#Букви взяли інтерв’ю в Ярослава Кендзьора, щоб дізнатися, як він ставиться до того, що зараз відбувається в Україні.

Як ви загалом оцінюєте суспільно-політичну ситуацію, яка спостерігається в Україні? 

– Дуже тривожна ситуація, якщо сказати одним словом. Я – людина, яка прожила вже великий шмат життя і більшу частину – в політиці. Я прийшов у політику ще задовго до приходу в Верховну Раду України в 90-му році. Раніше в 63-му році після повернення з війська (я в Армії Радянській, до речі, служив) я вступив у Львівський університет на факультет журналістики.

Так розпочалося моє життя і мій прихід у політику – там я познайомився з Михайлом Горинем, Михайло Косівим, В’ячеславом Чорноволом.

Працювавши з 90-го по 2012 рік, перших 6 каденцій Верховної Ради України, та взявши безпосередню участь у відновленні української незалежності, звісна річ, я аналізую сьогоднішню ситуацію та можу абсолютно без перебільшення сказати, що Україна ще у такій біді не перебувала.

Бували дуже круті, складні ситуації. І бувають “подарунки”, які нам постійно підкидає Кремль – до того ми вже звиклі і ми цього очікуємо. Але зараз саме українська влада підкидає Україні сюрпризи! Звичайно, були ситуації, як під час президентства Януковича – ми це добре пам’ятаємо. І наскільки це зупинило крокування України вперед, до Європейського Союзу, до Євроатлантичної інтеграції – це ми також дуже добре знаємо. Але такого, щоб відверто вибудовувати в Україні деспотичну, тоталітарну владу, як це робить неоковирно, безпардонно сьогоднішній президент зі своєю командою – такого ще не було.

І тому, сьогодні мені, людині, яка доклала своєї праці до відродження української незалежності, надзвичайно тривожно і дуже боляче за цим спостерігати.

Я собі дозволяю висловлювання з цього приводу інколи дуже круті. Але вони правдиві, вони є такими, які відповідають цій ситуації.

Я пройшов із поколінням шістдесятників усі погроми КДБістські 65-66 років, 72 року – тоді  В’ячеслав Чорновіл і я були арештовані.

І це тільки за те, що ми творили вільну пресу, це були спільні видання, особливо таким неприємним, надзвичайно тривожним для тодішнього радянського режиму був журнал “Український вісник”. 

Саме те видання мого побратима В’ячеслава Чорновола (світла йому пам’ять), до котрого він залучив мене, вміщало рубрики та інформації про те, що відбувається в Україні, тому що радянська пропаганда вводила в оману весь світ, а пропаганда була надзвичайно, як і зараз, потужна.

Закордоном, у Балтіморі (США), видання видруковував Осип Зінкевич  – і воно відразу ж вийшло окремою книжкою у журнальному форматі. Ця книга мала 200-220 сторінок, де було все: і рубрика “інформація”, і публіцистика, і твори “розстріляного відродження”, які ми почали витягувати на світ Божий, і найголовніше – була поезія та публіцистика ув’язнених із мордовських таборів, які вдалося вивозити членам родини, які приїжджали на побачення та різними способами вивозили з-за ґратів ці твори.

Серед них – творчість Василя Стуса, Ігора Калинця, Ірини Калинець, Валентина Мороза блискучу публіцистичну статтю вивезли. І це страшенно тривожило радянське керівництво, бо світ довідався про те, які насправді справи у Радянському Союзі, які погроми робить радянська влада. Коли я сьогодні спостерігаю за сьогоднішньою ситуацію, то я бачу прямі, неоковирні, грубі, сокирою тесані спроби Зеленського придушити правду, правдиве слово, правдиву інформацію. І тому він постійно воює [з опозиційними ЗМІ – ред], і його Офіс – це кубло ФСБшне на Банковій на чолі із Єрмаком. Зараз ви бачите, як вони полюють за “Прямим каналом”, “5 каналом”, каналом “Еспресо”.

