Про кузню, бойовий досвід та найскладніші завдання, остеоінтегративне протезування (навколо якого в мережі ведуть палкі дискусії) та величезну мотивацію “жити інтєрєсно” за Подерв’янським.

Чим Кузнець займався до війни

— Розкажіть про своє життя до війни. Чим ви займалися? Дехто може здогадатися, що це якось пов’язано з вашим позивним “Кузнець”.

Я захопився ковальською справою доволі рано, у 14 років. Вирішив знайти собі майстра, хто навчить мене цього. Оскільки полюбляв холодну зброю і скандинавську міфологію, захоплювався лицарськими турнірами, воно якось зав’язалося.

— Як справа розрослася до особистої ковальні? 

Рано чи пізно, коли ти займаєшся чимось, тобі хочеться зростати.

У 18 років ми зібралися з другом, шукали приміщення. Почали з однієї болгарки, свого більше нічого у нас не було. Через роки два у нас уже був свій цех, де працювало близько 5-7 людей. Потім без досвіду ми посипалися, далі були ковідні часи, доволі часто відбувалося набивання шишок.

Проте наразі у мене є кузня. Там стоїть доволі непоганий набір інструментів, хоч і “древній”. Єдине питання тепер, куди це все дівати, бо я зараз вже зайнятися повноцінно не зможу. Проте було б непогано все-таки зробити з цього якийсь музейчик.

Рішення піти на фронт. Складна кампанія на Білогорівці

— Чому прийняли рішення долучитися до війська та коли це сталося? 

Спочатку я займався волонтерством, виготовляв ножі для хлопців на фронті, робив бронепластини, коли вони були в дефіциті. 

До мене якось прийшов чоловік у формі і каже: “Я хочу здоровий ніж, щоб він в лісі рубав каміння, щоб він з одного маху зносив столітні дерева, і взагалі гравіювання дракона”. Я спитав для чого йому такий ніж, а він сказав, щоб орків різати. І каже: “гроші не проблема, ти головне роби і менше питань став”. На що я сказав, що роблю хлопцям звичайні ножі, щоб можна було ними працювати, наприклад, банку тушкованки відкрити.

Тоді він каже, що пішов мене захищати, а я тут строю з себе не зрозуміло що. Я вигнав його з кузні й поставив собі за мету — потрапити на схід.

Мене доволі сильно хвилювало те, що я не зможу сказати: “Ось моя кузня, мій дім”, — якщо я за це не боровся, якщо я фактично нічого не зробив для того, щоб це було моїм.

— Розкажіть про ваш підрозділ, чому долучилися саме до взводу розвідки “Котики”? 

“Котики” — найкращі пацани у цілому світі. Долучився до підрозділу після того, як побував у піхоті. Перевівся у розвідку після кампанії на Білогорівці, коли трьох моїх побратимів з відділення не стало.

Тоді була складна кампанія: кожну ніч по нас випускали по 30 машин боєкомплекту, ми стояли на висоті, яку хотіли зайняти росіяни, нас “утюжили”. Міняти просто не було ким, у зводі всі вже й так на позиціях були.

До нас якраз на підкріплення заходили хлопці зі взводу розвідки, я з ними познайомився, і вони мене запросили. Кажуть: “Слухай, ти нормальний чувак, вдупляєш, давай до нас”. А я нічого і не мав проти.

Після закінчення цієї компанії я подзвонив до пацанів зі взводу розвідки, мені провели співбесіду та буквально боролися за те, щоб мене перевели, бо не хотіли відпускати з роти.

— У чому полягала ваша специфіка роботи з “Котиками”?

“Котики” — особливий взвод у нашому батальйоні. У нас командир взводу колишній бізнесмен, що мене спочатку насторожувало, але я потрапив до колективу, яким хочеться пишатись. У нас була підтримка спонсорів, підтримка волонтерів, а також результативність роботи. 

Після мого поранення до нас долучилося ще 20 людей. Зараз хлопці на відновленні, на більш-менш спокійному відрізку фронту. Перед цим цілий рік ми були на Часовому Ярі, потім був Нью-Йорк, потім знову Часів Яр, трохи правіше Іванівське, далі Курахове, Покровський напрямок, Запорізький напрямок з Оріховим.

За весь цей час лише кілька поранених, а уражень фактично більше, ніж у всього батальйону і ще кількох батальйонів нашої бригади.

Перші думки під час поранення – «про**ав-убило»

— Що ви пам’ятаєте про той день, коли отримали поранення. Якими були перші думки під час усвідомлення цього?

“Про**ав-убило”. Думаю: “Ну все, набігався. Саме так для мене закінчиться ця війна?”. У голові відбувався діалог. 

Далі я розумію, що надати собі допомогу не можу, і вже почав прощатись з цим світом, нікого не кликав. Думав собі: “Якщо хлопці зараз до мене підбіжать, їх може поряд зі мною прибаранити, а я цього не хочу”. Після цього я підіймаю очі, а хтось щось кричить, деякі бігають, “суєтяться”. Говорю собі: “Якщо ви вже бігаєте, значить вас прибаранить не через мене, біжіть, рятуйте”. 

Хлопці підбігли, допомогли мені, я навіть трохи покомандувати ними встиг, бо я був єдиним, хто знав ці позиції, оскільки я був старшим групи.

“Якщо я зараз не крикну, що трьохсотий, вони ж будуть думати, що я просто свінтіл, вони ж не знають позиції, звідки виходити, що відбувається”, – думав собі я.

Хлопці були доволі розсіяні, дехто з них вперше бачив кров. Одного бійця, який нещодавно до нас перевівся, я тренував та жартома йому обіцяв, що покажу, що таке “кров, кишки, бруд”. Виходить, що я свого слова дотримався. 

