В інтерв’ю #Буквам вона розповіла про волонтерську діяльність, репрезентацію української культури у США та про свої проєкти.

Коли відбулася твоя перша культурна місія в Америку? 

З 24 лютого 2022 року, початку повномасштабної війни росії в Україні, в мене змінилося відчуття того, хто я є в професійному плані. І якщо раніше мене всюди представляли: “Дарʼя Коломієць – продюсерка, ведуча, діджейка” і таке інше, то з 24 лютого я почала найбільше фокусуватись на тому, аби розповідати світові про Україну. Я висвітлювала події в Києві і Україні у своїх соцмережах, перекладала свої пости англійською мовою.

А ще я збирала “Щоденник війни” – історії українців від першої особи про їхній досвід переживання початку повномасштабної війни, записані в форматі голосових повідомлень, без модерування і купюр. Я редагувала їх, перекладала, публікувала де тільки можна було. Але згодом я помітила у світі тенденцію звикання до новин про жертви і руйнування в Україні, це наче рутиною стало для іноземців. Вони починають це толерувати, і перемикаються на свої проблеми, забуваючи про нас. Через те, що з 24 лютого я публікувала весь контент в інстаграмі англійською мовою, на мене підписалося багато іноземців. А я просто намагалася показати їм базові, звичайні речі про життя всередині війни: куди тікати під час сирени, як ховатись у підвалі кафе з сорока іншими людьми, як за сиренами і обстрілами встигати щось їсти і приймати душ. 

І зрештою, вперше я поїхала в США через 7 місяців повномасштабної війни, влітку – для того, аби поширювати в світі українську музику та розповідати правду про російську війну в Україні. Вперше я туди приїхала на 5 тижнів, у Нью-Йорк. Я обрала саме це місто, бо це для всіх ніби центр світу, і я приїхала з метою розповідати про центр мого світу – Україну. Популяризувати, власне, Україну, її культуру та розповідати правду, боротись із російською пропагандою. Під час першого мого приїзду я була сфокусована на музичній складовій: зіграла сети української музики у багатьох визначних місцях: на Нью-Йоркському Прайді, на радіостанції The Lot Radio, в легендарному Le Bain, на Мангеттені…  

Я привезла з собою до Америки свою унікальну колекцію платівок українських музикантів. Багато цієї музики не можна знайти на стрімінгових сервісах і просто так додати у плейлист. І одна з промовистих історій, яку я розповідаю під час своїх виступів – якраз про те, як важко було в 70-х видати українську платівку. Не можна було незалежно від держави випускати музику на вінілі – все мало затверджуватися чиновниками компартії. Тому на одній платівці можуть зустрітися “Пісня про Щорса” і надзвичайні фанкові експерименти, більше схожі на західну музику – це компроміси і хитрощі, до яких мали вдаватись музиканти, аби мати змогу працювати. Через свої перфоманси я це все намагаюсь показувати та розказувати. 

Тому я себе зараз ідентифікую як культурна активістка та волонтерка. Я бачу промоцію української культури і боротьбу з російською пропагандою у світі своєю культурно-просвітницькою місією на найближчий час. Я намагаюся провадити боротьбу за нашу культуру, розповідати про російські злочини в Україні, про те, що війна триває – і не лише дев’ять років, а століттями, адже наші митці, поети, режисери, музиканти та композитори перебували під постійними репресіями, багато з них було знищено. 

Я бачу, що поширення української культури – це дійсно важливо, тому що тут і досі ставлять пʼєси Чехова, вірять у “велікую русскую культуру”. Коли я розповідаю американцям про українську культуру і її артефакти, вони бачать, що вона є відмінною, має довгу історію. А ще – що кілька століть поспіль росіяни робили все для того, аби стерти її для світу: вони винищували одних українських митців і присвоювали собі інших.  

Я говорю про це за кожної нагоди: наприклад, про Володимира Івасюка написали  “New York Times”, а скоро його пісня зʼявиться у моїй підбірці українських пісень для одного з найцікавіших і найвідоміших світових медіа про музику. Деякий час тому журнал TIME звернув увагу на мою роботу – вони включили мене до свого списку Next Generation Leaders, але й тут я змогла зробити так, аби вони згадали в матеріалі і Івасюка, і “Щоденники”, і ці нікчемні спроби росіян знищити наше мистецтво.

Після перших 5 тижнів у США я повернулася в Україну – тоді ще без плану знову їхати в Нью-Йорк. Побула в Києві певний час, поробила благодійні збори, виступила для кількох важливих ініціатив, намагалася продовжувати свою роботу з західним світом. Але згодом зрозуміла, що своїми вміннями зможу більше зробити для України з Америки. 