Так, нам знайомі такі явища [Букви системно зазнають атак з боку влади, 24 листопада Володимир Петров, який займається реформуванням державного телеканалу Рада, заявив: “Проєкт #Букви буде закритий” – ред]

От бачите, воно так, значить, скрізь – вони розуміють, що вільне слово, свобода для слова і слово правди – це наймогутніша зброя щодо руйнації імперій. І сьогодні я ніби телепортуюся час від часу у ці 60-80 роки, коли за вільне, правдиве слово ти міг отримати 10 років мордовських концтаборів. Але зробити сьогодні це їм не вдасться — зараз виросло нове покоління, яке ніколи з цим не погодиться.

Ця людина [Зеленський], яку без перебільшення назвеш людиноподібною істотою без роду та племені, сам не знає, хто він. То він називає себе “я русскоязычный еврей”… Та якщо ти вже єврей – то Слава Богу, що ти єврей, але ти ж уже будь тоді, якщо ти живеш в Україні, “украиноязычным евреем”, яких багато і які шанують Україну, і які поважають Україну, які користуються мовою цього народу. Тобто, ця особа без роду-племені не знає традицій, не знає нічого того, що б його пов’язувало з Україною – державою, в якій він живе!  Тому ось таке нещастя. Ну, тут треба віддати належне “славному” українському виборцю, який примітивно спокусився на ті обіцянки, які щедро роздавав він у час своєї виборчої кампанії.

Словом, ми зараз переживаємо дуже складний період у країні. Ці люди фанатично вхопилися за ідею знищення п’ятого президента України Петра Порошенка, який врятував, прийшовши на посаду президента, руїну, розвалину, а не державу.

Я — людина, яка розуміється в політиці та розуміється у процесах державотворення, я розумію, що таке – отримати державу на скарбничому рахунку якої є 108 000 грн на  50-мільйонів громадян. Йому за 5 років президенства вдалося зробити те, що не змогли ми – моє покоління, яке було в 1,2,3 каденції – ми заклали основи незалежної української держави, але те, що зробив Порошенко – утвердив цю державу і в перший складний час війни нападу Росії на Україну… Це і асоціація з Європейським Союзом, це і безвіз, це і антипутінська коаліція у цей тривожний для України час, бо Україна сама не вистояла б перед ударами кремлівського агресора, це другий, по суті акт, незалежності — а саме автокефалія Української православної церкви – Томос, з якого кепкував, глузував, насмілювався цей сьогоднішній, з дозволу сказати, президент України. І все це сьогодні якраз і тримає у цей складний час Україну у статусі незалежної держави.

Проаналізуйте самі: чому сьогодні із чинним президентом ніхто з провідних лідерів не хоче зустрічатися? Тому що всі вони розуміють: і керівник США, і Франції, і Німеччини, і Британії, і Канади тощо – вони уже зрозуміли, хто такий Зеленський і хто його команда. Офіс президента Зеленського – це кубло ФСБшне на чолі з Єрмаком. Він не бачить наскільки його відверто і в ефірах, і на радіо, і в пресі друкованій називають “агентом кремля, ФСБшинком”? Чому він не звертається до суду, не захищає свою честь і гідність? А, може, для нього це гордо, що він виконує таку функцію Кремля в Україні?

Захід, розуміючи, якою є позиція Зеленського, перестав ділитися якоюсь таємною інформацією з Україною, керівником Офісу та самим Зеленським, тому що завтра ця інформація буде відома в Кремлі.

Але західні країни все-таки надають допомогу Україні…

Зеленський зі своєю ФСБшною командою поставив Захід на розтяжку. Захід розуміє, з одного боку, що зовсім закинути Україну – це віддати Україну Москві, а це означає, що Росія зміцнює себе дуже серйозно, отримавши в руки Україну. Тому вони, не зустрічаючись, розмовляючи вряди-годи, повідомлять йому якусь інформацію через телефон. І США, і Британія, і Німеччина, і Франція, й інші країни розуміють, що ненадовго ця влада, але Україну треба втримати, не віддати її під протекторат Кремля.

