Тарас Чмут, сержант морської піхоти, голова правління волонтерського фонду «Повернись живим»

Я давно працюю з Українським мілітарним порталом. І з початку війни на Донбасі багато наших знайомих військових виконували бойові завдання на сході. І, відповідно, просили про допомогу. Якимись мінімальними речами. Наприклад, це були бронежилети для 8 полку Головного управління розвідки. Звісно, що до того наша команда не займалася волонтерством. Ми не знали, які є бронежилети і де їх купувати. Але ми не придумали нічого кращого, ніж самим розібратися в питанні, скинутися грошима й закрити ці базові потреби. І так один, другий, третій раз. Врешті, ця історія затягнулася на кілька років.

Звісно, що з часом потреби військових змінювалися. Спочатку потрібні були найнеобхідніші речі: їжа, форма, засоби захисту, зв’язку, спостереження. Також була потрібна нічна оптика й автомобілі. Були й незвичні прохання. Наприклад, одного разу довелося оплачувати доставку загиблого, тому що держава не могла цього зробити. Якось довелося закуповувати чорну плівку, з якої потім робили мішки для 200-х (загиблі в результаті бойових дій – ред.).

2014 року скидали вертольотом в оточений аеродром Краматорська генератори, аби у військових була електрика. Передавали радіостанції аеронавідникам, коли ще авіація літала. Навіть ставили навігаційне реле на судно Військово-морських сил. Були дуже дивні і різні потреби. При цьому не можу сказати, що держава нічого не робила. З 2014 року вона включилася й почала вирішувати частину завдань. В першу чергу з їжею, формою, медичним забезпеченням, бронежилетами.

І станом на 2020 рік немає потреби в харчах, одязі, спорядженні. Водночас, є питання, до яких у держави руки досі не дійшли. Наприклад, підготовка особового складу, фахівців у доволі специфічних сферах, як от окремі види розвідки. Потрібні 3D-принтери, на яких друкують деталі й агрегати. Потрібні засоби радіотехнічної розвідки – широкосмугові й направлені антени, наприклад. Планшети із специфічним програмним забезпеченням. Так само потрібні специфічні боєприпаси, наприклад під високоточну снайперську зброю. Фонд «Повернись живим» досі передає тепловізори, хоча такої великої потреби, як колись, в них уже немає. Так само з приладами нічного бачення – їх вдосталь закрили завдяки міжнародній допомозі від США, Канади, Британії.

Серед актуальних потреб найперше, певно, це підготовка. Хороші інструктори не готові працювати у державних структурах з низки причин. Але це нормальна практика. У Сполучених Штатах, наприклад, так само цивільні підрядники можуть готувати військових спеціалістів. Також є потреба у засобах розвідки. Наприклад, у відеокамерах, які зараз на фронт передає «Повернись живим». Вони дозволяють зменшити втрати від снайперського вогню. Бо камера дозволяє вести спостереження цілодобово, з можливістю записувати відео. І все це можна робити з сухого і теплого бліндажа, не висовуючись з окопів. Плюс на відео можна зафіксувати, як саме терористи порушують режим тиші: наприклад, виходять і обстрілюють наші позиції з гранатометів. Якщо ж почнуться активні бойові дії, то камери дозволяють коригувати вогонь.

Щодо транспорту, то волонтерські джипи досі потрібні. Тут все просто: можна їхати на КрАЗі, у якого величезні витрати палива і який зручна і велика мішень. А можна їхати на джипі, наприклад, Toyota. І це зовсім інакше: менший автомобіль з’їдає менше пального, він швидший. Врешті, на ньому простіше перевезти двох-трьох людей від позиції до позиції. Звісно, все це можна робити й на КрАЗі, але це як розвозити пошту на автомобілі Hummer.

Приблизно 2018 року Мілітарний портал перестав волонтерити. Так, досі ми точково вирішуємо окремі питання, якщо нас про це просять давні друзі. Також у нас є з десяток різних спонсорів, яких ми можемо попросити щось купити і передати хлопцям. Якщо ж говорити про «Повернись живим» – фонд продовжує працювати. Він міняє напрямки роботи й намагається використовувати гроші ефективно.

