Герой соціалістичної праці, кавалер чотирьох орденів Леніна, член політбюро ЦК КПРС, етнічний фін Отто Куусінен помер у своєму ліжку в Москві 17 травня 1964 року. Багата біографія Отто Вільгельмовича сама по собі є дуже яскравою ілюстрацією імперської політики Кремля. Політики, правонаступником якої стала путінська Росія.
На цьому тижні Верховна Рада провалила постанову про визнання СРСР нарівні з гітлерівською Німеччиною відповідальною за початок Другої Світової війни. Тільки 120 депутатів від “Слуги народу” знайшли в собі сили проголосувати “за”. Це стало своєрідною кодою подій, що відбуваються в нашій державі. Так, не вперше проросійські сили влаштували на 9 травня нашу локальну версію “побєдобєсія”. Однак вперше за останні 6 років з ними виявилися солідарні правлячі кола.
Спікер Верховної Ради Дмитро Разумков демонстративно проігнорував пам’ятні заходи Дня пам’яті і примирення 8-го травня, поклавши квіти до пам’ятника невідомому солдату спільно з главами комітетів від правлячої партії 9-го. Саме покладання супроводжувалося пафосним і недолугим постом в особистому Фейсбуці спікера, в якому він згідно з усталеною радянською традицією подякував ветеранам за “мирне небо над головою”, не повідомляючи про те, що завдяки ідеологічним послідовникам Сталіна мирного неба в Україні ми не спостерігаємо з 2014 року.
Генеральний прокурор Ірина Венедиктова привітала всіх зі “святом”, опублікувавши у себе на сторінці пісню “День перемоги” у виконанні Льва Лещенка, що підтримав агресію проти України. А сам президент Зеленський замість того, щоб провести очевидні всім паралелі між гітлерівською ідеєю “Лебенсраум” – життєвого простору для німців і концепцією єдиних земель “русского мира” Путіна вирішив в черговий раз “з’єднати” “розділену” Україна встановивши два дзвони в Луганській області і на Закарпатті. Слова “Росія” і “війна” ніхто з них ясна річ не вимовив.
Якби відповідальні товариші нового українського ЦК Володимира Зеленського змогли б відверто поговорити з Отто Куусіненом віч-на-віч, вони б могли дізнатися для себе багато нового про те, яким чином діяло радянське керівництво з самого початку війни в реальності, а не згідно з комуністичним підручниками 60 -70-х років. Ідейний комуніст Отто Куусінен зумів не просто пережити репресії 37-39 років. Але й піднестися завдяки війні на самий кремлівський олімп. Здібності активного діяча Комінтерну виявилися затребувані відразу ж після підписання пакту Молотова-Ріббентропа.
Секретний протокол пакту передбачав перехід Фінляндії в сферу впливу СРСР. На наступний день після початку агресії СРСР проти Фінляндії (30 листопада 1939 року) під керівництвом Отто Куусінена було створено маріонеткову державу Фінляндська демократична республіка. ФДР, організована в захопленому радянськими військами фінському місті Теріоки, стала прообразом всіх подальших “народних республік”, що створюються згодом СРСР і Росією для легітимізації захоплення чужих територій.
І в цьому відношенні “ЛДНР”, організовані Росією на нашій території, стали карикатурними копіями ФДР. Від імені ФДР Отто Куусінен підписав з СРСР договір про взаємодопомогу і дружбу, який давав СРСР право на окупацію значної території Фінляндії. Тільки самовіддана боротьба фінського народу проти окупантів зуміла зупинити процес розширення ФДР на всю територію Фінляндії. І вже після де-факто закінчення першої радянсько-фінської війни ФДР була ліквідована і перетворена в Карело-Фінську РСР, яка фіксувала за Радянським Союзом окуповані в ході війни землі. Чи варто згадувати, що саме Отто Вільгельмович очолив нову “союзну республіку”. Приставка “-фінська” була прибрана з назви тільки в 1956 році, після повного провалу радянських спроб завоювання Фінляндії.
Скептики можуть сказати, що порівнювати Отто Вільгельмовича з нинішнім керівництвом України – некоректне. І вони будуть праві. Вже якщо хто в Україні і міг би бути номінований на почесне звання українського “Куусинена” – так це певно Віктор Медведчук. Беззмінний генерал-губернатор Малоросії в фантазіях Володимира Путіна.
