Протягом тижня Дмитро Гордон взяв інтерв’ю спочатку в державного зрадника Наталії Поклонської, а вчора – і в російського терориста Ігоря Стрєлкова. І так скандальний журналіст став ще й ренегатом, у котрого першого вистачило зухвалості проводити ефіри із ворогами нашої держави.
Але у своєму ренегатстві Гордон – не унікальний. Під час Другої світової війни на пропаганду Геббельса проти Британії працював Вільям Брук Джойс, котрий був знаний як “Лорд Хау-Хау”. Таке своє ймення Джойс отримав за вимову, притаманну зазвичай вищим прошаркам тогочасного британського суспільства.
В медійному плані “Лорд Хау-Хау” був у рази вагомішим феноменом, аніж наші сучасні проросійські пропагандисти: радіопередачі Вільяма Джойса постійно слухало близько 9 мільйонів британців, тоді як зараз YouTube-канал Шарія має “лише” 2,3 млн підписників, а Гордона – “лишень” 1,12 млн підписників.
Свою інформаційну війну “Лорд Хау-Хау” програв – британська влада задіяла у своїй пропаганді журналістів, котрі вміли подавати інформацію переконливіше та доступніше за Джойса. Хоча в перші місяці Другої світової уряд Англії стояв перед спокусою просто “заглушити” ефіри пропаганди Геббельса спеціальними постановниками радіоперешкод.
Врешті Вільям Брук Джойс взагалі закінчив погано, бо його повісили 3 січня 1946 року за роботу на ворога. Так британська влада утвердила принцип “кожен має свободу слова, але кожен має відповідати за наслідки своїх дій”.
Шлях британського фашизму
Оповідь про життя “Лорда Хау-Хау” буде неповною без одного неймовірного факту – у 1930-х роках Велика Британія ледь не стала фашистською тоталітарною державою, як Італія Муссоліні чи Третій Рейх Адольфа Гітлера. Був навіть Британський фашистський союз, котрий очолював аристократ Освальд Моузлі, котрий зі свого боку був “вождем” Вільяму Джойсу.
Освальд Моузлі під час І світової війни служив військовим пілотом і на початку 1915 року пошкодив ногу, невдало приземлившись. Через проблеми з ногою на початку 1916 року цей персонаж був вимушений покинути службу в лавах армії та перейти на роботу в міністерство озброєнь.
Після завершення І світової війни Моузлі вирішив зайнятись політикою, аби в пам’ять про своїх загиблих товаришів побудувати “шляхетніший світ”. У чомусь його кар’єра була успішною: до 1925 року – член Консервативної партії, після 1925 року – член уже Лейбористської партії. І саме за квотою цієї політичної сили майбутній британський фашист №1 отримав у 1929 році посаду молодшого міністра – помічника міністра фінансів, що мав займатись ліквідацією безробіття в країні. Але Освальд Моузлі не зміг запропонувати чогось оригінальнішого, аніж створювати робочі місця для будівництва нових доріг. На такий проєкт було потрібно за тогочасним курсом 100 млн фунтів стерлінгів. Таких грошей в казні не було, вмикати “друкарський верстат” ніхто не наважився, тому однопартійці відхилили ідеї Моузлі. Тому на початку 1930 року цей персонаж покинув британський Кабмін. А наприкінці 1930 року почав вимагати від своїх однопартійців виконання іншого проєкту – створення щось на кшталт Виконавчого комітету реформ із п’яти міністрів без портфелю, які були б не підзвітні парламенту. І такий проєкт Лейбористська партія відхилила, а натомість сам Моузлі покинув лави лейбористів.
За політичним натхненням у 1931 році майбутній британський “фашист №1” поїхав до чинного італійського “фашиста №1”, тобто Беніто Муссоліні. І саме після цієї поїздки виникла ідея появи Британського фашистського союзу (БФС).
Його політична програма у чомусь копіювала ідеї італійського фашизму, тобто: розбудова у Британії закритої від світу економіки; комплектація парламенту представниками не партій, а професійних корпорацій; підміна конституційної монархії владою вождя, ліквідація самостійності домініонів, як Австралія чи Канада; та захоплення нових колоній.