Тому й іде якась допомога, хоч я переконаний, якби так гіпотетично Порошенко залишився на 2-й президентський термін у 19-му році, з мого політичного та життєвого досвіду я можу абсолютно без перебільшення стверджувати, що Україна вже була б на крок від НАТО. Вона була б вже буквально на витягнуту руку під постійного членства в ЄС! Бо з тими контактами, які вибудував Петро Олексійович Порошенко за свої 5 років, і тією довірою, яку він отримав від керівників Західного світу, західних держав, Сполучених штатів, Канади (а це у політиці надзвичайно важливий фактор), Україна була б дуже близько до заповітної мети. Це б дозволило Україні безпечніше себе почувати у цьому світі – з членством в НАТО та членством у Європейському Союзі.

Одні говорять, що проти Петра Олексійовича кримінальні справи відкрили для того, щоб його посадити. Інші — щоб перешкоджати його політичній діяльності. Називають й інші причини. Якщо це завершиться інформаційним “пшиком”, який буде дзвінок для опозиції та чинної влади, чим це все може закінчитися? Які Ваші прогнози?

Петро Олексійович заявив, що він 17 січня повертається і він хоче зустрітися (а він має право як народний депутат України) з Генеральним прокурором. Ну і, напевно, десь із якимись іншими чи то судовими, чи структурами правоохоронними. Порошенко тікати не буде. Їм дуже хотілось би, щоб він залишився [закордоном], щоб говорити: “От якщо людина невинна, то вона не тікала б, а він залишився на Заході і боїться арешту, тому що має чого боятися”. Ці звинувачення, писані на колінах про нібито “державну зраду” і “потурання” [сміється]. Це серйозно вголос говорити не хочеться, ну така вже нісенітниця – “потурання, допомога терористам”..

У цієї дебільної компанії на Банковій я хочу в черговий раз запитати: “Шановні панове юристи, а чому ж ви звинувачуєте Порошенка у тому, що він купував вугілля в українських шахтах, Донецьких і Луганських, які ще були зареєстровані як українські підприємства?”. Адвокати, звичайно, до суду подадуть документи із податкової, я думаю, їх там ще не попалили. Документи про те, що ті шахти, які відвантажували антрацит до України у 14-15 роках, платили податки, що ще функціонувала банківська система на ще не зовсім зруйнованих територіях Донецької та Луганської області. За відрахування на заробітні плати, які отримували шахтарі за видобуте вугілля та відправлене на українські електростанції, щоб Україна не поринула у темряву та холод, вони додумалися порушити провадження проти Порошенка. А в мене тоді запитання до них: а чому ж ви, панове, не послідовні до кінця? Поруште ще одну справу проти Порошенка, що громадянам тих окупованих територій призначається пенсія, адже де у вас є гарантія, що син якогось пенсіонера не є в тих сепаратистських бойових загонах на Луганщині чи Донеччині. Це також можна розглядати як потурання, допомогаутероризму.

Тобто, якщо влада їх ніхто не втовче у їхні ватні голови, що вони роблять величезну помилку, що вони зможуть спровокувати величезну біду в Україні. Сьогодні з тих 73%, які проголосували на президентських виборах, залишилися ріжки та ніжки – залишилися буквально оця вся ватна частина українського суспільства, яка плаче ще за Радянським союзом, для котрих Москва по сьогодні – це рідна сестра, рідний брат, старший брат тощо. Ті будуть сидіти на призьбі і не висовувати носа із хати. А захищати Україну, а відтак того президента, який врятував Україну у час своєї президентської каденції, прийдуть мільйони. І тоді я не знаю хто захистить і Зеленського, і цей його ФСБ-шний офіс на Банковій.

Не хотілось би мені це вголос казати, але я знаю і пам’ятаю, і Зеленському варто було б пам’ятати, прочитати історію президентства Чаушеску, чим воно закінчилося – розлючений народ, доведений до межі кипіння – він не буде зважати ні на що. 

Тому що коли емоції беруть гору, я не хотів би, щоб таким шляхом розвивалося. Але вони руйнують Україну. Тут не так йдеться про Порошенка – Порошенко, я переконаний, якщо прилетить – і так станеться, що йому в Борисполі натягнуть кайданки на руки, посадять і відвезуть на Лук’янівку – Порошенко тікати не буде, але це все розвалиться. І разом з розвалом цієї справи розвалиться і вся сьогоднішня влада на чолі з оцим, вибачайте, блазнем, який в силу обставин очолив українську державу.

