#Букви провели кілька днів під інфекційними лікарнями та поговорили про це з медиками швидкої допомоги й лікарями.

У Києві завершився черговий локдаун. Карантинні обмеження, які діяли впродовж усього квітня – закриті школи, торгові центри й більшість магазинів, вхід у громадський транспорт за перепустками, зняли на Великдень. Підставою для цього нібито є спад хвилі захворюваності на COVID-19. Якщо дивитися на цифри, які щодня публікують на Facebook-сторінці міністра охорони здоров’я Максима Степанова, то складається враження, що захворюваність справді пішла на спад.

Так, станом на 6 квітня загалом в Україні виявили 13,2 тис. хворих на коронавірусну хворобу, 430 людей померли. Майже за місяць, станом на 1 травня, в Україні виявили 3 тис. хворих на COVID-19, 351 людина померла. Втім, ще у березні #Букви писали, чому статистика МОЗу нерелевантна – проблема не лише в недостатній кількості зроблених тестів, але й у відсутності механізму збору актуальної інформації про поширення хвороби серед населення.

За таких умов важливо зважати на дані про госпіталізацію хворих. Якщо говорити про Київ, то станом на 6 квітня у Києві госпіталізували 141 людину з підтвердженим діагнозом COVID-19 і ще 491 людину з симптомами цієї хвороби. 39 людей померли. Станом уже на 1 травня, знову ж таки за інформацією КМДА, у Києві госпіталізували 69 людей з підтвердженим діагнозом і ще 210 з підозрою на коронавірусну хворобу.

#Букви ж вирішили перевірити, чи цифри відповідають реальній ситуації й провели три дні біля різних лікарень, до яких бригади швидкої допомоги доставляють хворих з підозрою на COVID-19. А також поговорили з працівниками інфекційних відділень та медиками швидкої.

28 квітня

Близько 11 ранку, інфекційний корпус Олександрівської лікарні у Києві. Рік тому саме сюди почали доставляти перших хворих з коронавірусною хворобою. А інфекційне відділення охороняла поліція та муніципальна варта. Якщо ж хтось намагався підійти до будівлі ближче, доводилося довго відповідати на питання людей у формі. За рік ситуація відчутно змінилася. Тепер замість охорони – стоянка. Чи не кожні 10 хвилин до приймального відділення заходять родичі госпіталізованих, аби лишити передачі: їжу, соки, одяг. Біля входу, через який до інфекційного відділення потрапляють хворі – курять лікарі. То тут, то там у вікнах видно техперсонал, який миє вікна. Із засобів захисту на них хіба що маски й халати – рік тому були протигази з фільтрами та комбінезони.

“Чи допоміг локдаун? Не знаю, треба дивитися цифри. За моїми спостереженнями – так. Стало менше викликів, менше людей з COVID-19 возять у швидких. Але питання в тому, що обмеження дуже рано знімають. І хоча людей хворіє менше, хвиля ще не спала. Як на мене, варто було б протримати певні обмеження до 10 травня”, – говорить медик. Імені не називає. Разом із колегами чергує біля лікарні, аби перевірити стан екіпажів швидкої допомоги: чи є засоби захисту, розчин для дезінфекції авто тощо.

Він затягується сигаретою, уважно дивиться на дорогу в очікуванні швидкої. За дві з половиною години до лікарні під’їжджає лише один екіпаж. З-за корпусу інтенсивної терапії, у хмарі пилу й піску вилітає авто. Швидкість скидає лише перед дверима приймального відділення. Різко відчиняються бокові двері, звідти вистрибує медик у костюмі: білий комбінезон, який закриває його з голови до п’ят, респіратор, бахіли. Він швидко забігає в хол інфекційного корпусу, за кілька хвилин вертається й відкриває задні двері авто. Звідти виходять двоє пенсіонерів: чоловік і жінка. В руках сумка і пакет з речами. Їх заводять всередину.

До швидкої тим часом підходить наш безіменний знайомий, який займається перевірками. Про щось довго говорить з медиком, який оформлював хворих. Врешті, весь екіпаж авто зникає всередині інфекційного відділення.