Щодо грошей. Так само, як і на початку волонтерства, кошти жертвують люди. Дуже різні суми. Інколи допомагає бізнес, українська діаспора. Часом великі компанії роблять акції, коли певний відсоток від прибутку передають у наш фонд. Пожертв стало менше. Але це пов’язано із зменшенням активності на фронті, із загальним інформаційним фоном у суспільстві. Проте якщо ми пишемо, що терміново треба кошти для вирішення нагальних проблем – люди допомагають і ми в доволі стислі терміни закриваємо величезні потреби. Як на мене, в цьому сила українців, які можуть згуртуватися у потрібний момент.

Коли почалася пандемія, то «Повернись живим» почали закуповувати ПЛР-тести для військових у зоні ООС. Для початку ми закупили 1 тисячу. Також допомагали базовими речами: дезінфектори, реагенти, засоби індивідуального захисту. Нашим завданням було виявити і локалізувати військових, які могли б захворіти на COVID-19, не допустити поширення хвороби через суперрозповсюджувачів – військових, цивільних які контактують із великою кількістю людей. Згодом ми із командуванням медичних сил формували запити на поточні потреби. Волонтери знову допомогли з першочерговими питаннями, як і 2014 року. Адже держава – це великий та інертний механізм, який довго запускається, якому треба час, аби закупити ті чи інші речі й доставити їх до військових.

Іван Богдан, комерційний директор у приватній компанії

Для мене як для цивільного будь-що з військової теми спочатку було незвичним: берці, амуніція, супутникові телефони, тепловізори. Все було новим. Звичайно, спочатку було складно розбиратися з потребами, але є Google, є військові, з якими ти працюєш. Ти детально розпитуєш про потреби, наприклад, який саме тип амуніції чи техніки потрібен. І твоє завдання – знайти оптимальне рішення щодо ціни й часу, за який можна знайти «замовлення». Насправді, все як у бізнесі: треба знайти гроші й організувати логістику. Якщо говорити про якийсь курйозний випадок – то одного разу хлопці з Правого сектору, які були в Пісках, попросили їм привезти піцу.

Потреби армії за роки війни змінювалися. Спочатку військові були голі-босі, і це не просто слова. Було багато проблем, які потрібно терміново вирішити. Згодом питання з базовими потребами – формою, взуттям тощо – вирішувалося, але залишалася незаповнена ніша різних специфічних речей. Наприклад, спецтехніка й автомобілі. На фронт продовжували возити продукти, але як приємний додаток. Це допомагало людям у тилу відчувати себе частиною волонтерського руху. І чого тільки не робили. Навіть, мішленівського рівня торти.

Звичайно ж, волонтерство позначалося на житті, бо ти забираєш час у своєї сім’ї та бізнесу. Думати на 100% про бізнес у періоди активних боїв на сході було складно. Як на мене, у ті часи це було типовим для більшості активних і небайдужих людей. Також була фізична втома. І це закономірно. Ти робиш великий шмат роботи, у тебе сотні кілометрів нічних поїздок на фронт. Так, це було складно, але пожалітися на моральне виснаження не можу. Вигорання приходить тоді, коли ти не бачиш результату від своїх дій. Окрім того, на фронті завжди бачиш тих, кому справді важко.

Зараз я майже не займаюся волонтерством, давно не був на фронті. Все, що залишилося – це спілкування з військовими, які були й лишаються на війні. Також час від часу передаю невеликі посилки або допомагаю з ремонтом автомобілів для армії. Наприклад, коли потрібно підготувати авто на зиму. Кошти більше не збираю, переважно допомагаю самостійно.

Волонтери в Україні виконують частину роботи, з якою через різні обставини не може впоратися держава. Це підтвердження, що держапарат недосконалий. Так, зараз оснащення армії стало кращим, але роботи для тих, хто продовжує займатися волонтерством, вистачає. Наприклад, медицина, навчальні курси для військових, соціальна адаптація для тих, кому складно повернутися у мирне життя.

Марія Назарова, військова медичка

Мій перший досвід волонтерства припав на шкільні роки, коли ми з друзями робили благодійні ярмарки. Але по-справжньому воно почалося під час Майдану. Мені тоді було 17 років, я вчилася в університеті Шевченка на філософії на першому курсі і брала участь у студентських протестах. Пам’ятаю перший штурм Майдану 30 листопада: всі сиділи вдома, дивилися стріми. І я обізлилася: як ходити з плакатиками – то ми можемо, а як захиститися під час штурму – то нікого немає. І я тієї ночі зібрала аптечку, аби надавати першу допомогу, і пішла. Так сталося, що долучилася до медичної служби Майдану. Спочатку працювала у мобільних бригадах, а потім, у січні, ми організували два медпункти на Грушевського, одним із них я керувала, хоч була ще зовсім маленька. Але так буває, що хтось у певний момент має брати на себе відповідальність. І цей «хтось» – ти.