На диво, така програма виявилась привабливою для частини британської аристократії, котра стала щедро фінансувати та підтримувати БФС. Марші британських фашистів навіть підтримувала поліція. І на цьому тлі Освальд Моузлі став зловживати політичним насиллям. Тобто на мітинги британських фашистів, безмежно відданих своєму “вождю”, приходили опоненти для конструктивної дискусії. Інакше б і не могло бути в англійській політичній культурі. Але замість відповідей опонентів Моузлі просто показово лупцювали. Апогей такої практики трапився 7 червня 1934 року, коли на мітингу БФС на стадіоні “Олімпія” просто так побили майже сотню людей. Це викликало негативний медійний резонанс, Моузлі почав втрачати спонсорів та покровителів, і так почався стрімкий занепад британських фашистів.
До Німеччини з любов’ю
Здавалося б, що історія завершилась. Але 20 січня 1936 року престол Британської імперії посів король Едуард VIII, котрий менш ніж за рік правління відрікся від престолу – 10 грудня 1936 року. Є офіційна і “романтична” версія, що причиною відречення стало бажання Едуарда VIII одружитись із американкою Уолліс Сімпсон, шлюб із якою суперечив принципам британської монархії.
А є й “приземленіша” та конспірологічна версія, що уся історія про нерівний шлюб – лише прикриття, аби усунути від правління пронімецьки налаштованого монарха. На користь цієї версії грає факт, що за свої 10 місяців правління Едуард VIII проігнорував агресію фашистської Італії проти Ефіопії та односторонній вихід Німеччини із обмежень на збройні сили, що були встановлені Версальською угодою 1919 року. В сумі ці дві події порушували головний принцип британської зовнішньої політики – “рівновага сил в Європі”, що зі свого боку загрожувало безпеці самої Великої Британії.
На цьому тлі в історії з’являється той самий Вільям Брук Джойс, давній активіст БФС та торговець радіоприймачами. В одній із сутичок комуністи порізали йому щоку, завдяки чому Джойс і отримав “аристократичну” вимову. У 1937 році майбутній “Лорд Хау-Хау” спільно із депутатом парламенту Джоном Беккетом створює Націонал-соціалістичну лігу, яка не мала особливого успіху серед британців. Втім, наприкінці серпня 1939 року хтось із “доброзичливців” попередив Джойса про можливий арешт. І наш персонаж тікає до націонал-соціалістичної Німеччини, де і потрапляє в поле зору Геббельса.
Вільям Джойс міг стати корисним нацистам у рамках їхньої концепції “братніх народів”. Тобто – що німці, французи та англійці мають спільне походження. А в “Новій Європі” Адольфа Гітлера Німеччина та Британія мали би бути рівноправними партнерами.
І навіть більше – у своїх “Берлінських щоденниках” Вільям Ширер пише, що Гітлер навмисне влаштував помпезну церемонію капітуляції Франції у травні 1940 року, аби послати Британії та особисто Черчіллю сигнал – “Німеччина повернулася до числа великих держав, тому слід погодитись на вимоги Гітлера якщо не про мир, то про зняття морської блокади та інших санкцій”.
Свої плани в Гітлера у 1940 році були й на колишнього монарха Едуарда VIII, що на той момент уже мав титул герцорг Віндзорський. Програма мінімум – корумпувати члена монаршої родини так, як це трапилось із Герхардом Шредером у нашій сучасності. Програма максимум – поставити герцога Віндзорського як “свого” правителя для переможеної Британії. Про ці плани стверджує у своїх мемуарах гітлерівський розвідник Вальтер Шелленберг. Він же і стверджує, що сам зірвав втілення цих планів у життя.
У цьому контексті для Геббельса Вільям Брук Джойс мав подвійне значення. Перше – показати британцям, що їх аристократія – на боці німців. Друге – виказати британцям свою повагу як противникам.
Гра в стандарти журналістики
Своє мовлення “Лорд Хау-Хау” вів із радіостанції в Гамбурзі, а його англомовна передача називалась Germany Calling. Кожен ефір тривав 5-10 хвилин. Джойс говорив про важливі звичайним британцям теми – становище на фронті та ситуація в економіці. Він використовував дані детальніші та правдивіші, ніж ті, що використовувала “офіційна” пропаганда від Бі-Бі-Сі. Сценарій самих передач не був обмежений “темниками”, і “Лорд Хау-Хау” міг говорити вільно. І саме правдивість даних та вільність висловлювань приваблювали британських слухачів.
