 8 млрд грн щорічно. А коли Від цих прибутків можна підтримувати, наприклад, культурну сферу, як це робиться у Великобританії, де більшість культурних програм фінансуються завдяки Національній Лотереї. 

Ринок грального бізнесу світу

Ринок грального бізнесу в країнах, де він існує легально, добре вивчений та контрольований. За статистикою, оприлюдненою на сайті casino.org, 26% людства грають в азартні ігри: це 1,6 млрд, а 4,2 млрд грають хоча би раз на рік. Загалом же перша п’ятірка країн-гравців виглядає так:

1. Макао (особливий адміністративний район Китайської Народної Республіки, колишня колонія Португалії на невеличкому півострові в гирлі р. Сіцзяну (Південнокитайське море), передана Китаю в грудні 1999 в результаті деколонізації Португалії. Керується КНР на основі спеціальної міжнародної угоди). Хоча гральний бізнес заборонений на материковому Китаї, але в Макао його частка складає 50% від всіх доходів або ж 38 млрд доларів у 2018 році.
2. Гральна індустрія США дає 261 млрд доларів прибутку та 1,8 млн робочих місць щорічно. Між іншим, у більшості штатів гральний бізнес заборонений або ж суттєво обмежений, тому левова частка казино знаходиться у штаті Невада.
3. Раніше Великобританія мала жорстке законодавство із обмеженнями щодо грального бізнесу (здебільшого він був дозволений на іподромах)), але згодом воно значно лібералізувалося. Це призвело до того, що у 2018 році повний об’єм ринка гравецьких послуг склав 14,4 млрд фунтів стерлінгів. Щотижня гральними автоматами чи рулеткою користується майже кожен третій англієць.

Статистика ринку грального бізнесу Великобританії від 2009 до 2019 року виглядає так. На графіку помітно, що з 2015 року значно зросла кількість ставок в онлайн-казино. Діаграма показує валовий дохід від азартних ігор (Gross Gambling Yield) – це сума, яку отримують оператори грального бізнесу після виплати виграшів, але до вирахування операційних витрат, виключаючи національну лотерею. Ринок ставок завжди був опорою ігрової індустрії і приніс Великобританії GGY приблизно 2,8 млрд британських фунтів у 2019 році.

1. 80% австралійців грають і витрачають на цю згубну пристрасть аж 18 млрд австралійських доларів щорічно.
2. В Канаді досить ліберально ставляться до грального бізнесу. Це призводить до стійкого росту цього ринку (до 5% на рік), а його об’єм складає понад 17 млрд канадських доларів щорічно.

Весь ринок грального бізнесу країн Європи оцінювався у 24,75 млрд американських доларів у 2018 році. 

Якщо розглянути індивідуальні витрати гравців, то картина виглядає зовсім інакше. Перше місце тут посідають австралійці, бо кожен з них (в середньому) витрачає в казино 916 доларів щорічно (дані 2014 року); на другому місці – сингапурці (891,16 доларів); на третьому – громадяни США (505,44 долари); на четвертому – ірландці (490,39 доларів); і на п’ятому – громадяни Великобританії (377,83 доларів).

Втім не можна сказати, що це тільки суцільна позитивна історія. Регуляторка в європейських країнах в цьому питанні витворювалась роками, але це не значить, що ця сфера перестала бути місцем заробітку мафії. Гральний бізнес входить в 5-ку мафіозних пріоритетів.

Любителі ставок на спортивні результати навіть не знають, як маніпулюють їхніми бажаннями.

Так, в Росії досить часто стають жертвами обману, коли їм через телеграм чи вайбер радять робити ставки на певний результат, бо джерела сказали авторам анонімного телеграм-каналу, що результат буде саме таким. Але це ще примітив.

У 2013 в Європі вибухнув скандал, бо Європол заявив про понад 380 договірних матчів у євротурнірах, а у змові підозрювали 425 суддів та гравців.  Сума заробітку правда була оцінена лише у 8 мільйонів євро.

У 2004 Мальта ухвалила зміни в своє законодавство, яке дозволило їй продавати ліцензії на гральний бізнес. Загалом для держави ця ініціатива окупилася, але нею скористалась італійська “коза ностра” для відмивання грошей. Ліцензії передавались між собою представникам мафії, вони ж проникли в мальтійський наглядовий орден.  Розслідуванням цих схем займалась Дафна Галіція, яка кілька років тому загадково загинула.

Нещодавно помер Стенлі Хо – засновник грального бізнесу в Макао.  Готелі Хо асоціювалися з мафією, відмиванням грошей, організованою злочинністю та проституцією. Як зауважує ВВС у матеріалі про нього, у письмовій заяві, направленій в газету New York Times в 2007 році, Хо не заперечив цих звинувачень, але заявив, що такі закиди можна адресувати будь-якому власникові казино в 1980-х і 1990-х роках.

Головні претензії до українського законопроєктузлегалізації грального бізнесу полягають в тому, що він направлений на задоволення бізнес-потреб певних бізнес-груп і мало цікавиться самою проблемою лудоманії та не захищає людей від цієї проблеми.

Майже рік навколо законопроєкту йшли торги, і в ньому зведені інтереси різних власників грального бізнесу. Але є велике питання, чи принесе цей законопроєкт користь Україні.