У Зеленського, Венедиктової, Разумкова і навіть боксера Усика немає нічого спільного з видатним фінським комуністом. Зокрема і через те, що своїм вознесінням на політичний олімп, своїм “соціальним ліфтом” вони зобов’язані саме незалежній Україні. Цілком можливо, що в рамках спільного “русского мира” Володимир Зеленський зміг би стати видатним гравцем КВК і артистом всесоюзної естради. Ірина Венедиктова могла б викладати в МГУ. А Дмитро Разумков керувати штабом кандидата в мери Ярославля від “Єдиної Росії”. Однак тільки наявність незалежної держави дозволила цим людям піднестися на нинішні вершини.
Чому ж в такому випадку дивлячись на нинішніх керівників України ми бачимо в них повальний, обеззброюючий тріумф “совка”? Стиль управління, погляди, світогляд і риторика цих людей відображена в самому словесному конструкті “Слуга народу”, побудованому таким чином, як ніби ми живемо не в незалежній державі, що бореться за своє виживання , а в пародії на УРСР. У режимі, коли захоплена карго-культом панівна еліта намагається відтворити українську радянську республіку як народи Меланезії намагалися створювати літаки. Чому цей совок з очеретів і палиць виростає на наших очах, а керівники нашої держави живуть у радянському режимі, ніби розглядаючи Україну як трамплін для подальшої кар’єри в Метрополії?
Точну відповідь на це питання да важко, бо лежить вона в області соціального середовища, виховання і освіти. Однак неможливо не сказати, що ось уже рік нами знову править по суті радянська еліта. І саме існування цієї еліти є несумісним з подальшим життям нашої країни. І це – не просто слова. Спроба капсулювання України в прокрустовому ложі УРСР вже привела нас на грань загибелі. Багаторічна політика спільної історії, спільних досягнень, спільної мови і іншого “братства” з Росією прогнозовано закінчилася тим, що “старші брати” спробували взяти нас в свої криваві обійми.
Історія – це завжди наратив. Історія – це легенда, розказана народом про самого себе. І якщо наша еліта “нових облич” не бачить необхідності в відмежуванні від Росії і від свого радянського спадку. Якщо підсвідомо та інтуїтивно вона сприймає свою країну лише як придаток імперії, частину “спільної сім’ї народів”, хоч і сім’ї в якій можливі сварки (якщо сваркою можна назвати військову агресію і 14 000 смертей), значить рано чи пізно ця еліта призведе нас назад в “братське” стійло.
У фільмі Анджея Вайди “Катинь” головну героїню, яка домагається правди про розстріл польських офіцерів, заарештовує КДБ. Їй дають останній шанс врятуватися. Для цього їй треба просто відмовитися від своїх слів. Співробітник КДБ кидає їй фразу: “Ти обираєш мертвих? Це дуже нерозумно”. На що вона відповідає: “Ні. Я вибираю убитих, а не вбивць”.
Проблема радянської людини Володимира Зеленського полягає в тому, що керуючись принципом “яка різниця” він намагається примирити вбивць і убитих. Проводячи лінію рівності між радянськими катами і їх жертвами. Між вертухаями і тими, кого ці вертухаї стерегли. Таке “примирення” з совком, без визнання злочинів режиму, без осуду катів не має нічого спільного з примиренням.
У подібному виконанні “примирення”, як і “мир” стають торжеством зла. Торжеством гвалтівника, а не справедливістю для жертви насильства. І саме від потурання цьому історичному злу виростає зло нинішнє. Якщо член розстрільної “трійки” може дорівнює в очах інтегрального Зеленського розстріляному від його рук в Сандармоху Лесю Курбасу, то чому кат сучасного донецького концтабору “Ізоляція” не може дорівнювати замученому ним українському воїну?
Володимир Зеленський не має нічого спільного в Отто Куусіненом. Завдання Зеленського – не помічати зростаючого впливу проросійських організацій. Гальмувати розвиток України шляхом деградації інститутів держави. А також відроджувати не українську національну пам’ять, спроможну стати нашою опорою в протистоянні з Росією, а радянський ідеологічний труп. Куусінени, згідно з розрахунками Москви, повинні прийти до нас після Володимира Зеленського. Прорости на прораному ним грунті. А за ними, як і сто років тому, в Україні зайдуть і нові муравйови та антонови-овсієнки.