Хоча 2020 рік був непростим для всіх, для українського книжкового ринку він став практично вбивчим. Коли у лютому 2020 зачинялося все (і книгарні також), нажаханий перспективами карантинного домашнього усамітнення люд масово скуповував що завгодно, але не книжки. А тоді скасували дві найбільші книжкові події — «Книжковий Арсенал» і так званий Book Forum, більш знаний як Форум видавців у Львові. І хоча останній проводив події онлайн, але оскільки домовитися про єдиний віртуальний торговельний книжковий майданчик організаторам і видавцям не вдалося, то й перерости в масові книжкові продажі онлайнові літературні дискусії шансів не отримали.

Якщо врахувати, що український книжковий ринок вже котрий рік до того стандартно працював «під Арсенал» чи «під Форум» (як реальні шанси розрекламувати й продати видане), то скасування книжкових подій року боляче вдарило як по кишені видавців, так і по амбіціям авторів. Перші мали придумувати, де і як книжки продати, другі — де і як про себе заявити (традиційні презентації з авторськими автограф-сесіями також цього року стали карантинним табу).

Утім, попри карантинні хаос і невизначеність книжкового ринку, книжки в Україні видавалися, рекламувалися і продавалися. Про деякі з них більше говорили, ніж читали. Про інші — не стільки говорили, скільки читали. Були й ті, які вийшли тихенько й непомітно. А були й ті, які зажили неабиякої слави, але стільки завдяки змісту, скільки завдяки заборонам.

Поза сумнівом, найголоснішою книжкою року можна вважати «Справу Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані. Але якраз вона вийшла друком ще у 2019 року і того ж року у травні презентувалася на «Книжковому Арсеналі». Про книжку поговорили й забули. Утім, все змінилося 19 жовтня 2020 року після рішення Дарницького районного суду міста Києва про заборону на її розповсюдження книжки. Нині вона — беззаперечний лідер продажів.

Які ж книжки виходили й обговорювалися цього року?

Ось перелік з десяти книжок, якими ви точно можете збагатити свою бібліотеку і заповнити дозвілля. До переліку увійшли лише художні книжки, написані українськими письменниками (або неукраїнськими, але українською мовою) і видані саме в непростий 2020.

Читайте й насолоджуйтеся.

Найтовща книжка про усе на світі: чи шукати озеро Амадоку?

(СофіяАндрухович. Амадока. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020)

Амадока — найбільше в Європі озеро, описане ще Геродотом. Але воно зникло.

Власне, цими двома реченнями починаються, закінчуються і вичерпується переважна більшість вражень від роману. Воно й не дивно, бо продертися крізь роман завтовшки у 826 сторінок не всім під силу, а продемонструвати причетність до обговорення книжки, про яку говорять всі, хочеться.

Про «Амадоку» Софії Андрухович в 2020 році справді говорили багато (цілком ймовірно, навіть більше, ніж читали). Перша велика розмова завдовжки у сорок п’ять хвилин відбулася 23 березня 2020 року. Річ у тім, що ще на початку року планувалася велика презентація роману у Мистецькому Арсеналі, але через карантинні обмеження захід перевели в онлайн-формат. Це був один з перших таких досвідів. Розмову-презентацію вела директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта, що красномовно свідчило про статусність події. Обидві учасниці були у зелених сукнях.

Якщо ви перечепилися на останній фразі, і вона породила роздратоване запитання: а яке це має відношення до роману, то, цілком ймовірно, й роман вам може не сподобатися. Зелені сукні чи точний хронометраж розмови справді роман ніяк не характеризують, але «Амадока» зіткана саме з суцільних деталей і подробиць, які постійно відволікають увагу від сюжету. Можливо, у цьому криється глибокий авторський задум. Але якщо вас справді дратує, коли героїня (Романа) прокидається від незрозумілого шуму в кімнаті на першому поверсі, спускається туди — і тут читач замість того, щоб дізнатися, що ж там найшло на героя (Богдана), що він шматує бібліотеку, натрапляє на опис завдовжки у пів сторінки книжок, які падають з полиць (з назвати авторів, описами корінців і обкладинок), то нервів нетерплячого читача на таке читання може й не вистачити.

Надмір. Надмір усього. Деталей, епітетів, порівнянь, описів, сюжетних ходів, недомовленостей, замовчувань, спогадів, героїв, їхніх доль, історичних ремінісценцій. Саме такою є суть і сутність «Амадоки». У ній є все, але саме через те, що є все, подеколи складається враження, що немає нічого. Старанно виписаний текст дивним чином перетворюється на своєрідний словниковий потік, багатий на виточені й красиві образи, які при тому лишаються пласкими й не ріжуть до кістки. Ну, принаймні, настільки, наскільки мали би різати, бо йдеться в тексті про небанальні речі.

