Тому запитання на злобу дня: “В якій митниці ми прокинемося?”

Без варіантів: панорамний вид зміниться кардинально.

Замість 26 митниць з’явиться 16.

При цьому митне “покриття” залишиться колишнім, а зміни стосуватимуться структури, “штатки” і території зони діяльності.

Справа звична: ми вже не раз проходили таку реформаційну гармошку, яка на митній карті України вирізала витинанки. Та й тенденція до об’єднання – один із сучасних трендів. Втім, як і скорочення кількості держслужбовців. Тобто “покращення” неминучі.

Щоб ця трендова неминучість не стала фатальною, необхідно забезпечити теж на трендовому рівні корпоративну і бізнес-комунікації, делегування повноважень і електронний документообіг всередині митниці.

Чи зможуть? Запитання відкрите. Як і про привабливість бездоріжжя і віддаленої дислокації офісів об’єднаних митниць.

Ще один важливий момент: новонароджена буде єдиною юрособою.

За ефектною аргументацією “доцільності” такого статусу і прийдешніх переваг, навіть при розумній (?) субсидіарності, ховається просто немислима кількість роялів у кущах. І причаївся ще не один диявол, який, як відомо, криється в дрібницях. Особливо, якщо вони – митна специфіка.

Причина такого митного абсолютизму нібито в тому, щоб впровадити автоматизований розподіл декларацій і відрегулювати процедуру призначення і звільнення митників.

Безумовно, ДМСУ може бути не тільки єдиною юрособою, а навіть лише її частиною. Але не зміниться зовсім нічого доти, доки не буде проявлено ​​політичну волю або сміливість визнати, що призначення на посади держслужбовців за конкурсним відбором – блеф.

І скасувати це невдало запозичене ноу-хау як явище чуже, порочне і навіть небезпечне для України.

Припинити гру на граблях, переконуючи на державному рівні, що цей “інструмент” дуже схожий в багатьох країнах, наприклад, на скрипку.

Можливо, в якійсь успішній країні, де держслужба – це архіпрестіжно, а кількість охочих туди потрапити зашкалює, такий фільтр доречний. У нас – це граблі. Чергові та мертвонароджені, які на українському ґрунті не приживуться. І справа тут зовсім не в заангажованості, нечесності або некомпетентності членів конкурсної комісії. Вона тут взагалі ні до чого. Її члени – просто заручники ситуації.

Суть в профанації процесу – у віртуальній демократичності і прозорості як зворотному боці жахливого обману.

Особливо з урахуванням новацій: комісія не вибирає переможця, а тільки відбирає 5 кращих, з яких керівник сам визначає щасливого обранця. Чи варто для того, щоб відібрати 5 кращих із (у кращому випадку) 6-ти поданих, розігрувати такий спектакль? Хай вибачать мене всі учасники всіх конкурсів, а особливо ті, які так ними і не стали через погрози публічної дискредитації в разі участі у відборі. Але навіщо взагалі державну службу перетворювати на конкурс “Місіс N” з усіма наслідками, що випливають?!

Начебто мало люстраційного катка, мінсдохівського ярма та дефеесної байдужості! Будь-яка система, що саморозвивається, дбає про своє продовження: у людини – це діти, у вчителя – учні і т. д.

Митниця замість того, аби стати кузнею кадрів, стає пунктом пропуску, через який проходять всі охочі варяги.

“Синдром транзитного пасажира” – ось страшний діагноз митниці з ускладненнями і побічними ефектами. Тут витоки і нав’язаної соціуму амнезії про митницю як про одну із основ держави, і плачевного стану кадрового потенціалу, без якого навіть найгеніальніші ідеї залишаться тільки ідеями на папері.

Ідея про автоматизований розподіл декларацій зокрема.

Механізм цього “дива” схожий на алгоритм роботи візових центрів.

Система розподіляє декларації з усієї України залежно від групи товарів між інспекторами з “Центрів компетенції”, які в різних митницях спеціалізуються, хто – на тканинах, хто – на одязі, хто – на взутті, хто – на захисті прав інтелектуальної власності і т. д. Причому “сліпа” система абсолютно не прив’язана до територіального фактору. Фішка в тому, що, наприклад, одеський інспектор за зміну може не оформити жодної декларації, поданої в Одесі.

На рівні віртуального спілкування – чудово. А якщо орієнтування, відбір проб або АСАУР згенерувала цілий ряд форм контролю, включно з оглядом вантажу, який перебуває в Києві, а оформлює його інспектор зі Львова?! Особисто мене наслідки для бізнесу від такої комунікації між митницями та “оперативності” інспекторів шокують.

Хоча з боку модних трендів виглядає заманливо. А ось з висоти багаторічного досвіду дуже драматично: для голлівудського хепі-енду підходить, а для українських реалій – ні. І не тому, що ідеї погані або помисли нечисті. Реалізовувати НІКОМУ. Тому, як би не було некомфортно “спати” в мінсдохівсько-дефеесній митниці, прокидатися у новій лячно. А доведеться…