Відтоді я повертаюся до США, тому що поки бачу в цьому сенс. Це країна, яка дає нам зброю, але поки мало знає про українську культуру. Це країна, де люди готові допомогти – часто не знають як, але вони готові слухати й чути. Кожна моя розмова, від смоллтоку в кавʼярні до знайомства з медіа-персонами, – лише про Україну і про українську реальність, у якій ми зараз живемо. Кожна людина, з якою я перетинаюся, дізнається про феномен Вусатого Фанку і починає слухати “Щоденник Війни”. В мене немає тут сталого житла чи людей, які мене сюди запрошують; я просто купую квиток і прилітаю сама, знаючи, що тут я можу зробити для України набагато більше. І я хочу, аби дуже скоро ця потреба відпала, і я могла просто жити своє життя вдома.

Я відчуваю цінність свого досвіду для цієї боротьби. Я постійно була в Україні в перші півроку повномасштабної війни, я жила тут декілька тижнів під час постійних блекаутів, постійно на звʼязку з близькими в Україні, і мені все ще приходять сповіщення про повітряні тривоги в Києві. Я дуже гостро відчуваю все, що відбувається в Україні, бо не асоціюю себе з іншою країною, навіть коли я не вдома фізично. І це дає силу словам, які я промовляю до аудиторії в США, бо я знаю, про що говорю, – це відбувається з моїм домом і зі мною! 

Водночас, я помітила, як цей досвід робить мене більш жорсткою і категоричною у своїх переконаннях. Деколи я дивуюсь, чому я маю пояснювати ніби очевидні речі таким само українцям тут про “хороших русскіх”, їхні “ліберальні” медіа, російський імперіалізм… Виявилось, що ті, хто переїхав сюди за роки до початку повномасштабного вторгнення, інколи відчувають контекст боротьби трохи інакше, ніж ті, хто переживав війну особисто. Вони роблять свій внесок в український рух тут, допомагають усіма способами, але іноді поблажливо ставляться до речей, які я не можу толерувати. І це, мабуть, окрема робота, яку теж важливо робити.

Другий раз я приїхала в Нью-Йорк вже на 3 місяці. Сфокусувалася на двох важливих речах, і перша – музична складова. Я зараз не роблю “паті”, для мене і для великої частини аудиторії такі події – це не про вечірки. Я не можу грати музику і насолоджуватись цим, як раніше. Я роблю зі свого виступу протест: дістаю прапор russia is a terrorist state, розповідаю про події в Україні, аби американці долучалися до допомоги. Музика тут також дуже різна: це не про “потанцювати”, а про “послухати”. Я не боюся робити ці вечори менш “танцювальними”: вони про зовсім різні емоції, про розмаїття української музики, про сенси.

Другий мій вектор – “Diary of War” («Щоденник Війни»). 41 історія. Маріуполь, Харків, Київ та багато-багато різних історій з життів. Є історія повністю глухої дівчини з Харкова, яка навіть не зрозуміла, що почалася війна. Вона про це дізналася від своєї чуючої доньки. Паралімпієць з Маріуполя, який залишився в підвалі разом зі своєю дружиною. Вони не мали взагалі води, а свою останню склянку віддавали молодій матері, тому що вона годувала свого малюка. Багато важких історій, але дуже важливих, адже саме вони допомагають донести до американців реальність. І ви, Катерино, теж були на одному з таких заходів, де актори читали два щоденники з Маріуполя під час виставки Євгена Малолєтки. 

Я почала робити в багатьох місцях такі публічні читання. Так, наприклад, я познайомилась із мистецькою спільнотою The Naked Angels – це одне з найстаріших театральних обʼєднань Нью-Йорку, яке вже багато років збирає акторів, режисерів і драматургів, влаштовуючи відкриті імпровізаційні читки текстів. І коли вони так читали історії з “Щоденників”, їм складно було повірити, що це не ігровий матеріал, а пряма мова реальної людини. Це справило на них таке сильне враження, що ми влаштували разом декілька таких вечорів.

Потім я знову повернулася в Україну, аби побачити близьких і підготуватись до виступу на Eurosonic Noorderslag. Це найбільша в Європі музична конференція і шоукейс-фестиваль, де я брала участь у двох панелях про активізм і українську культуру і грала сет української музики різних часів.  