«Амадока» — роман для уважного й терплячого читача, який читає в ім’я і заради процесу читання. Це аж ніяк не читання для розваги чи відпочинку. Про це треба пам’ятати. Так само, як і про це, що відповісти чесно на запитання «про що «Амадока»?» ви не зможете, навіть коли його дочитаєте. Це реально книжка про все на світі. Однаковою мірою про ялинку біля дачного будинку Романи у Клавдієвому, і про втрачений і знайдений фотоархів, і про Георгія Пінзеля, і про Миколу Зерова, і про пам’ять, і про забуття, і про все-все.

Цілком можливо, «Амадока» увібрала в собі текстів і сюжетів, яких вистачило б на кілька окремих романів. Але це один, великий, унизаний і пронизаний деталями роман. І є сенс прочитати його хоча б для того, щоб у цьому переконатися.

Не рекомендується читати шанувальникам динамічних сюжетів і логічних завершених розповідей. Оскільки сюжет тупцюватиме на місці, а нитка оповіді повсякчас втрачатиметься, задоволення ви не отримаєте.

Рекомендовано для читання любителям великих грубих книжок і в’язких, сплетених з метафор, порівнянь й численних епітетів текстів. Однозначно збагатить лексичний запас й освіжить знання з історії.

Чим гірше, тим краще: як Люко Дашвар лишила Галю без голови

(Люко Дашвар. «#ГАЛЯБЕЗГОЛОВИ». — Харків, Клуб сімейного дозвілля, 2020)

Жила-була собі Галя, і чим більше нещасть падало на її бідолашну голову, тим краще було для сюжету.

Сугестія нещасть — саме так можна одним реченням переповісти новий роман Люко Дашвар. Журналістка, сценаристка і письменниця Ірина Чернова, яка пише під псевдонімом Люко Дашвар, про літературну долю своєї безголової Галі у 2020 році мусила би трохи й попереживати. Відколи у 2007 році Дашвар посіла друге місце в літературному конкурсі «Коронація слова» з романом «Село не люди», коло її шанувальників лише зростало. Утім, з часом критики почали нарікати, що Дашвар виписалася й повторюється. А роман 2018 року «Ініціація» навіть для фанатів Дашвар став розчаруванням. Тому на роман «#ГАЛЯБЕЗГОЛОВИ» чекали, але чогось надзвичайного від нього не очікували.

І правильно, бо нічого нового Дашвар не запропонувала, але перевірену попередніми успішними романами формулу відпрацювала сповна. Фанати знову ридають гіркими слізьми над Галиною долею, а критики розводять руками: як таке взагалі можна писати? Роман тим часом успішно продається.

Отже, що є в романі, крім нещасть? Насправді — суцільні нещастя, які традиційно мають звалюватися на голову саме найбільш невинних героїв. Обов’язково мають гинуть тварини (бажано кошенята, але також можна й дорослі коти, головне, щоб вони були чиїмось улюбленими). Люди теж гинуть. Також постійно роблять дурниці. Розставляють пастки і розкидають тенета. Брешуть, маніпулюють, підсовують іншим свиней. Не те, щоб хороших людей у світі взагалі не водилося, але на кожну хорошу людину набереться з сотню негідників. Ну, і збіги обставин та магічні підказки долі. Це — стандартний набір Дашвар.

І найголовніше (воно ж найгірше): ти точно завжди знаєш, що у Дашвар не буде в кінці «вони жили довго й щасливо». І від того читати її безнадійно песимістичні тексти стає ще важче.

Але це якісно написані тексти. Вони проймають й затягують. Можна не погоджуватися з внутрішньою логікою характерів або неправдоподібністю сюжету, але кожне слово вкарбовуються в мозок і не лишає байдужим (навіть якщо просто змушує сперечатися, що так не буває).

У Дашвар динамічний сюжет і багато подій. Речення короткі. Діалоги максимально лаконічні. І багато болю. Навряд чи біль буває вмотивований, але в Дашвар це подеколи біль заради болю. Наче від кількості болю на сантиметр квадратний може залежати успіх роману. Хоча, можливо, й може: у попередній романах Дашвар щастя також не лилося через вінця.

Галя втрачає батька. Галя не має грошей на вступ до вишу. Тож Галя вчиться на перукарку. Галя влаштовується на роботу в крутий салон. Галя виходить заміж. Галин чоловік — азартний гравець і брехун. Галя стає свідком крадіжки. Галю виганяють з роботи. Галі кажуть, що в неї ВІЛ. Галю виганяють з дому… І це лише початок історії. Ну, ви зрозуміли. Бідолашна Галя. Від такого, хто хочеш голову втратить.

Категорично не рекомендується читати в поганому настрої і схильним до депресії особам. Негативу в романі настільки багато, що він, кого завгодно, потягне каменем на дно.

Сподобається любителям дуже жалісливих, проникливих історій про людей хороших і людей поганих. Припаде до смаку шанувальникам динамічних оповідей, на кожній сторінці — новий сюжетний виверт.

Почали за здравіє — скінчили за упокій: чи знайшли Курков з Винничуком ключі Марії?