“Ви тут щось знімаєте? А, інфекційне відділення. Так у нас хворих на COVID-19 не лише тут госпіталізують. Вони лежать і в десятому корпусі, і ніби як у шостому. Навіть у поліклініки частину приміщень забрали під інфекційне відділення. Хворих багато, повно. У нас же з вакцинами все погано. Я от дивлюся телебачення. У мене є знайомі в Росії, так там на вибір кілька вакцин є. А їхня, та що російська, і справді чи не найкраща у світі (Це одна з тез проросійських телеканалів в Україні. До російської ж вакцини від COVID-19 у наукової спільноти існують питання, зокрема щодо її ефективності, – ред.). А ви бережіть себе, пийте імуномодулятори (не мають доведеної ефективності – ред.)”, – радить двірник, на ім’я Олег. Він саме тягне тачку з макулатурою від одного корпусу до іншого.

Тим часом з інфекційного корпусу лікарні виходять медики швидкої. Уже без захисних костюмів. Втомлена жінка передпенсійного віку і середніх років чоловік зі зморшками під очима.

“Можеш поки попрацювати з планшетом?”, – кидає жінка своєму колезі.

Поки вона оббризкує дезінфекційним розчином авто зсередини, її колега бере до рук планшет, аби записати деталі виклику. Він вмощується у кріслі в салоні авто, розкривши двері навстіж.

“Тут швидких небагато. Ти якщо хочеш картинку побачити – їдь туди, де сортувальні бокси є. Наприклад, до 12 лікарні. Чи до 3-ї. Там і на чергу із машин швидкої можна натрапити”, – говорить нам чоловік, який перевіряє бригади медиків. За кілька хвилин він із колегами їде. Ми ж чекаємо ще годину. Швидкі так і не з’являються.

Близько 15:00, приймальне відділення 12-ї лікарні. Перше, що впадає у вічі – велике приймальне відділення біля основного корпусу. Власне, саме його бачиш першим. У боксах стоять чотири авто швидкої. За кілька метрів від них, на вулиці, біля виїзду – медики. Курять, п’ють каву з автомата. Жартують.

“Вже чули новини? З 1 травня локдаун скасовують. А за пару тижнів буде нова хвиля. Якраз всі на свята погуляють, до родичів на Великдень з’їздять, паски посвятять, в барах-ресторанах посидять”, – монотонно говорить один з лікарів. Потім медики помічають камеру на плечі.

“Вам треба картинку? Хворі на COVID-19? Ну, їх вивантажують в боксах, але це вам треба їх обійти. Щоправда, зараз викликів стало менше, ніж на початку локдауну, тому, можливо, чекати доведеться довго. Більшість пацієнтів – пенсіонери, так. Ми от своїх уже здали, зараз каву доп’ємо і знову на виклик їдемо”, – говорить Ірина, медик.

Тим часом екіпаж однієї зі швидких вдягається у захисні костюми, йде до приймального відділення. Звідти на візочку викочують пенсіонерку. Їй допомагають залізти в авто, слідом за нею заходять медики. За кілька хвилин транспорт, включивши сині маячки, проїжджає шлагбаум і, виїхавши на дорогу, різко набирає швидкість.

“Я ж не лікар, я водій, цікавого мало розкажу. Але, як я знаю, у цієї лікарні немає окремого відділення для хворих на COVID-19. Ми сюди веземо пацієнтів з підозрою на коронавірусну хворобу. Якщо діагноз підтвердився – вже звідси забираємо людину і веземо в інфекційне відділення, яке скажуть. Ну і у приймальне відділення 12-ї лікарні везуть загалом усіх, хто викликає швидку. Тому тут можна застати картинку з чергою наших авто, але не в кожному з них хворі на COVID-19”, – пояснює водій Олег.

Приблизно за годину бокси порожніють. Наступна швидка з’являється тут аж о 17:00. Щойно відкриваються двері – стає зрозуміло, що всередині не “ковідний”: з авто виходить медик без захисного комбінезона, лише у масці. Він швидко оформлює свого пацієнта і їде геть. Бокси знову стоять порожні.

29 квітня

Цього дня ми вирушаємо на лівий берег Києва, до 3-ї міської клінічної  лікарні. Близько 12:00 ми вже біля інфекційного корпусу. Тут також є бокси, в яких приймають пацієнтів швидкої, однак вони закриті. Поруч із ними дві карети швидкої. Однак медики просять їх не фотографувати. Хоча говорять з нами охоче.

