11 вересня кремлівський управитель захопленого Криму Сергій Аксьонов зажадав порушувати кримінальні справи проти української влади за те, що вона відмовляється подавати воду в Крим. Причиною таких слів стало те, що з 7 вересня в окупованому Сімферополі, Бахчисараї та Сімферопольському районах через посуху і обміління водоймищ почався найжорсткіший етап обмежень подачі води.

Перші обмеження у постачанні води в Криму окупанти запровадили ще 24 серпня. З того дня відбір води з водосховищ зменшили до 140 тисяч кубометрів на добу, а також припинили гаряче водопостачання.

8 вересня інженерні війська росіян були вимушені перекрити греблею річку Біюк-Карасу і звідти качати воду на потреби Сімферополя.

Як відомо, “підставити плече” Кремлю у питанні з кримською водою готові занадто багато людей з українського політикуму. Наприклад, 7 серпня очільник уряду Шмигаль заявив, що у випадку гуманітарної катастрофи Україна готова подати живильну вологу на окупований півострів (і тут варто нагадати, що на початку своєї “прем’єрської” кар’єри Шмигаль оскандалився саме заявою про готовність дати воду в Крим). Аналогічну заяву 25 серпня зробив Леонід Кравчук, перший президент та очільник української делегації в ТКГ щодо Донбасу.

Та й ексголова ОП Андрій Богдан у своєму недавньому інтерв’ю заявив, що пункт про воду в Крим є у домовленостях між Кремлем та нинішнім керівником ОП Андрієм Єрмаком. Можливо, хтось на Банковій тішить себе думкою,  що подача води допоможе схилити на нашу сторону населення Криму. І заодно – “наблизити мир”, пригадаймо заяву Арахамії зразка лютого 2020 року, що подача води на півострів – прийнятний компроміс заради виведення військ РФ із Донбасу.

Але в реальності розблокування Північно-Кримського каналу (ПКК) хіба що допоможе окупантам краще управляти захопленою територією. Росіяни насправді ще з 2014 року передбачали дефіцит води в Криму, навіть мали певні проєкти, але не змогли їх запустити через власну корумпованість.

І по суті, росіяни на нас тиснуть, щоб Україна замість них займалась проблемами окупованої території.

Трубою черпати Кубань

Про можливі перебої з постачанням води в Криму українські ЗМІ говорили з 2014 року. Але представники російської окупаційної адміністрації цей час витрачали більше на сеанси “самозаспокоєння”. Наприклад, у березні 2019 року окупанти говорили, що запасів води в Криму вистачить як мінімум до початку 2020 року. Але тут росіян, схоже, пронесло. І в липні 2020 року керівник окупаційної адміністрації Сергій Аксьонов говорив, що води всьому півострову вистачить як мінімум до жовтня.

Севастополь, головну базу окупантського Чорноморського флоту РФ, живить Чорноріченське водосховище. І навіть по ньому росіяни намагаються “прикрашати” картинку. Наприклад, “уряд” міста заявляє, що їм запасів із водосховища вистачить як мінімум до грудня 2020 року, без жодних лімітів щодо подачі. Хоча, за даними наших ЗМІ, уже в липні це Чорноріченське водосховище почало буквально міліти.

Є ще один нюанс – у липні Аксьонов стверджував, що води достатньо. Але при цьому у тій же заяві дякував Міноборони РФ за те, що військові проклали трубопровід для живлення Сімферопольського водосховища. І також не виключав, що уряд РФ у Москві прийме постанову про оголошення надзвичайної ситуації із водою на півострові.

Також цікавий факт – у червні цього року одні російські ЗМІ дали новину із посиланням на вчених окупованого Криму, що на півострові знайшли в тектонічних розломах значні запаси води, котрі можна буде викачувати із неглибоких свердловин. А в інших ЗМІ дали новину із посиланням на геологів Російської академії наук, що, мовляв, тих запасів для Криму все рівно буде мало, тому треба поновлювати подачу води з Дніпра.

Схоже, що всі ці медійні маневри були скоріше спробою “кримської” адміністрації показати Кремлю, що вони контролюють ситуацію з водою. Але і заодно залучити “центр” до вирішення гідравлічних проблем півострова.

Тим паче, що в Москві знали про реальний стан із водою в Криму, але нічого не робили для вирішення проблеми.