         (Андрій Курков, Юрій Винничук. Ключі Марії. — Харків: Фоліо, 2020)

Один із книжкових сайтів назвав «Ключі Марії» найбільш очікуваним романом 2020. Насправді важко сказати, на що тут чекали більше: на сам роман, чи на можливість оцінити, що вийде, якщо два такі аксакали української літератури, як Андрій Курков та Юрій Винничук писатимуть дуетом.

Унаслідок творчого тандему вийшов роман на 566 сторінок та аж три паралельні часові зрізи: рік 1111, початок Другої світової війни і наш час. Але про все по черзі.

«Ключі Марії» — напівреальна-напівмістична історія про Діву Марію, але не в класичному біблійному тлумаченні, а значно ширшому. Діву, чиє молоко має чудодійні властивості, і яка може напряму спілкуватися з янголами. А ще вона постійно гине, щоб знову народитися. Тобто алгоритм як птаха Фенікса, але візуально — Діва.

У романі Куркова-Винничука Діва приходить у світ щонайменше тричі. Уперше під час Хрестового походу 1111 року, і ці події описує у Хроніці такий собі лицар Ольгерд з Галича. Удруге вона з’являється на початку Другої світової війни у Львові та Кракові: цього разу її звати Арета, за нею полюють фашистська Німеччина й Радянський Союз, сама ж Арета працює на українське підпілля. Утретє читачі зустрічаються з Дівою у Києві у наш час: тепер вона зветься Ріна, глушить літрами коньяк, веде чорну бухгалтерію підставних фірм і заселяється жити до чорного археолога Олега.

Це — канва, на яку Курков і Винничук нанизують намистини подій. Найменше прописана найдавніша частина: у Хроніках Ольгерда з Галича бракує багатьох роз’яснень і деталей, але на те вони й стародавні хроніки. Львів і Краків часів початку Другої Світової, найймовірніше, виписані майстерною рукою Винничука: принаймні без драматичного опису смертельного танго не обійшлося. Сучасні розділи, зокрема європейські вояжі чорного археолога Олега на прізвисько Бісмарк, певно, вийшли з-під пера Куркова. Утім, неважливо, хто що писав, важливо, що роман вийшов цілісним й гармонійним, за винятком одного але. Кінцівки.

Вона є, але її немає. Так, ніби письменники якоїсь миті розгубилися і вирішили швиденько дописати роман, бо втомилися розкручувати заплутаний багатошаровий сюжет. Не хочеться спойлерити, але фактично відкритий фінал залишає багато запитань і дивний післясмак. З одного боку, нібито чорним по білому написано, якщо Діву (вона ж Ріна) не врятувати, то чекай лиха зі сходу. З іншого боку, не зовсім зрозуміло, чи вона врятувалася, що буде далі, і власне, чому ключам, які винесені в назву роману, і які стільки років зберігалися у нерозпакованій посилці археолога Клейнода відведено у фіналі настільки мало місця?

Але попри усі ці закиди, роман читається легко, швидко, натхненно. Уміння Куркова-Винничука творити словами яскраві образи — беззаперечна. Текст просто вкарбовується у пам’ять.

І чи найбільший плюс роману: український контекст. Хрестові походи, лицарські подвиги, реліквії тамплієрів тощо на сторінках «Ключів Марії» стають частинкою української історії. Більш того: автори поміж рядків легенди про Діву майстерно вписують історію спроб українського підпілля вирвати у часи Другої Світової Україну з лабет Радянського Союзу. Тут переплетені герої вигадані й персонажі справжні. Тому нехай вас не дивує, коли на сторінках роману український поет Юрій Клен (і він же німецький офіцер Освальд Бургардт) не лише на повному серйозі намагається завадити чекістам вполювати дівчину з надприродними здібностями, яку називають Дівою, але також отримує завдання організувати для Карла Аріо, керівника українського представництва інформагенства «Дойче Нахріхтен Дунст» зустріч з гуцульськими мольфарами. А все тому, що Гітлер з головою занурений у містику. Та й радянська влада — теж.

Попри містичну складову і дещо дивний фінал, роман у Куркова з Винничуком вийшов доволі реалістичний. Навіть і не скажеш, що вони все це вигадали.

Не сподобається експертам у царині хрестових походів та знавцям чорної археології: занадто багато запитань без відповідей і невмотивованих спрощень.

Рекомендовано до спокійного читання зимовими вечорами: заспокоїть нерви і надихне починати ще щось історичне. Текст не напружує, але й не мотивує до глибоких рефлексій.

         Страшно по-чорному: Іларіон Павлюк і його цікавість до пітьми

         (Іларіон Павлюк. Я Бачу, вас цікавить пітьма. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. З російською переклала Вікторія Стах)

Ласкаво просимо, в пекло. Точніше в АД! А ще точніше в Буськів Сад. У цій назві просто перша літера загубилася, і вийшов Бусків Ад. Щоправда, в українській мові ця гра слів трохи не читається, але річ тому, що писав свій роман Іларіон Павлюк, український журналіст, документаліст і письменник, російською. Український переклад «Пітьми» підготувала Вікторія Стах, і вийшло це в неї пречудово.

