Поговорімо про підлітків.

Поговорімо про їхніх батьків.

Батьки, які просять про допомогу, діляться на дві категорії. Перша приходить зі словами: “З дитиною щось не так. Зробіть щось, щоб вона знову стала ок”. Друга говорить: “З дитиною щось не так. Що я можу зробити, щоб їй знову стало ок?” З другими я готова спілкуватися. З першими – ніколи. Ні, колись по добродушності і наївності намагалася, але дуже швидко зрозуміла, куди веде дорога, вимощена добрими намірами.

Що я хочу сказати? Дитина ніколи не відповідає за себе сама, навіть якщо вона вже підліток і у неї пробиваються вуса. За її благополуччям стоїть батьківська робота над собою, своєю поведінкою, стосунками в сім’ї. Тому перша категорія батьків може зараз цю статтю відкласти і не псувати собі нерви даремно. З рештою – продовжимо.

Для початку – про вуха і слова. Слова оточення впливають на нашу думку про себе, особливо коли йдеться про дітей. Погоджуючись або чинячи опір, вони вірять усьому, що чують від старших. Діти в перехідному віці зовсім не “божевільні” або “некеровані”, і їм точно не “все одно”. Вони шукають свого місця в світі людей, випробовують ролі та межі, намагаються зрозуміти, на що здатні. Знаків “плюс” і “мінус” для них у цей час майже не існує. Їм просто потрібно пізнати межі. І чуючи погану думку про себе, вони починають активно досліджувати свої руйнівні риси. Звичайно, це пробуджує батьківську тривогу, викликає нові дорікання, і коло замикається.

Чому батькам так важко зрозуміти власних дітей? Ми відрізняємось одне від одного. Дорослим не потрібні ні така кількість спілкування, ні цей величезний обсяг схвалення, якого потребують їхні діти. Батьки більш-менш розуміють, що таке добре і що таке погано. І одночасно – свідомо чи ні – заздрять дитячій готовності до експериментів, їхньому нестримному бажанню творити. На жаль, з віком воно згасає, і життя здається нудним, особливо в очах нового покоління. Але ми були такими ж. І якщо пригадаємо це, якщо зрозуміємо, що все ще продовжуємо вчитися жити, нам стане легше приймати і підліткову недбалість.

Батьки переживають не дарма. Статистика загибелі внаслідок нещасних випадків, вживання дурманних речовин, самогубств і вбивств різко злітає в період з 12 до 14 років, повільно знижуючись до 21 року. Першу скрипку грають хлопчики, життя яких немовби цілком складається з пошуків і подолання небезпек задля ствердження себе на дорослій планеті.

Це безнадійно? Ні, звичайно, інакше ми б вимерли давно.

Та ж сила, яка відриває вчорашню крихітку від батьків, управляє його або її творчим потенціалом. І якщо поставитися до своєї дитини серйозно, якщо відмовитися від залякування і цинічного наступання дорослою підошвою на незрілі мрії, цей творчий потенціал можна частково трансформувати у величезний творчий порив, наповнений нестандартними рішеннями. Але для цього потрібно співпрацювати.

У сучасному, дещо істерично орієнтованому на безпеку світі, де контроль, опіка і фізична замкнутість зараз, здається, досягли свого апогею, підлітки не просто усуваються від дорослих. Вони намагаються повністю виштовхнути батьків зі свого світу і так захистити залишки власного права на розвиток. Але природа дала нам і зв’язок одне з одним, і необхідність його підтримувати.

Діти все ще не впевнені у собі (а ви, дорослі?). Підліткам нестерпно страшно (нам, все ж, трохи менше, так?). Вириваючись з гнізда, діти вперше пізнають самотність. Для виживання їм необхідно спілкуватися з рівними, це теж продиктовано природою. У великій групі не так страшно і набагато безпечніше. До речі, і з реалізацією свіжих ідей набагато краще.

Інше питання, що незрілий колективний розум може завести куди завгодно. Він може створити великі ідеї та змінити згодом світ, а може створити зграйку лемінгів і поскидати всіх з кручі. Ось для чого дітям потрібен зв’язок з дорослими та їхніми рутинними підходами.

Як же нам підтримати своїх дітей, не відбираючи у них права на голос? Є таке поняття – виховання, що базується на довірі. Ні, це не легко. Часом воно нагадує пекло. У нормі це виглядає як процес переходу від закочування очей, спільного крику і шипіння до пошуків території поваги, на якій обидві сторони – діти й дорослі – зможуть говорити про свої турботи й слабкості, пошуки й надії. Цей простір виткано з уміння висловлювати свої думки та почуття, без якого неможливо почути іншу людину. Це зона сільних роздумів і вміння залишити в спокої. І починати тут повинні батьки.

Ось чому неможливо допомогти тим, хто просить “виправити” їх дитину. Для створення території довіри саме батькам необхідно гарненько попрацювати над собою, заново оцінити своє життя і тим самим відкрити двері власним дітям. І тільки тут, на цій території, без жодних гарантій виникає можливість створити світ більш привабливий, ніж примітивна радість переживання гострих відчуттів.

Це я все до чого?

Зараз – ось так новина! – знову сколихнулася хвиля жаху з приводу того, що підлітки нюхають аскорбінку доріжками, як кокаїн, і глитають шлункові таблетки в надії зловити галюцинації. Дізнавшись про поглинання таблеток, ми похмуро пожартували, що скоро аскорбінку продаватимуть за рецептами. Через два тижні пролунала саме така пропозиція, і я не здивуюся, якщо її приймуть.

Річ у тім, що аскорбінка не нова. Десять років тому нюхали приправу від локшини швидкого приготування і шипучі цукерки. Найбільш просунуті брали снодійні таблетки, найбільш запущені – пральний порошок. На цукерки і пральний порошок теж запроваджувати рецепти? Заборонити приправи? Діти, позбавлені довіри в сім’ї, почнуть нюхати крейду і жувати вапно. І так буде тривати доти, доки галюцинаторні речовини будуть оточені ореолом крутизни та романтичної небезпеки. Діти шукають не дурману – їм потрібні небезпека та схвалення.

Тому, попри ризик, у нас, дорослих, є тільки один шлях. Наповнити наш час з підлітками живим щирим спілкуванням. Бачити їхні прекрасні риси. Спробувати розвинути в собі не цинічне, а критичне мислення, і цим самим стати для них прикладом. Відкрити для них щось яскраве, дійсно творче і захопливе не менше, ніж наслідування дорослих наркоманів, прийняти ризики – і довіряти.