Наприклад, ще у 2014 році був план побудови трубопроводу для подачі прісної води в Крим із Кубані. За тодішніми цінами, проєкт мав обійтись у 100 мільярдів рублів. Але це насправді не так багато – спорудження Кримського моста обійшлось сумарно у 230 мільярдів рублів, а щорічний воєнний бюджет РФ по факту перевищує 3 трильйона рублів. У підсумку цей трубопровід для води так і не побудували, хоча в 2016 році Кремль успішно для себе запустив газогін в Крим із тої ж Кубані, для забезпечення енергопотреб півострова. Схоже, що вся справа була в опорі місцевих еліт. Навіть на тій самій Кубані є проблеми із централізованим водопостачанням. Там, наприклад, через хронічну зношеність трубопроводів були постійні зриви у подачі води для місцевих курортів та портових міст (наприклад, Новоросійська, основних “морських воріт” для експорту нафти РФ, там проходить щорічно біля 100 млн тонн чорного золота). Та й навіть якби Кремль наважився на новий мегапроєкт, щоб качати прісну воду з Кубані, навряд чи це врятувало б ситуацію в Криму. Відповідно до проєкту, тим трубопроводом максимально мало йти 0,5 млрд кубометрів води в рік, хоча до окупації Північно-Кримським каналом щороку йшов 1 мільярд кубометрів води.

Кремль мав давати гроші із федерального бюджету на моніторинг водних запасів Криму, але по факту не давав. Тому так і вийшло, що підземні свердловини на півострові бурили хаотично, вони швидко засолювались, і місцевим вченим доводиться шукати воду взагалі в екзотичних місцях, як-от геологічних розломах.

Або ось теж цікавий нюанс. Кабмін України в 2012 році ухвалив програму “Вода Криму”, за якою у 2013-2020 роках на модернізацію водогонів півострова мали сумарно витратити 4,77 млрд гривень, або ж десь $0,5 млрд за тодішнім курсом. Тож у Криму мали би з’явитись 2 тисячі опріснювальних установок, а втрати води в трубах мали впасти від 29% до 22%. Російські окупанти ж у 2014 році вирішили, що зможуть повністю “перешити” водогони Криму лише за рік і лише за $6 млн за тодішнім курсом. Звісно, ту програму ніхто не виконав, бо Кремль тоді займався “сирійськими експресами” із військами для Башара Асада. Тому зараз росіяни тільки говорять про можливе будівництво опріснювальних установок. Втрати води в трубопроводах уже складають мінімум 50%, а до Керчі по трубах взагалі доходить тільки 35% поданої води.

Російські ЗМІ стверджують, що за останні 6 років Кремль давав окупаційній адміністрації Криму 4 млрд рублів на “латання” трубопроводів. З цієї суми за прямим призначенням було витрачено тільки 35%, іншу частину грошей або просто не освоїли, або взагалі поклали собі в кишеню.

Титан поглинає воду

У нас прийнято вважати, що вода в Криму потрібна росіянам на промисловість та воєнні бази. За статистикою самих окупантів, картина виходить дещо рельєфніша. Щороку вони витрачають приблизно 350-400 млн кубометрів води.

Із них на сільське господарство йде близько 20 млн кубометрів води, на промисловість – близько 150 млн кубометрів, на пиття та побутові потреби населення – близько 100 млн кубометрів, каналізаційні стоки – понад 150 млн кубометрів.

Найбільший промисловий споживач півострова – це “Кримський титан” Фірташа, котрому для стабільної роботи потрібно 12-15 млн кубометрів води в рік. Стільки води потрібно, щоб утримувати в стабільному стані так звані кислотні стоки, простіше кажучи – щоб там не випаровувалась сірка та не труїла місцевих жителів. Важливий нюанс – “Кримський титан” не робить саме чистий титан для потреб оборонної промисловості РФ, для цього в росіян є холдинг “ВСМПО-Ависма”. На заводі роблять дещо інше – діоксид титану, який використовується як і в звичайних фарбах, так і в покриттях для електроніки та воєнної техніки. А ще з діоксиду титану роблять “титанову кераміку”, яку також застосовують для виробництва воєнної техніки. І якщо до 2014 року “Кримський титан” мав лише 20% на ринку діоксиду титану РФ, то зараз – усі 50%.