Зараз я знову в США. Спершу приїхала до Лос-Анджелеса на роковини початку повномасштабного вторгнення росії. На відзначення цієї дати ми разом з фондом Sunflower Network організували в Лос-Анджелесі великий захід, на якому були представлені картини українських художників, і я вперше прочитала свій щоденник війни, тому що подкаст «Щоденник Війни» почався саме з того, що я записала себе. Я читала текст англійською мовою і доторкнулася до цього матеріалу вперше за рік. Для мене це було дуже важко. Я подивилася і прослідкувала, чому я тоді і що саме записала. Ці “Щоденники” важливі тим, що це матеріал, записаний в самому розпалі подій. Це не інтерв’ю, а потік думок кожного героя. Кожен щоденник починається о 5 ранку 24 лютого. 

Дуже важко було повертатися до того, що я тоді розповідала, бо це дуже болючий та травматичний досвід, який мені не просто самій собі треба було прочитати, а зробити це перед людьми. Там були переважно американці, і в мене було відчуття, що я просто оголена перед усіма. Емоційно, фізично. В якийсь момент здалося навіть, що в мене не просто немає одягу, а навіть шкіри. Надзвичайно підвищилася чутливість. 

Також ми ввімкнули сирени. Захід для всіх починався як звичайна виставка, де люди просто приходять подивитися на українське мистецтво, купують його, донатять… Я дуже хотіла ввімкнути сирени, аби бодай трохи передати їм свої відчуття, бо я розумію, що наше життя колись було таким, як їхнє зараз. Але одного ранку ти просинаєшся від сирени, і воно вже назавжди змінюється. 

Я прочитала свій щоденник, зіграла сет української музики з розповідями про Івасюка, українських музикантів того часу, про сучасну українську електронну сцену. Так, за один вечір вдалося зібрати для України 204 тисячі доларів. Тепер фонд має закупити на них гуманітарну допомогу – вони самі привозять до України все від харчування до “швидких”, тож вже навесні мають бути перші закупівлі з цієї суми.

Поки я тут, я допомагаю фондам і благодійним ініціативам збирати кошти для України, розповідаючи американцям, чому саме це важливо. За свій минулий приїзд такі заходи за моєї участі акумулювали понад 100 тис. доларів. За цей – як мінімум, вже є понад 200 тисяч для Sunflower Network, ще понад 14 тисяч ми зібрали за два аукціони на поетичних вечорах Сергія Жадана, і це далеко не все. Це чималі суми, особливо якщо переводити їх у гривні, але мені важко осягнути, чи можемо ми якимось чином збирати ще більше, ще швидше. Я не фонд і не благодійна організація, тому я нічого не заробляю з жодного зі зборів – це на сто відсотків волонтерська робота для мене.

Головне, чим я дуже хотіла б поділитися – це чому я зараз приїхала в Нью-Йорк. Я продовжую свою місію та долучилася до вистави, яка називається RADIO 477!. Це вистава про Харків – джазовий мюзикл, події якого відбуваються в Харкові 1929 року. Автором тексту є Сергій Жадан, режисеркою – Вірляна Ткач, а на сцені грають актори мистецької спільноти Yara Arts Group. І я, власне, написала музику для перформансу, до якого виходять актори в заключній частині. 

Надзвичайно красиво написана вистава, актори танцюють, співають, грають, і це все супроводжується музикою оркестру, композитором якої є американський музикант Ентоні Коулман. Дуже оригінально в виставі переплітається сучасність з двадцятими роками, і сама історія також надзвичайно цікава. Бо ця вистава створена на основі джаз-рев’ю “Алло на хвилі 477” легендарного Харківського театру Леся Курбаса «Березіль». Його прем’єра відбулася в 1929 році, і музику до цього рев’ю написав композитор і один з перших радянських джаз-менів Юлій Мейтус, а вірші – поет і прозаїк Майк Йогансен. Харківське радіо за тих часів працювало на частоті 477 метрів, і тому всі харків’яни розуміли що вистава, власне, про Харків. 

Також цікаво, що Вірляна Ткач, режисерка цієї вистави та людина, яка це все задумала і зібрала команду – знайшла оркестрову партитуру Юлія Мейтуса – того самого композитора, для вистави 1929 року. Вона віднайшла цю партитуру в харківському архіві під час поїздки в Україну. Ми думали, що цього вже ніде немає, а Вірляна це знайшла, привезла до США, і автентична музика з тієї, першої вистави, використовується і в сучасній. Це один з важливих проектів, заради якого я приїхала до США втретє. У нас було вже три вистави з повним солдаутом, до нас навіть приходив Тімоті Снайдер.

Вистава відбувається в Нью-Йорку, в експериментальному, дуже крутому театрі “La MaMa”. Попереду ще 4 шоу.