Померти боятись? То нащо я пішов на війну?

— Чи вважаєте ви день поранення найстрашнішим? Якщо ні, то що для вас було найскладнішим за бойовий досвід?

Померти боятись? То нащо я пішов на війну? Об’єктивно, було страшно під час прямого контакту на Білогорівці, коли на тебе біжать хаотичним натовпом. Тоді ПКМ (кулемет Калашникова — прим. ред.) вирівняв ситуацію, оскільки я кулеметником був.  

Тоді ж я зрозумів, що задишка буває не тільки від того, що бігаєш, а ще від хвилювання. Під час кампанії на Білогорівці перехоплювало подих. 

Після цього я почав працювати зі стресостійкістю, диханням. У момент, коли ти вирівнюєш дихання, будь-яка ситуація, чи то поранення або штурм, не здаються такими тяжкими. 

Остеоінтеграція: за і проти

— Вам зробили остеоінтегративне протезування в Австралії, що дозволило вже за місяць з високою ампутацією стати на ноги, що насправді вражає. Розкажіть, як ви наважилися саме на цей інноваційний метод протезування. Я чула, що є багато протипоказань та застережень, що лише близько двох з половиною тисяч людей у світі мають саме такий протез.

Більших протипоказань, ніж 82-га міна в ноги, я вже не знайду.

Я знаю протезованих хлопців за звичайною методикою і знаю, які незручності виникають з цими панчохами і запріванням. Щобільше, мені дуже не подобається формат того, що я не відчуватиму свої кінцівки, не відчуватиму протеза. Коли мій друг, американець, з яким я разом служив, дізнався, що мені відірвало ноги — приїхав і запропонував протезування саме методом остеоінтеграції.

Мені дуже сподобався цей варіант. Я загорівся ідеєю тим, що я стану найшвидше в Україні на ноги. Тобто остеоінтеграція дозволить мені відчувати свої протези як продовження своєї ноги. Так і сталося, вже через місяць після ампутації я почав ходити. 

Я також знаю хлопця, який одним із перших після поранення на фронті зробив собі остеоінтеграцію. Він говорить: “Я не хочу знімати протези, я одягнув і можу ходити. Я відчуваю поверхню, порівняно із класичним протезуванням, яке постійно натирало чи вакуум створювало, сильно відтягувало шкіру тощо”. 

Підтримка побратимів та сприйняття себе. Реакція цивільних

— Завдяки кому або чому ви прийняли своє поранення? Це була підтримка друзів, побратимів? Та чи були моменти відчаю під час реабілітації? 

Моментів відчаю не було завдяки побратимам та друзям. Я розумів, що зі мною сталося, ще коли їхав у пікапі. Далі прокинувся в реанімації у Дніпрі, побачив, що ампутація вище колін, спокійно попросив зателефонувати хлопцям. Коли вони приїхали, почалися жарти у стилі “ну що ти, короткий”. Було дуже приємно, що хлопці буквально з позицій їхали,  щоб просто привітатись зі мною. Це вже говорить про те, що я недаремно бігав по фронту. 

Але головне питання не у тому, як ти там сприймаєш підтримку. Питання у тому, як ти сприймаєш себе. Ти пішов на війну, ти мав знати цьому ціну: ціна цьому життя, ціна цьому свобода. Якщо ти готовий цю ціну заплатити, якщо ти приймаєш це, тоді легше переносити будь-які стреси.

Я також не уявляв, як це отримати каліцтво і далі жити. Спочатку думав: “Та доб’єте мене, та й все”. Проте коли я прокинувся в реанімації, хлопці приїхали до мене, підбадьорили, посміялися разом. 

Також у мене було кілька проєктів, які не стосувалися взагалі фізичної активності. Наприклад, один із них пов’язаний із боєприпасами, тому що я хотів виготовляти найдешевші гранати і дивився, як це можна робити. 

Зараз я розумію, що нічого не заважає мені продовжувати ті проєкти, справи вдома. Мені не треба ноги, щоб їх закінчити.

— На вашу думку, чи звикло вже цивільне населення бачити у мирних містах військових з пораненнями, на протезах або на кріслах колісних.

Направду, мені байдуже, я не звертаю увагу. У першу чергу я зосереджений на тому, щоб стояти на протезах, вчитись ходити. Все інше мене не сильно хвилює. Так, я спостерігаю за людьми періодично, але це моменти, коли вони частіше всього не бачать мене. Чи змінилося ставлення населення? Так, багато хто підходить та дякує, дехто не звертає увагу.

— Чи достатньо робить держава для ветеранів? 

Насправді багато речей робиться для ветеранів, питання лише у тому, що з цього роблять волонтери і небайдужі люди, а що держава. 

Я вважаю, що держава має вкладатися у ветеранів, у протезування, у розробку нових протезів, новітні технології.

— Чи плануєте повертатися до служби після реабілітації? 

Звісно, із такими пораненнями, як у мене, залишатися на своїй посаді я вже не можу. Я б хотів приїжджати до своїх хлопців та займатися вишколом новачків. Проте перший пріоритет, який мені поставили мої побратими та лікарі, це впевнено стати на ноги. Далі вже розберемося.

— Про що мріє Кузнець?

Я хочу створити у себе в місті спільноти, які будуть допомагати хлопцям-ветеранам об’єднуватися і відчувати себе комфортно в атмосфері братерства, яке виникло у нас на війні. Хочу, щоб це відчуття підтримки одне одного нікуди не дівалось.

— Які поради могли б дати людям? Особисто для себе, де ви знайшли мотивацію так швидко стати на ноги? 

Яка мотивація? Жити цікаво за Лесем Подерв’янським, читати книжки, дресирувати “обізяну”.

— Вікторе, дякую вам за цю розмову. Дякую за службу.