Cпочатку пропоную трохи пригадати, з чого це все почалось, принаймні формально. В жовтні 2020 року Конституційний Суд України прийняв рішення про визнання неконституційними ряду норм Закону України “Про запобігання корупції”, а разом з ними, і статті 366-1 Кримінального кодексу, яка й передбачала відповідальність за декларування недостовірної інформації.
Це рішення стало формальним початком конституційної кризи, яку в президента тут же кинулись вирішувати традиційно “гусарськими” методами – розпуском КСУ і перепризначенням нового складу (вгадайте, хто б призначив 12 з 18 його членів). Для цього навіть написали законопроєкт на дві сторіночки, з очевидними списуваннями з Декларації про державний суверенітет України 1990 року.
Про рівень президентської юридичної команди говорить хоча б той факт, що рішення КСУ від 27 жовтня 2020 року цим законопроєктом пропонувалось визнати “нікчемним” (в перекладі з юридичної – таким, що не породжує правових наслідків), вдати, що “нічого цього не було, вам здалось”.
Однак, президентський законопроєкт успішно потонув в глибинах апарату ВР, а згодом Володимир Зеленський тихенько його відкликав. В процесі, Рада у два підходи залатала найбільші пробоїни в антикорупційному законодавстві, замість скасованої статті 366-1 Кримінального кодексу прийнявши аж дві, але зі значно послабленими санкціями і задертою сумою, з якої починається сфера дії нових норм, а також повернула частину повноважень НАЗК, створивши окремий порядок їх здійснення стосовно суддів.
Проте Володимира Олександровича було вже не зупинити – і потік креативу його команди зосередився на намаганні усунути голову КСУ Тупицького, доки сам президент наговорював собі на чергову статтю, розповідаючи як вимагав в останнього не розглядати ті чи інші питання. Креативу надовго не вистачило і всім, на що президентська команда спромоглась, став указ президента про відсторонення від посади Олександра Тупицького.
Збоку це нагадувало спробу погасити пожежу, кинувши у вогонь бочку бензину. Указ про відсторонення Олександра Тупицького від посади судді КСУ суперечив Конституції настільки, наскільки це було можливо. По-перше, таких повноважень у президента банально немає. Щодо КСУ вони обмежуються лише правом призначити лише третину його складу. По-друге, законодавство взагалі не передбачає можливості відсторонити суддю КСУ від посади (можна припинити повноваження, звільнити, притягнути до відповідальності – але не відсторонити). Для порівняння – щодо суддів судів загальної юрисдикції така можливість і відповідний механізм існують. Але, по-третє, навіть щодо суддів судів загальної юрисдикції рішення про відсторонення приймає не президент, а Вища рада правосуддя.
Після цього указу Зеленського, події конституційної кризи почали розгортатись під саундтрек з “Деревни дураков” (раптом що, це таке телешоу кінця 90-х). Пан Тупицький намагався робити вигляд, що його це все не стосується і ходити на роботу, Управління Держохорони його до будівлі КСУ не пускало, пан Тупицький сварився, потім судився, пан Зеленський теж щось там робив (навіть встиг повторно “відсторонити” Тупицького через два місяці після першого указу), словом – всі були зайняті “важливими державними справами”.
До минулої суботи, 27 березня 2021 року, коли у Зеленського вирішили помандрувати в часі й розв’язати проблему з паном Тупицьким, так би мовити, в зародку. І традиційно – збільшили масштаб проблем і порушень закону.
Окрім порушення вже згаданих статей 106 (яка не дає президенту повноважень щодо КСУ, окрім як призначати третину його суддів) та 149-1 (яка передбачає вичерпний перелік підстав для припинення повноважень судді КСУ) Конституції, маємо ще й порушення глобального правового принципу дії нормативно-правового акту в часі – Конституція прямо вказує, що нормативно-правові акти мають обмежену дію в часі (лише у випадках, якщо пом’якшують чи скасовують відповідальність особи). А нормативно-правові акти про призначення на посаду кого б то не було – мають індивідуальний характер і вичерпують свою дію в момент виконання.
Це питання вже було не один раз розглянуто судами всіх інстанцій, включаючи і КСУ, ще тоді, коли Володимир Олександрович перед суддями, зокрема, по сцені бігав і намагався їх насмішити усно, а не письмово.
Всі ці принципи закладено у пункті 19 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, застосовано у рішеннях КСУ № 2-зп від 23 червня 1997 року, та № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 року, а головне – закріплено в частині 1 статті 58 Конституції України. Крім того, один з указів Володимира Зеленського вже було скасовано на підставі цього принципу – указ № 323/2019 від 24 травня 2019 року про скасування указу президента України від 4 травня 2019 року № 187 про призначення члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Рішення Верховного Суду у цій справі є тут. Ситуація зі скасуванням указу про призначення Олександра Тупицького та Олександра Касмініна є аналогічною, за виключенням хіба того, що в суддів КСУ набагато більший обсяг та рівень гарантій, ніж у членів Нацради з питань телерадіомовлення.
Крім того, залишається лише здогадуватись, з чим була пов’язана необхідність оприлюднювати указ про скасування указу про призначення Тупицького (який чомусь назвали указом про забезпечення національної безпеки) саме в суботу (враховуючи, що і в робочі дні президент не надто перепрацьовує).
Можливо, Володимир Олександрович випадково зайшов у твіттер, побачив, що про нього там пишуть і тут же вирішив стукнути кулачком по столу, показавши всім, що ніякий він не такий, як пишуть, а цілий гарант! Можливо, хтось в Офісі (президента чи генпрокурора) все ж зміг спростити норми законодавства до рівня конструкцій з читанки для дошкільнят і пояснив президентській команді, що попередня схема боротьби з Тупицьким, м’яко кажучи, не зовсім законна і не зовсім працює. А можливо президент, після призначення Віктора Кичуна, вирішив повернутись до попереднього плану – так чи інакше заповнити КСУ “своїми” суддями.
Однак, якою б не була мотивація Зеленського, він не перший, хто робить спробу розібратись з неугодним суддею. У 2007-2008 роках щось подібне намагався зробити Віктор Ющенко з суддею КСУ Сюзанною Станік. Коли пані Станік домоглась скасування указу про її звільнення в суді, президент Ющенко звільнив її повторно, вже з інших мотивів. Цей указ також було скасовано судом. А на наступний день після поновлення пані Станік на посаді судді КСУ, вона подала заяву про відставку. Якими б не були її мотиви, збоку виглядало це однозначно – пані Станік показала президенту Ющенку, що він програв. Щоправда, ці події відбувались вже під кінець строку його повноважень і мало вплинули на втрату ним впливу на процеси в державі.
І це одна з тих речей, які відрізняють президентство Зеленського від президентства Ющенка. У Володимира Олександровича попереду ще більша частина строку, а легітимність він уже почав втрачати, на відміну від Ющенка, легітимність якого ніхто не ставив під сумнів.
Друга є річ – на табличці “Президент України” Віктора Ющенка ніхто не писав, що він “лох”, попри всі негаразди його каденції та втрату впливу. А на табличці Зеленського це написали і це бачить вся країна. І пубертатні метання з намаганнями щось комусь довести, ніяк не допомагають стерти цей напис зі свідомості як українців, так і самого Володимира Зеленського.
P.S. Симулякр, за визначенням Платона – “копія копії”, яка спотворює первісний образ. Основоположник філософії постмодернізму Жан Бодріяр визначив симулякр як “явище, яке приховує той факт, що його немає”.