І причини для того були. У 1804 р. Волховські тут збудували палац, вишуканість якого вражала сучасників. Навколо палацу був закладений парк, який прикрашали численні статуї, фонтани, альтанки… Саме тут Тарас Шевченко, якого вперше сюди привіз Є.Гребінка, познайомився з Варварою Рєпніною.

Знаменитим маєток став завдяки великій, почасти надмірній любові власників до влаштування балів та різноманітних розваг, на які запрошувалися поміщики не лише з Полтавської, а й Київської та Чернігівської губерній. Інколи свята тривали по декілька днів.

Особливого розмаху вони набули за останньої власниці Тетяни Густавівни Волховської. Той же ж Афанасьєв-Чужбинський писав: “Збиралося у Мойсівці до двохсот осіб, деякі пани приїздили кількома екіпажами у супроводі численної челяді. Все це треба було розмістити та годувати. Останнім часом господиня була майже сліпа, пристрасна картярка, вона вже не могла грати сама і лише просиджувала далеко за північ біля гравців, тішачи слух свій приємними картярськими вигуками та радіючи з якогось казусу. Бали Т.Г. Волховської були для Малоросії своєрідним Версалем: туди везли на показ наймодніші сукні, найновіші мазурки, найдотепніші каламбури, і там же відбувався іноді перший виїзд панночки, яка доти ходила в коротенькій сукенці й мереживних панталонах. Там зав’язувались сердечні романи, відбувалися катастрофи, проголошувалась краса та здобувалася слава танцюристів і танцюристок”.

Надмірні витрати на влаштовування таких свят, різке зростання боргів під заставу маєтностей, а також відсутність інтересу у Тетяни Волховської до ведення господарства фактично призвели до збанкрутіння. Після смерті Тетяни Густавівни “Малоросійський Версаль” припинив своє існування. Щоб  розрахуватися з боргами довелося продати значну частину родинних земель. А 1912 року і сам маєток перейшов у власність земства, яке переобладнало його під телефонну станцію і квартири для вчителів земської школи.

Спіткала його доля сотень інших. У роки революції на громадянської війни його було пограбовано та зруйновано. Парк вирубано та розорано. Нині на території колись величного маєтку мирно пасуться корови. Від самого палацу лишилися лиш чагарники, місце, де він містився, можна віднайти лиш за інформаційною табличкою, встановленою місцевими краєзнавцями.

Але поговоримо про те, що лишилося. Церкву Петра і Павла було збудовано 1808 року як придворну церкву Волховських.

Церква є рідкісним витвором архітектури романтизму, в якому конструктивна основа класицизму набула декоративного оздоблення неоготики. Всі ці стрілчасті арки віконних та дверних отворів, декоративний рельєфний фриз у вигляді пальмет, вписаних у стрілчасті обрамлення, традиційний для класицизму метал, який наголошує на неоготичних елементах будівлі. Знайомство з цими елементами наштовхує на думку, що первісно храм міг бути католицьким костелом, проте це лише модна стилізація, характерна для “панських забаганок” того часу, про що можуть свідчити, наприклад, сусідні (через Дніпро) стилізації церков у Мошнах чи Городищі.

Церква  цегляна, триконхового типу. Розміри доволі дивовижні, як для маленького села. Церква в довжину 27 м і шириною майже у 20 м. У середині 19 ст. церкву дещо перебудували, додавши портики біля бокових дверей і восьмиколонну галерею з балконом, яка охоплювала головний вхід до храму. Розписаний храм був рослинним орнаментом із зображенням святих. Біля церкви з чотирьох сторін стояли невеличкі каплички, одна з яких була усипальницею Волховських. Від капличок не лишилося майже нічого – лише кам’яні плити-основи, засипані будівельним сміттям.

Церква була дієва аж до 60-х років 20-го ст., коли її закрили. І вона стала руйнуватися. Безповоротно втрачено розпис інтер’єру, тинькування стін, лише по невеликих фрагментах можна здогадуватися, якою вона була колись.

Проте церкві пощастило. Її на відміну від іншим малознаних атракцій поволі відроджують. Руїну огородили парканом, засклили, встановили металеві двері, всередину вже не можна втрапити просто так. Всередині зроблено ще мало, але вже є тимчасовий іконостас, а риштування склепінь вселяють надію, що церкву таки врятують.

Який вигляд  мали церква і палац в часи розквіту “Лівобережного Версалю” тепер можна побачити в макетах місцевого умільця М.Ніколаєва.

Дістатися села просто. З траси Київ-Харків на межі Київської та Полтавської областей не пропускаємо правий поворот на Кононівку (Драбів, Черкаси). 5 км поганенької дороги – і ви потрапите до селища Шрамківка. В центрі селища тримаємося дороги, що прямує лівим берегом річки. Декілька кілометрів, і ви у Мойсівці. Церква розташована на протилежному кінці села.

Тим, хто подорожує громадським транспортом (з Києва), можна рекомендувати простий спосіб добирання. Електричка у Гребінківському напрямку до ст.Кононівка. Спеціально під розклад руху електричок (їх на Київ і з Києва є аж 8 на день) пристосовано розклад руху маршруток на Драбів. Доїжджаємо до села зі смішною назвою Кантакузівка (насправді нічого смішного, назване на честь фаворита Петра I графа Кантакузена, і чомусь не перейменованого в радянські часи в якесь Ленінське чи Комінтернівське). Перед сільським клубом – поворот ліворуч – широка сільська вулиця перетворюється на звивисту ґрунтівку, яка виведе вас до ставка, а відтак і до церкви. Перевагою такого добирання є гарні краєвиди, домінантою яких є церква, яку видно ще від Кантакузівки.