Після Майдану стало зрозуміло, що треба працювати для Криму і Донбасу. В перші місяці я не їздила на схід. Спостерігала за подіями через друзів. І хоча було дуже страшно і хріново, але здавалося, що ці події – тимчасові. Реальне усвідомлення, що в країні війна, прийшло після того, як загинула перша людина, яку я знала особисто.

Я насправді не так багато речей збирала для військових. Адже було багато людей, які робили це краще за мене. Плюс мені було страшно купити щось не те. Натомість, я перекладала іноземні протоколи і викладала тактичну медицину. Почала працювати інструктором з тактмеду.

За час війни моє волонтерство змінилося. І це хороший приклад. Для мене єдине, що треба було робити у 2014-2015 роках – вчити, вчити, вчити військових. Ми їздили в навчальні центри, на фронт. Доводилося розставляти пріоритети, враховувати, хто їде на ротацію і в першу чергу допомагати саме їм. Це був якийсь безперервний конвеєр. А 2016 року до нас в Україну приїхали американські інструктори, які мали навчати бойових медиків за своїми стандартами. І я була однією з 20 людей, які з ними навчалися. При цьому нас не лише вчили, як, умовно кажучи, ставити катетер. Ми це і так вміли. Нам пояснювали, як викладати, як вибудувати співпрацю між оперативним і стратегічним рівнем. І врешті ми створили 205 навчальний центр у Десні, написали навчальну програму, її затвердив Генеральний штаб. І це можна назвати інституційним закріпленням нашої волонтерської роботи. Так, досі є проблеми, досі є самодіяльність, не завжди може вистачати ресурсів. Але ситуація порівняно з 2014-2015 роками стала значно кращою. Врешті, я перейшла працювати до Генштабу, волонтерство стало моєю роботою. І, як на мене, це логічний розвиток. Серед творців цього навчального центру здебільшого були волонтери й добровольці, які врешті стали військовими.

Але я не кажу, що всі волонтери повинні йти в армію. Просто для мене це логічний розвиток. Так, зараз ставлення до волонтерів могло змінитися. Але я не плачу за 2014 роком. Коли хаотичний рух припиняється, ти починаєш бачити слабкі місця. Наприклад, шість років тому я могла кинути 100 грн на карту й не думати, кому, для чого. Зараз я кілька разів подумаю, перевірю інформацію. Бо з’явилися псевдоволонтери, є історії про те, як вони крадуть гроші, які їм жертвували на допомогу. Таких людей дуже небагато, але вони кидають тінь на весь волонтерський рух. Крім того, можливо, люди чекали, що держава дуже швидко вирішить будь-які проблеми. Але це працює інакше. Наприклад, волонтери могли вилізти зі шкури й дістати «таке саме, але з перламутровими ґудзиками». Волонтерам можна було сьогодні подзвонити й на завтра попросити привезти якусь дуже потрібну річ. З державою так не виходить. Тут бюрократія і треба заповнювати журнали обліку для журналів обліку. Але, як на мене, це значно краще, ніж нічого. І, думаю, ця проблема згодом також зникне.

Волонтерство пов’язане не лише з армією, адже ми щодня можемо робити купу добрих справ. Наприклад, мені часто доводиться знайомити між собою людей, які потім створюють хороші проєкти. Свого часу ми робили «Реаніметро» (громадська ініціатива з встановлення дефібриляторів у метро – ред.) і працювали за кілька департаментів КМДА. Врешті, є люди, які слідкують за судами, пишуть, де й коли будуть засідання. Є люди, які намагаються щось змінити за допомогою петицій і звернень. Є люди, які розробляють громадські бюджети і агітують за них голосувати. У мене є знайомий, який моніторить всі закупівлі КМДА. Так, це відкриті реєстри, так, я могла б сама це зробити. Але я не можу співставити 20 списків, перевірити КВЕДи і коди. А він це робить у свій вільний час. Працює з величезними масивами інформації. Це робота аналітика, за яку іншим людям платять великі гроші. І от таких людей по-доброму називають божевільними. Але вони фактично волонтерять.