Мені, коли я говорю про цього чоловіка, постійно згадується французький письменник-авангардист Фредерік Беґбеде. Він, досліджуючи історію французьких королів, зупинився на історії блазнів та інституті блазнів (сьогоднішньою термінологією) коло кожного короля. І він у цій своїй роботі пише: “Королівський блазень потрібний, але коли блазень стає королем – це Апокаліпсис”. А я вже від себе додаю: а коли біля короля-блазня суцільний табун блазнів – це вже, звичайно, цілий армагедон. От до такого армагедону, який просто повалить українську державу, ми допустити ніяк не можемо.

На вашу думку, в чому причина такої активізації правоохоронних органів стосовно Порошенка? Тому що з 2019 року на нього постійно відкриваються кримінальні провадження, але зараз все каталізувалося настільки, що не встигаєш слідкувати за подіями.

Бачите, кожен, хто більш-менш постійно спостерігає за виступами цього діяча – він не обминає жодного моменту, щоб не згадати Порошенка. З цього погляду, я так сам собі думаю, ну якась параноя в голові цього чоловіка – він про Порошенка ні на хвилинку не припиняє думати.

Перше: він бачить свою неповноцінність у порівнянні з Порошенком. 

Бо я розмірковую логічно: якщо, наприклад, я – людина такого типу, як Зеленський, якому було байдуже хто він за національністю – і враз, в силу різних обставин мене висувають на посаду президента. 

На мене працює телеканал Коломойського, мені пишуть брехливі спічі, лунають обіцянки тощо – і я погоджуюся йти у президенти. І це не маючи ні найменшого поняття хто я такий – але я йду в президенти.

Якщо я буду обраний президентом, я маю будувати цю державу, а держава у стані війни – то маю хоч якийсь досвід керівництва якимось задрипаним селом? Ні, не маю. По-друге, якщо я стаю президентом, то я одночасно, згідно з Конституцією, стаю Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України. А я – людина, яка жодного дня не служила в Армії, яка чотири рази косила від армії, яка не знає, що таке армія, яка замість прийти у військкомат в час війни – на твою державу напали і ти мав би прийти сам добровільно у військкомат і проситися відправити тебе на фронт – цього не зробив. Він їздив на гастролі, він кепкував з України, з української армії, з українських патріотів.

І от я б подумав: а як я себе буду почувати, як буде себе почувати бойовий генерал, коли я – президент України, Верховний Головнокомандувач, який косив від армії, який насміхався над Україною, над армією – він мені буде віддавати честь і щось там говорити? Ну нащо я буду цього генерала у таку ситуацію ставити?

Хоч були на початку такі випадки, коли при знайомстві декілька генералів відмовилися йому честь віддавати, цьому Верховному Головнокомандувачу. І цей чоловік – він відчуває свою неповноцінність, ущербність у порівняні з Петром Порошенком, який блискуче знає англійську мову, який має досвід дипломатичний, якого поважають у світі і хочуть з ним спілкуватися – він ревнує, що сьогодні ніхто із ним не хоче розмовляти так віч-на-віч, але інколи через обставини по протоколу треба зустрічатися з главою української держави – і отак крізь зуби зустрічаються вряди-годи. І оці ревнощі від того, що воно неповноцінне, неповносправне, а от цього вчорашнього, п’ятого президента, шанують, поважають, його думку цінують, його виступи просто блискучі.

Якщо ви колись бачили, що деякі журналісти після кожної пресконференції розшифровують ці аудіозаписи і викладають у письмовому вигляді. І от тоді ти бачиш усю цю абракадабру, яку несе оцей чоловік. Бо коли ти його слухаєш у відеоваріанті, ти дослухаєшся, щоб зловити якусь думку, якесь здорове зерно. Коли ти щось не зрозумів, ти вже не думаєш про те, що він щось сказав — він на нову тему перескочив. Але коли ти маєш перед собою друкований текст – ти бачиш: що в нього в голові? І отам, де ще більш-менш написаний текст, коли він не відривається від нього і тих суфлерів, воно ще більш-менш виглядає. Але варто йому піднести очі від тексту чи щось зморозити від себе..