Це справді найчорніший український роман 2020. Не лише через зміст, але й художнє оформлення. Обкладинка книжки насправді біла, а ось все інше в ній — чорне. Якщо це спосіб привернути увагу до видання, то дуже вдалий: таке оформлення налаштовує на чорний настрій. І саме такий настрій вам гарантовано.

Йдеться в романі про пітьму. У широкому і вузькому значення цього слова. Широкому — про потойбіччя, пекло, нечисту силу, нелюдські звірства, безглузді смерті. Вузькому — пітьму, яка є в серці кожного з нас, яка здатна розростатися й заповнювати нас зсередини. Стати на бік зла завжди простіше, ніж чинити йому опір. Але герой завжди може обирати.

У романі дуже хитро переплетені реальність і вигадка. Настільки хитро, що межа між ними зникає, і читач опиняється в дивному сюрреалістичному світі, де все відбувається ніби тут і зараз, але при тому такого, в принципі, бути не можна.

Якщо привідкрити сюжетну завісу, то головний герой Андрій (він же Андрюха) 2014 повертається з військової служби за контрактом в Афганістані. Унаслідок специфічного поранення має так звані «провали», через що не проходить «психолога», щоб служити далі у ЗСУ. Підробляє поза штатом у поліції, зустрічається з Алісою. Аліса вагітніє. Він її кидає. Вона закінчує життя самогубством, але недоношену дитини рятують. І власне, ось тільки тут нібито то й починається сюжет роману! Бо Андрюха має їхати у відрядження у такий собі Бусків Сад, де орудує серійний убивця. Ось тільки у течці зі справою, яка дивним чином опинилася в його квартирі, чомусь містяться протоколи допитів про вбивства, які поки що не відбулися, а мають відбутися. І це — не лише не єдина дивина, а просто перша дивна подія в низці подій.

Текст написаний (і, відповідно, перекладений) легко, динамічно й моторошно. Хоча йдеться про пітьму (й обкладинка чорно-біла), у романі дуже багато кольору, і це переважно яскраві, радісні, кольори (один лише яскраво-рожевий пуховик Надії чого вартий!) З одного боку, історія досить гнітюча й страшна, з іншого — вона тримається на надії, що добро переможе й пітьма відступить.

Чи відступить пітьма? Відповідь на це запитання в романі є. Хоча пошукати її доведеться з ліхтариком.

Не рекомендовано читати людям зі слабкими нервами й нестійкою психікою. Бо написаний роман настільки образно, що точно насниться. А кривавих сцен у ньому не бракує.

Ідеальне читання для шанувальників жахіть і любителів моторошних історій. Від цього тексту кров однозначно стигнутиме в жилах. Єдине питання, чи варто таке читати на ніч.

По кому «Реквієм»: Дорж Бату і Моцарт в Нью-Йорку

         (Дорж Бату. Моцарт 2.0. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020)

Ну, що ж, цю історію ви точно знали: незнайомець у чорному плащі замовляє Моцарту «Реквієм». Хворий Моцарт, який до того ж потерпає й від алкоголізму, виконує замовлення. І помирає. Сальєрі рве на собі коси (чи шматує перуку?) Моцарта ховають як останнього жебрака. Фініта ля комедія.

Але ж ні, це лише початок. Бо після смерті Моцарт розплющує очі і з’ясовує, що він… у Нью-Йорку! У святковому камзолі й перуці з буклями лежить під сходами у парку Детмолда на П’ятдесят першій вулиці. А на календарі аж ніяк не зима 1791 року, а 6 грудня 2018 року. Ні, це не маячня. Так починається роман Доржа Бату і пригоди Моцарта в Нью-Йорку.

Називати Доржа Бату українським письменником буде некоректно. Народився він в Улан-Уде, а живе й працює у США. Бату — оператор корекції траєкторій в Національному управлінні з аеродинаміки та досліджень космічного простору США. Але це не заважає йому писати художні романи і робити це блискучою українською мовою. Його перший і другий романи («Франческа. Повелителька траєкторій» і «Франциска. Володарка офіцерського жетона») вийшли 2018 і 2019 року відповідно, і одразу стали бестселерами, що для українського книжкового ринку явище виняткове. Тож на третій роман письменника чекали з нетерпінням, але чи зможе «Моцарт 2.0» затьмарити Франческу було під питанням.

Схоже на те, що зміг. Власне, порівнювати «Моцарта» й «Франческу» некоректно, бо це — різні речі, вони між собою не конкурують. Але успіх третього роману Доржа Бату, вихід якого припав на непростий 2020 рік, говорить сам за себе. Після віртуальної презентації наприкінці весни 2020 року (як і переважна більшість новинок книжка готувалася на «Арсенал»), «Моцарт 2.0» розійшовся, як гарячі пиріжки.

Багато хто каже, що причина в численних QR-кодах на сторінках роману. Це справді чи не перший «дорослий» (бо дитячих книжок такого плану багато) художній твір з детективним сюжетом, який дає читачеві можливість послухати музику Моцарта чи подивитися, де саме в Нью-Йорку він «побував».