Але свободу у словах та достовірність фактів Джойс “приправляв” хибною тезою – що Британія слабка та має здатись Третьому Рейху. Уже через це британці слухали Germany Calling, але не довіряли сказаному в передачі.
А ще Джойс полюбляв стверджувати, що Черчілль – насправді “барига”, котрого не хвилюють інтереси Британської імперії. І що Гітлер – лишень бліда тінь англійського прем’єра. І на цьому тлі лояльність до своєї влади у звичайних британців виникала майже рефлекторно.
Коли британські “офіцери інформації” відслідкували такий ефект, то вигадали таку технологію: спочатку в радіоефір випускали “офіційний” випуск новин Бі-Бі-Сі за “темниками”. Потім – вільно “пропускали” в ефір “Лорда Хау-Хау”. Поки він мовив, група журналістів критично розбирала виголошені в передачі тези. І щойно “Лорд Хау-Хау” завершував свій виступ, буквально за кілька хвилин в ефірі з’являлися його критики, що піддавали вільному та об’єктивному аналізу кожну виголошену пронімецьким пропагандистом тезу. На цьому тлі для британців сама можливість послухати передачі Джойса була підтвердженням правоти англійської пропаганди.
Цікаво, що передачі “Лорда Хау-Хау” охоче слухали аж до кінця 1944 року, а останній випуск Germany Calling вийшов 30 квітня 1945 року – якраз в день самогубства очільника Третього Рейху.
Нюанс ситуації в тому, що для пропагандистів Геббельса “Лорд Хау-Хау” був скоріше “продуктом для внутрішнього споживання” німецької аудиторії. Якщо детальніше – Віяльм Джойс був потрібен, щоб підкріплювати слова хедлайнера антибританської пропаганди Ганса Фріче.
Цей пропагандист просто полюбляв ловити англійську “антинацистську” пропаганду на фейках – наприклад, англійці ще 1942 року заявляли про “громадянську війну” між вермахтом та партією НСДАП. При цьому Фріче любив наголошувати, посилаючись на приклад “Лорда Хау-Хау”: “Погляньте, а ми ж говоримо британцям правду, ми ж краще за самих британців дотримуємось їхніх стандартів журналістики”. І на цьому тлі німці були схильні рефлекторно вірити не лише словам Фріче, але й усьому, що скаже особисто Геббельс.
Джойс був важливий нацистам саме як радіожурналіст, бо з іншими видами донесення інформації пропагандистська система Третього Рейху насправді не вміла працювати. Та й сам Джойс був майстерний лише у радіопередачах. Наприклад, “Лорд Хау-Хау” намагався писати книги й брошури, що “розвінчували” Черчілля. Але від таких “творів” ефект був нульовим.
Замість післямови
Сьогодні нам може видаватись абсурдною обставина, що британці не стали заважати передачам Джойса, але при цьому самого персонажа повісили після війни. Пояснення може бути просте. Саме під час судів над злочинцями Другої світової війни Захід сформулював для себе принцип “навіть подача інформації від журналіста є прямою дією на користь ворога”. Але при цьому у тодішньому медіапросторі послуговувались принципом “треба працювати з тим, що є”.
Водночас сучасна робота у медіапросторі базується на зовсім іншому принципі, оформленому у “Логіко-філософському трактаті” Людвіга Вітгенштайна – “саме називання предмету ніби заново відкриває його, а наше мовлення визначає межі нашого світу”.
Для нас також може бути несподіванкою, що життєпис таких персонажів, як “Лорд Хау-Хау”, може бути основою для літературного твору. В даному випадку – це Mother Night Курта Воннегута (книжку не було перекладено українською). Щоправда, головний персонаж твору – не британець, а американець Говард У-Кемпбел, якого завербувала американська розвідка. Місія Кемпбела – вести нацистську пропаганду так, щоб вона грала на користь союзників. Хоч і сам персонаж про це не здогадувався – йому просто підкладали листочки із текстом, який треба було прочитати із дефектами мовлення, наприклад, кашлем. Поганий оратор був непереконливим, а частота його кашлю – шифром для спецслужб.
На захист Гордона можна сказати, що він ще не пропагує любов до Путіна, але завуальовано виправдовувати те, що він робить з 2014-го, він вже почав.