Взяти, наприклад, новорічне привітання. Воно шедевр, блискучий. Але я вхопив дещо також: нам, щоб завершити війну, потрібно спочатку лінію розмежування вилучити зі своїх голів. Ну слухайте, якщо у тебе голова не в порядку, це не означає, що інші зроблять операцію чи переконають себе, що лінію розмежування спочатку треба вилучити зі своєї пам’яті. Так це українці цю лінію розмежування започаткували? Не Путін, якому ти хочеш глянути в очі та конче прагнеш зустрічі із цим ще одним “генієм”, який уже просто по лікті у крові?

Чому така ідея фікс у нього – знищити Порошенка? Він бачить, що рейтинги не реагують вже на цю всю ситуацію, він бачить, що його уже каденція перейшла екватор – йому треба конче якось домогтися, щоб вибити Порошенка. Сьогоднішня соціологія говорить: Порошенко стає головним конкурентом. Він у другому турі перемагає, хай з невеликою перевагою, але тенденція до збільшення рейтингу Порошенка та зменшення рейтингу Зеленського є невпинною. Я думаю, що після того скандалу із наміром арештувати й ізолювати Порошенка він скотиться до мінімуму, вже буде ясно й треба, як кажуть, “Закінчуйте, дядьку, торгувати, бо вже немає решту чим видавати”. І, тому, ось такі його зусилля.

По-друге, я переконаний: його скудненька, ватна голова сама до того не додумалася б. Він по характеру – боягуз страшний. Бо коли виходили тисячі людей на Банкову і окреслювали йому червоні лінії, він все-таки, як кажуть, памперси надівав і зважав на думку громадськості. Але те, що він зараз робить – те, що дуже хоче Путін – він так само люто ненавидить Порошенка. Отут вони, як кажуть, кревні брати – Путін і Зеленський. І тому, як переконаний, що вся ця агентура на чолі з Єрмаком, яка в офісі президента, йому на вухо нашіптує: тут треба йти до кінця – і все. Як Путін хотів би, щоб тут спалахнув черговий Майдан, а це ще один шанс для Путіна, що тут знайдуться провокатори, якесь кровопролиття відбудеться, ватна частина, яка ще шкодує і жаліє за СРСР, звернуться до Путіна, що тут рускоязичних ображають тощо.. І Путин, прийди, Путин помоги.. І Путіну, принаймні, якби він таке зробив, бо зараз загорілася ще одна радянська республіка Казахстан, і він уже там має справу. І тепер і на Заході, і на Півдні, і на Південному Сході проблеми… Проблеми однотипні, подібні, як з Україною.

Оцей недопалок, який сьогодні є президентом України, вибрав ось таку методику своєї роботи. Сьогодні, коли Україна у стані війни, на кордоні з Україною стотисячне угрупування тих головорізів московських, він має часу і в спортзал піти покачатися і виставити фотографії, він має час поїхати на Буковель, зустрітися там зі своїм хлібодавцем Коломойським. Він має час на те, щоб керувати всією правоохоронною, кишеньковою структурою, щоби ганятися за Порошенком. А ось розбудовувати, забезпечувати армію – для цього в нього хисту та часу немає. Але, я думаю, він вийшов на фінішну пряму, і оця справа переслідування і спроба ізолювати Петра Порошенка – це буде фінальна частина його “славного президентського терміну”.

Довідка: Ярослав Кендзьор – український політик, учасник дисидентського руху УРСР, народний депутат України шести скликань.

Народився 12 липня 1941 року у Львівській області. Навчався у Львівському національному університеті на факультеті журналістики, але був відрахований з навчального закладу та Комуністичної партії України за контакти з “дисидентами” – Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом та іншими.

З 1970 року був залучений Чорноволом до видання нелегального журналу “Український вісник”.

Через свою діяльність у 1972 році знову був позбавлений роботи й відрахований з інституту.

Народний депутат перших шести скликань, з 15 травня 1990 року по 12 грудня 2012 року.

Нагороджений медаллю “13 січня” за висвітлення Вільнюських подій 11-13 січня, Орденом князя Ярослава Мудрого IV та V ступенів та відзнакою президента України – ювілейною медаллю “25 років незалежності України”.