Але сіль не в QR-кодах, а в тому, що Бату пише про те, на чому знається. Він — з родини музикантів, тому музика і все з нею пов’язане, його друге єство. І пише він про країну, в якій живе. Тобто про те, що точне бачив на власні очі, а не уявив собі, що воно ось так може бути. Плюс його легкий ненав’язливий гумор і вміння передавати різні відтінки настрою. Текст читається легко саме тому, що стоїть на міцному фундаменті. Фундаменті знань, умінь, навичок. А також вмінні нестандартно мислити. Бо де Моцарт, а де Нью-Йорк? І чи багато письменників додумалися (і наважилися б) заслати Моцарта після смерті у Нью-Йорк ХХІ століття?

Можливо, деяким читачам здасться, що Дорж Бату перегинає палицю як у своєму наскрізному гуморі, так і у кількості фразеологічних зворотів і порівнянь на сантиметр квадратний тексту. Але якщо ми говоримо, про особливості авторського письма — то ось вони, як на долоні. Американець, який сипле українською фразеологією незгірше за двотомний фразеологічний словник, оповідаючи про пригоди німецького композитора ХVIII століття в Америці ХХІ століття. Хоча, як по правді, роман не про це. А про людські цінності.

Не сподобається любителям серйозного, ґрунтовного, глибоко чтива. У цьому тексті ви такого не знайдете.

Рекомендується читати всім, хто хоче розслабитися, а в перспективі ще й послухати музику. Особливо кайфуватимуть любителі легких жартів. Окремий бонус — можна читати під музику, причому не обов’язково слухати саме Моцарта.

Мистецтво жити на берегу Женевського озера: Олесь Ільченко і «Порт Житана»

(Ільченко Олесь. Порт Житана. — Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020)

2020 рік дав українському читачеві насолодитися містифікаціями не лише зі світу музики, але й зі світу живопису. На цій фраз можна починати гуглити, хто такий Марко (він же Марек) Мазур і що саме він намалював.

Про самого ж Марка Мазура художній роман написав Олесь Ільченко — український письменник, який живе й працює в Женеві, тобто фактично на березі того самого Женевського озера, яке є одним із місць розгортання подій. Ба — більше: попри карантин, закордонна презентація історії про Марка Мазура відбулася практично на терасі готельчика «Порт Житана», того самого, чия назва дала назву роману. Відповідно, у Швейцарії про український роман цього року говорили активніше, ніж в Україні.

Воно й недивно. Бо роман — про українців в еміграції. Якщо вужче — про українських митців, які свого часу усіма правдами й неправдами рятувалися від радянської втечею за кордон. Серед них і Марко Мазур, студент Української академії мистецтв. Його батьки померли від «іспанки», улюбленого вчителя Олександра Мурашка — вбили чекісти, тож Марко, спакувавши свій нехитрий скарб дві золоті царські монети по 10 рублів і жменьку чорного чаю), остаточно вирішує тікати з Києва.

«Порт Житана» занурює нас у непростий, але по-мистецьки красивий творчий шлях молодого живописця: від вуличного художника у Польщі, через кар’єру відомого художника і аж до таємничого зникнення у Парижі під час Другої світової війни. На момент зникнення Мазур був настільки відомим, що картини були на вагу золота. І вони також зникли.

Це — одна сюжетна лінія. Також є й інша.

Уже у наш час на пошуки картин Мазура вирушає мистецтвознавець Сергій Коваленко. Спадщину Мазура він шукає не просто так: його завдання — зібрати приватну колекцію для такого собі Бориса Берга («розумнішого за всіх цих ахметови-пінчуків-пінчуків-коломойських-добролюбових»). Це має бути колекція майстрів ХХ століття в контексті Європа-Україна, включно з так званим «російським авангардом», який насправді є українським. Одночасно з Коваленком на ці ж самі полотна полюють росіяни, але, на відміну від Коваленка, вони шукають не картини художників, а стежать за Коваленком. Щоб коли збере колекцію, її викрасти.

Зрештою обидві сюжетні лінії переплітаються у міцний вузол, який можна або розрубати, або лишити так, як є. Для того, щоб дізнатися, який з варіантів обирає письменник, треба дочитати роман аж до останнього рядка.

Окрім цікавих мистецьких екскурсів на сторінках роману «Порт Житана» також багато пристрасної любові, чудового сексу і вишуканого вина. Описується навіть … творчий вечір поета і прозаїка Олеся Ільченка в Женевського університеті, і згадка про нього не просто так — вона штовхає вперед сюжет, який, здається, якраз тієї миті був зайшов у тупик. У розповіді про те, як ведеться українцям у Європі, Ільченко не обмежується періодом між двома світовими війнами, про сьогодення міркує також.