Щодо сектору подачі води для населення – окрема історія. За підрахунками російської статистики, населення півострова зменшується, але українські аналітики вважають, що воно збільшилось на мільйон за рахунок міграції з Росії. Просто кримську прописку ці люди не взяли. Хоча бувають і екзотичні випадки – наприклад, ось у цьому репортажі фігурує як прийшлий житель Криму серб-русофіл, котрий чомусь забажав фермерувати саме на українських землях.

За шість років анексії Севастополя населення міста збільшилося на 80%.

Це дані голови уряду Севастополя Михайла Развозжаева, який 28 квітня повідомив, що, згідно з аналізом споживання води і хліба, у Севастополі проживає 700 тис. осіб. Це при при постійному проживанні 362 тис. осіб.

Севастополь і Сімферополь дають і 60% усіх каналізаційних стоків на півострові. Це пов’язано з тим, що побудова житла для окупаційних чиновників у цих містах відбувалась, м’яко кажучи, без організації цивілізованого каналізаційного стоку. Є взагалі феєричний приклад: у Коктебелі побудували маєток для горезвісного російського пропагандиста Кисельова, і там нечистоти зливаються одразу в море.

Теж цікавий нюанс: за даними росіян, у міській місцевості Криму централізоване водопостачання мають в середньому 90% жителів, а от в селах – лише 60%. Там досі існуюь населені пункти, куди воду доводиться справді возити цистернами.

За що точно можна не хвилюватись в даній ситуації, так це за стан ріллі в Криму без дніпровської води. За даними окупантів, урожай 2020 року на півострові склав 1,2 млн тонн зерна, із яких на експорт уже вивезли 50 тисяч тонн зерна. А як заявляють російські “аграрні” чиновники, дніпровська вода потрібна в Криму хіба для того, щоб розвивати виноградарство, вирощування фруктів та рибне господарство.

Умови гуманітарної допомоги

Коли Кремль тисне, щоб Україна відновила подачу води з Дніпра в Крим, то акцентує на гуманітарній ситуації на півострові. У цьому ракурсі відбувалась і остання поки що інформаційна атака РФ проти України. Російські пропагандистські ЗМІ поширили викривлений текст заяви Елізабет Троссел, офіційного представника Управління Верховного Комісара ООН з прав людини, що начебто “саме наша країна відповідальна за ситуацію із водою в Криму”. Хоча насправді Троссел говорила, що саме РФ як окупант має відповідати за гуманітарну ситуацію на півострові, у тому числі – із забезпеченням водою. А Україна, зі свого боку, “зобов’язана постійно тримати в полі зору питання про те, чи може вона вжити заходів для забезпечення достатнього рівня життя для всіх осіб, що перебувають на її території”.

Абсурдність ситуації полягає і в інших аспектах. З одного боку, росіяни хочуть відновлення подачі води Північно-Кримським каналом. З іншого – визнають, що із 293 кілометрів магістралі цього каналу 150 кілометрів – фактично в закинутому стані, і там воду подавати неможливо.

У новітній історії людства є лише один приклад, коли одна сторона, що воює, вирішувала гуманітарні проблеми на території, окупованій іншим учасником війни. Йдеться про “голодну зиму” в Голландії 1944-1945 років, під час Другої світової війни.

Щоб покарати населення країни за невдале антинацистське повстання, окупанти заблокували підвіз харчів із сіл в міста. Внаслідок цього від голоду померли близько 10 тисяч голландців. Добовий раціон жителів країни упав до 1000 калорій, нижче мінімально необхідного для життя. Почати поставки харчів на окуповані території союзники по антинацистській коаліції змогли тільки 29 квітня 1945 року, коли поразка гітлерівського Рейху була справою вирішеною. І то – це трапилось після того, як німецька окупаційна адміністрація в Нідерландах виторгувала собі почесні умови для капітуляції. Схоже, торг вийшов такий собі, якщо харчі голландцям скидали із бомбардувальників – американці перестраховувались від сюрпризів, які могли втнути німецькі окупанти.

У нашому випадку росіяни аж ніяк не збираються капітулювати чи забиратися геть із Кримського півострова.

Тому, схоже, коли Кремль доб’ється від нашої влади відновлення подачі води Північно-Кримським каналом, наступною буде вимога, щоб Україна і сама відремонтувала усі гідротехнічні споруди на окупованому півострові.