Я щомісяця роблю низку автоматичних платежів на підтримку різних волонтерських проєктів. І вони не пов’язані з війною. Це притулки для тварин, підтримка українського контенту, люди, які намагаються вирішити проблеми навколишнього середовища. І це може бути дивно: чому під час війни моя підтримка на йде війську? Так, я підтримую «Повернись живим». Вони роблять роботу, яку крім них не зробить ніхто. Так, є ще низка благодійних організацій, націлених на армію: Народний тил, Евакуація +, Ангели Тайри. Але я більше зважаю на цивільне життя. Бо в ньому, насправді, стільки проблем, що армія на їх фоні зараз – це місце, де все прекрасно. І ще я згадую таку фразу: «От коли хлопці повернуться з АТО, вони все зроблять». Мене це дуже бісить. По-перше, військові не зобов’язані вирішувати всі проблеми країни. По-друге, суспільство має дати захисникам і захисницям безпечне і комфортне мирне життя, в яке можна повернутися.

Юлія Кузьменко, лікарка

Для мене волонтерство почалося з Майдану. А потім почалася війна. Моя перша поїздка була з лікарями Майдану в батальйон Донбас. Це було у квітні 2014-го, цей батальйон тільки створили. І ми навчали бійців тактичної медицини. Ну і трохи купили медикаментів. Власне, після Майдану такий перехід до волонтерства під час війни був органічним. Моя родина допомагала військовим постійно. Мій двоюрідний брат служить у Збройних силах, у 92-й бригаді. Тим більше, наша сім’я – вихідці з Донбасу і ця війна нам не чужа.

Власне, військових медицині я майже не навчала, я цивільний медик і тактичну медицину так добре не знаю. Тому я допомагала з іншими речами. Наприклад, 2014-го ми не знали за що хапатися й що везти – потрібно було все. Тоді ми возили здебільшого медикаменти, гуманітарну допомогу для населення, збирали гроші на автомобілі для військових. Очікувано, що для однієї людини це важко, тому ми кооперувалися з іншими. Коли армія стала більш забезпеченою, відпала потреба в бронежилетах, стало потрібно менше аптечок, то ми переключилися на побутові речі: генератори, бензопили, лопати, скоби. Також купували для армії дрони.

Я вважаю, що держава у своїй роботі не повинна орієнтуватися на волонтерську допомогу. В сенсі, якщо волонтери щось закупили, то це не означає, що питання закрите. Так чи інакше, цим має опікуватися саме держава.

На війні потреби у цивільних і військових різні. Але ми возили їм, наприклад, сезонні ліки, які купували для військових, цивільних і діток, які жили в зоні бойових дій. Але у волонтерстві, як на мене, найважче і найскладніше – це працювати з сім’ями загиблих. І не кожен зможе це потягнути.

Минулого року мене звинуватили у вбивстві Павла Шеремета, і це дуже на мене вплинуло. Я зараз під цілодобовим домашнім арештом з браслетом на нозі. Я вже і не лікар, і не волонтер. І, як на мене, вся ця історія, цей наклеп – це підрив довіри до волонтерів у суспільстві. Він невдалий, але все ж відбувся. І це стосується не лише мене. Під пресинг попали й інші волонтери, наприклад Наталя Воронкова. У цих людей проходили обшуки, їх допитували. Можливо, волонтери і не потрібні цій системі, але я точно знаю, що вони потрібні державі і суспільству.

Оксана Медвідь, громадська діячка

Волонтерити я починала з дитячих будинків, коли мені виповнилося 18 років. Одного разу подруга запропонувала до Дня Святого Миколая підготувати подарунки й відвезти їх у дитбудинок. І це виявилося настільки моєю справою, що я почала робити власні проєкти. Але у Львові дитбудинки були забезпечені, тож я вирішила допомагати таким закладам в області. Ми допомагали дітям розвиватися, загалом пояснювали, як дати собі раду в житті, аби коли вони вийшли у світ, знали як шукати роботу, зрозуміли, яку хочуть обрати професію. Я за фахом психолог, тож проводила для них тренінги, профорієнтацію. Разом з дітьми ми майстрували сувеніри на продаж і за виручені гроші купували речі, потрібні дитбудинку: від нових вікон до ковдр і подушок.