Пише Ільченко просто, необтяжливо, динамічно. Можливо, подеколи аж занадто динамічно: читачам, які люблять детальні описи й роз’яснення, таких моментів явно бракуватиме. Доленосні події подеколи вкладені у два-три речення, а необхідні для розвитку сюжету збіги обставин можуть видатися неприродними. Утім, ці нюанси справді губляться на тлі ретельної розповіді про перебіг мистецького життя в Європі першої половини ХХ століття. Багато прізвищ зі сторінок роману доведеться гуглити, а відповідь на запитання, так хто ж такий Марко Мазур, куди він зник і чи взагалі існував, доведеться добряче попошукати. І не факт, що знайдете.

Навряд чи припаде до смаку любителям дуже гострих детективних історій: детективна складова роману є, але вона тут не основна, тож може вас розчарувати.

Рекомендовано для легкого і натхненного читання за келихом доброго вина. У романі ідеальне поєднання кохання, пригод і мистецтва. Сподобається усім, хто цікавиться живописом.

Юра, син Клавки: Марина Гримич і найочікуваніша новинка 2020

(Гримич Марина. Юра. — Київ: Нора-Друк, 2020)

Роман «Юра» Марини Гримич постав не на порожньому місці. Його появі передувала цікава літературно-маркетингова передісторія. 2019 світ побачив роман «Клавка», до виходу якого письменниця Марина Гримич готувалася заздалегідь і ретельно, зокрема «Клавка» отримала сторінки в соцмережах, на яких викладалися анонсні фрагменти текстів і фото, закидалися продумані гачки для майбутніх потенційних читачів. Тож коли «Клавка» нарешті вийшла з друку, читач був з нею «знайомий», чекав на неї і хотів дізнатися більше. Недивно, що роман стрімко вийшов у топ продажів і став і для видавництва, і для авторки найбільш успішним романом «Книжкового Арсеналу 2020».

І хоч двічі в одну річку не ввійдеш, Марина Гримич вирішила спробувати. Цього разу за руку з Клавчиним сином — Юрою. Тож роман 2020 року «Юра» — син «Клавки» у прямому й переносному значенні цього слова. І як дбайлива мама «Клавка» заздалегідь проторувала йому широкий шлях у читацькі серця, тобто організувала увесь можливий і неможливий піар, на яких тільки можна було спромогтися в умовах карантинного року.

«Юра» виявився, як і належить синові успішних батьків, виріс справжнім мажором. Не лише за сюжетом, але за способом з’яви на книжковий ринок: рідко який роман отримує такий потужний анонсний піар, і ще рідше на нашому ринку книжки-новинки ексклюзивно продаються деякий час після виходу лише на одному книжковому сайті. Тож Юра викликав ажіотаж уже одним своїм виходом на сцену.

У передмові до «Юри» йдеться, що це — сіквел «Клавки», тобто роман позиціонується як незалежне продовженням попереднього роману. Іншими словами, щоб почати читати «Юру» не обов’язково прочитати «Клавку». Але насправді, щоб глибше й тонше зрозуміти Юру, треба спочатку зрозуміти його маму Клавку.

Роман належить до категорії оповідей, в яких сюжет відіграє другорядне значення. Бо першу скрипку грає атмосфера. По-перше, атмосфера шістдесятництва, яке не народилося раптово й з нікуди, а яке рік з рік і думка за думкою, зароджувалося, зріло й нуртувало у таких серцях, як Клавчине. По-друге, атмосфера зміни поколінь. Власне, тема зміни поколінь актуальна для будь-якого часу, але в цьому випадку ми стаємо свідком разючого контрасту. Цей контраст вибудовується в кількох площинах: від суто гастрономічного (молодій Клавці пиріжок був за розкіш, а її синові Юрі відчуття голоду невідоме від слова «зовсім») до політичного («нове» покоління закидає «старому», як воно могло повчати при Сталіні. «Ми всі люди свого часу, — каже одна з героїнь роману, Неля. — І судити нас треба за законами того часу, а не нинішнього»).

Ця теза дуже справедлива і до того, як варто читати роман «Юра». За законами того часу. Тобто середини ХХ століття. І вбирати в себе атмосферу й дух тієї доби. Доби, в якій слова «цензура» мало вбивчу силу. Цензури зазнавали не лише літературні тексти, але думки і навіть долі людські. Хтось міг собі дозволити не обирати висловів, а хтось боявся зронити необережне слово навіть у власній квартирі. Так і жили. І саме це життя Марина Гримич і описала.

«Юра» написаний просто, без особливого розмаху й претензій. Частина діалогів виписана російською мовою, бо такою була тогочасна мовна ситуація. Текст рясніє згадками про українських письменників і поетів, їхню манеру письма і манеру життя.

Звісно, в романі і любов, і зрада. Але обійдемося без спойлерів.

Не рекомендовано читачам, яких дратує сентиментальність і довгі, насичені філософськими роздумами, розмови героїв. Якщо шукаєте динамічної, гострої книжки, — вам також не сюди.

Сподобається шанувальникам літератури про літературу. Роман, який надихає на роздуми, гарно читатиметься під ялинкою (ви знайде на сторінках історію святкування одного нового року, але навряд чи захочете таке святкування повторити»!)