“Чи допоміг локдаун – я не скажу, я ж не бачу всієї картини. Це треба брати цифри, дивитися динаміку госпіталізацій. І вже тоді можна робити якісь висновки. Якщо вам цікавий мій особистий досвід – то так, у моєї бригади “ковідних” пацієнтів стало менше. Як і самих викликів. Але, знову ж таки, це лише мій досвід”, – говорить Ірина, медик швидкої. Вона каже, що в боксах знімати заборонено – для цього потрібен дозвіл адміністрації лікарні.

За пів години ми вже сидимо у приймальні директора Петра Іващенка.

“Я загалом до ЗМІ ставлюся добре. Ну, окрім ваших колег, які або інформацію перекручують, або маніпулюють. Але пустити в бокси я вас не можу. Вони – частина інфекційного відділення. Пацієнти з підозрою на COVID-19 у нас потрапляють одразу в ізольований корпус. Тож просто так, з вулиці туди потрапити неможливо. Навіть якщо припустити, що я готовий піти вам назустріч і порушивши купу правил і розпоряджень пущу всередину – у вас немає захисного одягу. Це ж ризик для вас у першу чергу”, – спокійно говорить він.

“Якщо вам цікаво по ситуації загалом – то ми зараз готові значно краще, ніж рік тому. Київ виділив фінансування, у нас не так давно реконструювали систему подачі кисню, ми встигли закупити всі препарати. Буває, родичі хворих приходять до лікарів, питають що потрібно робити, що докупити. А у нас все є. Тут хіба в церкву сходити, аби морально легше стало”, – продовжує директор лікарні.

Чи не кожні 15 хвилин нашу розмову переривають лікарі, які заходять підписати ті чи інші документи. Петро з ними жартує, обговорює нагальні проблеми. Зокрема вакцинацію.

“Або вакцинація. Знаєте, вистачає ж людей, які в принципі вакцин не сприймають. Вважають, що вакцинація перетворить їх на мутантів. Змінить ДНК. Що через вакцину у них почнеться онкологія і вони помруть. Що через це у них виросте третя рука. І я не знаю, як з цими людьми говорити. Вони не чують фактів, не зважають на мої аргументи”, – говорить він.

Загалом наша розмова триває кілька годин. За цей час з-під лікарні зникають карети швидкої, а нові – так і не з’являються. Біля інфекційного відділення зустрічаємо одну з лікарок, які працюють із хворими на COVID-19.

“В цю хвилю, як на мене, катастрофи не сталося. У нас є кисень на всі ліжка. Так, було важко, але ми впоралися. Зараз трохи менше пацієнтів поступає”, – говорить лікарка.

Її ім’я Ольга, вона працює з хворими ледь не з початку пандемії.

“За цей рік всіляке бувало. І знаєте, найважче це не костюм носити цілий день, ні. Найважче – це коли у тебе помирає пацієнт. І ти бачиш, що він це розуміє. Що йому лишаються хвилини. І ти поруч з ним. Ти маєш його якось підтримати. Ти зробив все можливе, але все одно не зміг допомогти. Просте це така хвороба. Здавалося б, звичайна респіраторна, як хтось вважає. Але вона небезпечна тим, що її неможливо прогнозувати. Ти не можеш сказати, в який момент людині може стати гірше”, – розповіла лікарка.

В цей момент Ольга дивиться десь поперед себе. І продовжує говорити.

“Був один пацієнт. Чоловік, 50 років. Важко хворів. Легені уражені пневмонією майже повністю. Місяць лежав у мене у відділенні. Ніби пішов на поправку. Ми з ним спілкувалися, він про свої плани розповідав: що робитиме, коли вийде з лікарні. А потім йому раптово стало гірше. І за кілька днів він помер. Його родичі дякували, що ми людину не кинули. А у мене всередині… апатія якась. Перші тижні після цієї смерті здавалося, що все марно. Лише от недавно полегшало. Люди на цій роботі вигорають. Бо буває так, що цілі сім’ї помирають від коронавірусної хвороби: спочатку діти, потім батьки. І найобразливіше, що ти справді викладаєшся на повну. Але якщо це не допомогло і людина померла, то родичі можуть почати погрожувати. Переслідувати”, – говорить лікарка. У бокси тим часом заїжджає швидка.