Вистава важка емоційно, багато сюжетних елементів переплітається з реальністю, також буде звучати сирена. Для свого аутро я взяла фрагмент композиції Юлія Мейтуса і написала під неї сучасну, електронну частину, тож глядач отримає більш динамічне, сучасне звучання. І спершу ми запрошуємо героїв вистави до танцю, а потім і глядачів – і для мене це такий символ непоборності українців. Адже війна триває, геноцид продовжується, але ми, живучи в усьому цьому, намагаємося жити, танцювати, продовжувати бізнес, хтось навіть народжувати дітей. 

Вони намагаються нас знищити, а ми далі знаходимо, чому радіти! В Україні відбуваються концерти, якісь камерні благодійні вечірки, люди кожного дня знаходять нові творчі рішення. 

Мене дуже надихнув на цю думку один момент. У перші тижні великої війни я була в укритті в Києві, там знаходилося 40+ людей, і ми співали пісень. Ми не знали, чи доживемо до завтра, але ми співали. І мені дуже хотілось саме подібно, емоційно закінчити виставу. Власне, з цими думками я написала цю електронну частину – всі ми наприкінці виходимо танцювати, залучаємо глядачів і, до речі, Тімоті Снайдер теж з нами танцював. Цього ніхто повноцінно не зняв, але я запам’ятала на все життя. 

Це настільки надзвичайно – що Вірляна Ткач це все повишукувала в Україні, реалізувала і відродила той експериментальний театр 1929 року. Харків у 1929 році мав би стати столицею джазу і сучасного мистецтва, але цьому не судилося статися через совєтів. Леся Курбаса відсторонили і увʼязнили всього кілька років потому, і навіть ноти Юлія Мейтуса для вистави – це скарб, який дивом вдалося віднайти, бо їх просто не мало б залишитись до наших днів. Дар‘я Коломієць — українська діджейка, музична селекторка, продюсерка, теле-, радіоведуча, засновниця музичного додатку MusiCures і культурна активістка. В інтврв‘ю #Буквам вона розповіла про  волонтерську діяльність, репрезентацію української культури у США та про свої проєкти.

І історія каже, що ми будемо жити. Не знаю, чи я з тобою будемо, але українці точно – незламні. 

Довідка: “Radio 477!” створено на основі джаз-ревю “Алло на хвилі 477!” легендарного харківського театру Леся “Березіль”, премʼєра якого відбулася в 1929 році. Музику до ревю написав український композитор і один з перших радянських джазменів Юлій Мейтус, а вірші – поет і прозаїк Майк Йогансен. Харківське радіо Курбаса в той час працювало на частоті 477 метрів, тому всі харківʼяни одразу розуміли з афіш, що вистава – про їхнє місто. 

Для сучасного прочитання мюзиклу американський композитор і джазовий музикант Ентоні Коулмен представив нову обробку для раніше втраченої оркестрової партитури Мейтуса – її Вірляна Ткач віднайшла у харківському архіві під час поїздки Україною. Сергій Жадан написав для вистави вірші, а культурна активістка і музична продюсерка Дарʼя Коломієць створила аутро-перформанс для заключної частини. 

“Це символічний перформанс, який стає ланкою між 1929 роком і сучасністю, – розповідає Дарʼя. – Він починається фрагментом з композиції Юлія Мейтуса “Харків, Харків…”, а потім отримує більш сучасне, динамічне звучання і запрошує до танцю спершу героїв вистави, а потім і глядачів. Для мене це життєствердний символ непоборності українців, які протягом століть, попри війни, репресії, геноциди, залишаються вірними собі, своїй ідеї, і знаходять в собі сили жити. І це натхнення, разом із власним досвідом переживання війни, я хотіла передати в музиці. Ми зберігаємо своє мистецтво, культуру, музику в усі часи і звертаємось до них навіть у найтяжчі хвилини – я памʼятаю, як ми з сусідами співали пісні в бомбосховищі в перші дні повномасштабного вторгнення. Навіть ця вистава – яскрава репрезентація цієї сили, бо ми живемо, боремося і неодмінно переможемо»

“Для нас усіх – і українців, і американців, які працюють над проєктом, – ця вистава передусім є спробою показати нашу наскрізну часову пов’язаність, взаємозалежність і спадковість української культури та українських ідей. Неймовірно приємно, що в одному з найважливіших незалежних американських театрів будуть співати “Харків, Харків, де твоє обличчя”, говорити про великого Курбаса, про Держпром і український авангард, про сподівання, віру і тяглість українського Харкова. Сьогодні це по-особливому важливо”, – написав про виставу Сергій Жадан у соцмережах.

Інтерв’ю в Дар’ї Коломієць взяла співзасновниця та СЕО Букв Катерина Рошук.