Побачити Париж і не померти: «Голова з площі Пігаль» і Клим Кошовий Андрія Кокотюхи

(Андрій Кокотюха. Голова з площі Пігаль. — Харків: Фоліо. — 2020).

Про нові романи Андрія Кокотюхи як про якусь дивовижу говорять рідко. Не тому, що вони нецікаві. А через те, що Кокотюха, певно, єдиний український  письменник, який продукує їх постійно, у великій кількості і пристойній якості. 2020-тий рік не став винятком. Тож розповідати про книжки, які найбільше читали 2020 року, і не згадати про Андрія Кокотюху, неможливо. Бо якщо брати кількісно, то Кокотюху, з огляду на всі наклади усіх романів, певно, читали найбільше.

Серед детективного доробку письменника є досить цікаві серія — ретроман. Цього року вона збагатилася ще однією (сьомою за ліком) книжкою, в якій уже відомий читачам адвокат Климентій Кошовий після численних життєвих перепитій, описаних у попередніх романах, опиняється у Парижі.

До речі, щоб дізнатися, як жилося Климу Кошовому раніше, не обов’язково перечитувати всі попередні романи: перші сторінок десять Кокотюха стисло переповідає, хто такий Клим, як йому до того велося, кого він любив, кого ненавидів, кого втратив і з ким попрощався.

Ну, а далі — починається детективна історія. Писати про детективи — невдячна справа, бо можна ненароком розкрити інтригу, і тоді всі авторські зусилля підуть нанівець. То ж в описі сюжету обмежимося початком: якось пізно увечері на площі Пігаль з чорної автівки моделі «форд» викидають згорток — незрозумілий круглий предмет, загорнений у шмату. Це — закривавлена голова. Й історія починається….

Окрім детективної складової, роман цікавий тим, що події розгортаються у Парижі. Автор тонко й майстерно відтворює паризькі реалію і тамтешню різнопланову, переважно богемну (але не завжди) атмосферу. Також у романі багато різних жінок, зокрема вже й знайома читачам з попередніх романів Магда, але головним гравцем все ж лишається Клим.

Ще один цікавий момент — часовий простір роману. Йдеться про Європу загалом і Париж зокрема 20-30 років ХХ століття, тобто часів між двома світовими війнами. Час скалічених доль і неймовірного напруження. А як відомо, саме ці два складники стають хмизом для злочинів.

Ну, і власне Клим у цьому романі постає перед читачами як емігрант: свідомий волелюбний українець, змушений шукати прихистку від радянської влади в Парижі.

У романі майстерно переплетені історична трагедія міжвоєнної Європи і особиста трагедії звичайних людей. Але все це — з детективним присмаком. Тому черговий ретророман про Клима сподобається, як любителям історії, так і шанувальникам детективів.

Не сподобається любителям вишуканих літературних страв: «Голова з площі Пігаль» більше схожа не на вишукане французьке меню, а на своєрідну літературну «піцу», яка швидко робиться з усього, що є напохваті, і смакує, але допоки гаряча. Але смакує!

Рекомендовано до читання любителям детективів. Хоч і йдеться на сторінках про вбивство, це хороше читання для відпочинку. Написано легко, читається швидко. Бажано не починати читати увечері, бо не зможете відірватися до ранку.

Швед, якого не впіймали: Лора Підгірна і її сага про українську розвідку

(Лора Підгірна. Полювання на чорного дика. — Київ: КМ Букс, 2020).

Четверта частина саги про українського розвідника Марка Шведа зазнала ж того самого випробування, що й чимало інших видань: скасування «Книжкового Арсеналу» скасувало і презентацію, і автограф-сесію, тож книжка мусила терміново шукати інший шлях, як достукатися до читача. Утім, Марку Шведові пощастило, що це — четвертий роман з серії, а не перший. Тому на момент виходу у світ у героя був сформований пул читачів. Можливо, не дуже потужний, але дуже відданий. У чому ж магія Марка Шведа і чому він вартий, щоб про нього говорили.

Сага про Марка Шведа, зокрема і «Полювання на чорного дика» — це масова література. Від першого до останнього рядка. Але масова — у хорошому сенсі цього слова. Тому що у ній просто, доступно, без моралізаторства чи глибоких роздумів про суть буття й значення геополітики розповідається українська історія. Тобто, спочатку ви читаєте про Марка Шведа, а потім йдете й щонайменше гуглите деталі усіх подій, до яких Швед долучився. Просто в цьому випадку не означає примітивно.

У «Полювання на чорного дика» Марко вирушає до Мюнхена. Оскільки на календарі якраз 1836—1838 роки, то Марко як журналіст бере там участь в урочистій трапезі за участю рейхсканцлера Німеччини Адольфа Гітлера. Тут треба уточнити, що Марко Швед — зовсім не журналіст (тим паче, не британський журналіст, за якого себе видає). Він працює на британську розвідку. І в Мюнхені насправді на завданні. Але не лише Британії служить Марко Швед, надмета його життя — допомогти розхитати радянську імперію, щоб вирвати її пазурів Україну. Ось він і розхитує, як може. Щоправда, важелів у нього не так уже й багато.