30 квітня

Цього дня ми знову під Олександрівською лікарнею. На ґанку курять лікарі, обговорюють майбутній Великдень.

“Кількість пацієнтів? Ну, їх стало трохи менше. Але все одно хворих багато. Час від часу приїжджають швидкі з новими людьми, але вже не так часто, як на початку локдауну. Самі побачите – лише почекайте трохи”, – говорить лікарка Вікторія.

Близько опівдня. До інфекційного 8-го корпусу приїжджає автомобіль із рідким киснем. Техперсонал підкочує до авто балон на 160 літрів, його під’єднують до 6-тонної цистерни. Відкривають кран. Кисень починає шипіти. Шланг, по якому перекачують рідину, за лічені хвилини вкривається інеєм, хвилин за 10 він уже повністю білий.

“Це мала цистерна, насправді. Лише 6 тонн. Якщо бачили, то у нас на території лікарні стоїть велика цистерна, на 20 тонн. Її заправляють раз на два дні. Тобто виходить, що на день лікарня споживає 10 тонн рідкого кисню. Зараз ми заправляємо маленький балон, на 160 літрів, будемо підключати його до системи, для резерву. Ви бачите, що шланг білий – це через низьку температуру. Аби кисень був рідкий, його треба охолодити нижче -100 °C. Вже потім, коли ми під’єднаємося до системи подачі кисню, то рідину нагріють і вона знову буде у газоподібному стані. Отакі технічні моменти пандемії”, – пояснює працівник Микола.

Він продовжує розповідати технічні деталі, пов’язані з киснем і самою кисневою системою, однак щойно мова заходить про коронавірусну хворобу – чоловік впадає у конспірологію.

“Знаєте, от ці учені. Я розумію, що їм там по кайфу колупатися з усіляким трипером. Але навіщо вони цю штуку у світ випустили? Для чого? Ще й нові штами розробляють. Знаєте, хочеться зайти до них в лабораторію з бейсбольною битою і як у фільмі “Безславні виродки” розтрощити всі їхні мікроскопи”, – захоплено говорить чоловік.

На тези про те, що COVID-19 не є біологічною зброєю, що науковці не знайшли підтверджень його штучного походження, не реагує.

Поки заправляють кисневий балон, вдається списатися зі знайомим медиком, який працює на швидкій. Він просить не називати його імені. Про всяк випадок.

“Якщо суб’єктивно – локдаун допоміг. В кінці березня-середині квітня ми заступали на зміну о 8:00 та каталися без особливих перерв до 4:00. У нас є така штука, як “технічний виклик” – це коли ми їдемо заправляти авто. Спочатку цей виклик перенесли з “після 00:00” на “після 2:00”. Потім взагалі сказали заправлятися дорогою між викликами. Вже зараз ситуація краща, викликів менше. Є час нормально поїсти й іноді поспати. За мою останню зміну не було жодного “ковідного” виклику. На початку квітня такий виклик був кожним другим. Більшість пацієнтів – це літні люди, 60+. До хвороби ставилися дуже серйозно, іноді навіть занадто. Наприклад, просили покласти їх у лікарню, коли для цього не було підстав. Ну і зараз швидше оформлюємося. Наприклад, на початку локдауну ми могли по 3-4 години стояти в черзі”, – розповідає він.

До інфекційного корпусу почергово під’їжджають дві швидкі. Медики швидко здають пацієнтів, потім ідуть дезінфікувати авто. Одяг знімають просто на вулиці й скидають у пакети всередині швидких. Жартуючи одне з одним, бригади заповнюють документи на планшетах, вносять інформацію про виклики. Хтось телефонує родичам. За пів години швидкі їдуть.

Вечоріє. На паркуванні перед інфекційним відділенням майже немає автівок. Люди приїжджають забирати родичів і намагаються якомога швидше покинути лікарню. Із заднього двору будівлі вивозять каталку. Біля неї троє медиків: двоє попереду й один – ззаду. На каталці – тіло. Накрите з головою. З-під білого простирадла стирчить лише жовта рука.

P.S. Частина імен героїв змінена.