Потім почався Майдан. У Львові я допомагала з відправкою людей до Києва. У нас був центр, який опікувався цим питанням. Я займалася реєстрацією людей, ми допомагали шукати транспорт, яким можна було б доїхати до Києва. В ті часи це було складно, адже влада переслідувала перевізників. Вже під кінець протестів, коли вся міліція зникла, допомагала організовувати самооборону, яка патрулювала Львів. У нас було близько 4 тис. чоловіків, які мали обходити свої мікрорайони.

Коли протести завершилися, ми хотіли відкрити благодійний фонд для підтримки майданівців. Адже було багато травмованих, були сім’ї, в яких загинули родичі. Ми вже напрацювали статут, мали назву й хотіли реєструватися. Тим паче, що у нас іще лишалося близько 1,5 млн грн пожертв від людей. Ви не уявляєте, які суми жертвували. І за кожну витрачену гривню ми звітували, складали Google-документи, кожен міг подивитися куди й для чого витрачені гроші. Проте одного дня нам подзвонив знайомий військовий, розповів, які проблеми почалися в Криму. Розповів, що там загинув військовий, якого можна було б врятувати, якби у нього був шолом і бронежилет.

Того ж дня ми зібрали нараду. Ще не відчувалося, що може прийти війна, але ми розуміли, що треба допомагати. Ми радилися з військовими, намагалися з’ясувати, що потрібно в першу чергу. Вони нам пояснювали, що на складах немає ані шоломів, ані бронежилетів. Тож ми зайнялися їх пошуком. Врешті, на 1,5 млн нам вдалося купити 400 шоломів і бронежилетів. Але була одна проблема: амуніція лежала на складах у Німеччині і було незрозуміло, як їх переправити в Україну. Адже якщо б ми спробували їх завезти, це було б не зовсім законно. Тож ми придумали операцію «мурашки». Ми закликали людей допомогти, знайшли транспорт, який віз людей на кордон. Там вони переходили в Польщу, там забирали бронежилет або шолом і на собі проносили в Україну. І говорили, що це задля власної безпеки. І я дуже вдячна польським прикордонникам: такі пояснення звучали дико, але формально були законні. І нас пропускали. І так нам допомагали люди різного віку: від 18 до 80 років.

Також ми збирали фури на фронт. І їздили командою кожні 2-3 тижні. Возили від 40 до 80 тон допомоги. Це 2-4 фури. Як мінімум завжди була вантажівка з водою, а за нею їхала амуніція: форма, бронежилети, каски, взуття, приціли, тепловізори. І так тривало два роки. Потім стало простіше. Зараз ми не припинили їздити на фронт, але тепер це трапляється значно рідше: раз на два-три місяці. І їздимо вже мікроавтобусами. Возимо специфічні речі, щось для моральної підтримки. Наприклад, 2016 року в нас була операція «Вареник», коли ми зібрали людей, аби наліпити для військових вареників. А потім найняли фуру з рефрижератором, аби це довезти солдатам.

Зараз потреби змінилися. 2014-2015 року було потрібно все. Доходило до того, що ми лишали військовим своє взуття, бо вони ходили у гумових шльопанцях. Зараз армія забезпечена краще, але військові іноді зловживають волонтерською підтримкою. Бо звикли, що всі питання можна закрити таким чином. Але ж наші люди є при Міноборони, ми знаємо, що є і чого немає на військових складах. Тому ми вчимо хлопців і дівчат вирішувати питання інакше. З того, що потрібно зараз – це будматеріали, запчастини для автомобілів. З цим ми допомагаємо.

Насправді, я б хотіла, аби моє волонтерство було іншим. Я б хотіла більше часу приділяти проблемам екології, вчити людей сортувати сміття. Бо від цього залежить майбутнє. Хоча і в питаннях війська, і в питаннях екології мала би працювати держава. Але це нереально. І, як на мене, ми, як громадяни, маємо зробити максимум. Наприклад, паралельно з допомогою військовим ми почали опікуватися лікарнями. Свого часу благодійники передавали нам дуже різну допомогу, зокрема багатофункціональні ліжка, які на фронті не потрібні. Водночас у наших лікарнях були жахливі, ще радянські меблі. І ми взялися їх оновлювати. З 2016 року ми завезли близько 2 тис. нових ліжок до лікарень. А за наступних 5 років хочемо закрити це питання для всіх львівських медзакладів. Так, ми не можемо вирішити глобальні проблеми і кардинально змінити медицину. Але ми можемо завезти нові меблі. Ми можемо спробувати допомогти державі, аби їй в подальшому було простіше вирішувати проблеми, які виключно в її компетенції.