Утім, «Полювання на чорного дика» — це більше все ж легка, розважальна література. У більшості випадків Марко Швед — це лише лінза, через яку читач розглядає світ і геополітику. Звісно, він діє, але його дії і вчинки не настільки важливі, як те, що він бачить і помічає. Бо саме завдяки спостережливості Марка читач дізнається нові усе нові й нові історичні факти й нюанси. Такий собі своєрідний спосіб викладати історію поміж рядків. Патріотична складова роману — дуже потужна.

Пише Лора Підгірна насичено й соковито. У тексті багато яскравих, насичених кольорів, подеколи лишається враження, ніби читав не книжку, а дивився кіно. Хоча з персонажами авторка не церемониться: вони легко поділяються на чорних і білих, або своїх і чужих. Середнього практично не буває. Певно, в цьому теж є своя магія — читач завжди знає, чого від кого чекати, і чим усе скінчиться. Якщо шукаєш книжку для відпочинку, то це — найкращий варіант.

Не рекомендовано до читання любителям складних, багатошарових і кілька сюжетних романів. Тут усе лінійно, просто, без зайвих вивертів.

Сподобається шанувальникам легкої, але не порожньої літератури. Ідеально читатиметься у зручному кріслі під пледом, цілком може замінити перегляд чергового серіалу.

Знайти свою руту: Брати Капранові і їхні дві Рути

(Брати Капранови. Рута. — К.: Нора-Друк, 2020)

Це роман про Майдан. Зовсім свіжий роман, який поки що практично лишився непоміченим. Можливо, тому, що нині словосполучення «роман про Майдан» у багатьох читачів викликає асоціацію передовсім з кон’юнктурою. Мовляв, написати під чергову річницю Революції Гідності такий роман кожен може. Ми ж усі там були.

Це не так. По-перше, були не всі. А по-друге, писати так, як пишуть Капранови, треба вміти. Бо «Рута» — це дуже мудрий роман про людські стосунки й людські цінності, для розкриття справжньої глибини яких знадобилася всього одна доба. Це доба з життя родини Литвинів, тата й доньки, які перебувають разом, але водночас окремо, на київському майдані, у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року.

Роман має кілька сюжетних ліній і кілька точок оповіді. Основні з них — Майдан 2014 року у Києві і події у Вільнюсі 1991 року. Головний герой, Андрій, був і там, і там. Ось тільки у Вільнюсі зразка 1991 року він був молоденьким солдатом Радянської Армії, який стояв якраз у тій шерензі військовиків, яку так ненавиділи місцеві, а у Києві зразка 2014 він успішний бізнесмен і батько дочки-студентки, який стоїть по цей бік барикад, але з внутрішніх причин не може кинути в беркутівські щити камінь. Бо пам’ятає, як воно, стоїти по той бік щита, виконуючи наказ командування.

У 1991 році Андрій познайомився з журналісткою Рутою. Рішучою журналістикою у жовто-зелено-червоній шапці у кольорах литовського прапора. Вона насправді була всього-на-всього студенткою на стажуванні, але яке це має значення, якщо куля влучила прямісінько туди, куди мала влучити, — в операторську камеру. Прошила її наскрізь. А заодно і Руту, яка стояла за камерою. Руту у жовто-зеленій-червоній шапці, на честь якої Андрій назвав пізніше свою дочку. І тепер, уранці 18 лютого 2014 його Рута йде на Майдан, надівши практично таку ж яскраву жовто-зелено-червону шапку. «Тато, я поїла і в шапці», — жартує вона. Але Андрію несмішно, бо він знає, що снайпери ціляться у яскраве.

Упродовж усього роману Андрій шукає на Майдані свою дочку Руту. Шукає і не може знайти. Її телефон не відповідає. А тоді раптом, на тому кінці лінії, відповідає незнайомий жіночий голос. Голос, який відгукується на ім’я Рута. Бо власницю того голосу теж звати Рутою.

Тут починається найцікавіше, бо виявляється, що Андрій з 2014 року незрозумілим чином телефонує Руті у 1991 рік. Дзвонить з майбутнього в минуле. Хоча для неї це дзвінок за майбутнього. Але нехай вас не лякає такий поворот сюжету, він не видається штучним. Андрій знає, що Рута загине, і просить її не ходити на штурм до телецентру. На що вона твердо каже: «Я не можу не ходити». І йде.

Роман «Рута» — дивовижно світлий роман. Пронизаний гострим сумом, але це піднесений сум. А ще це один із тих романів, в якому остання сторінка змінює все. І ваш настрій — також. Тому обов’язково дочитайте до кінця, вам точно сподобається розв’язка.

Написано образно, яскраво, дещо документально, але не сухо. Усі подробиці на своїх місцях.

Не рекомендовано читати занадто нервовим читачам — доведеться усі 222 сторінки читати не нервах, а воно вам треба?

Сподобається любителям мелодрам (хоча це не мелодрама). Рекомендується читати повільно, неспішно, усвідомлено. Роман зробить ваш день світлішим.