Насправді 8 березня – чудова нагода поговорити не лише про сучасні виклики, але й пригадати покоління жінок, які вибороли для нас базові права. На щастя, сучасні українки мають право вступити в університет, голосувати, володіти майном, носити штани, обирати свій шлях у цьому житті. Усе це – заслуга попередніх поколінь.

Тож пропонуємо пригадати історії п’яти видатних жінок, які зробили важливий внесок у розширення прав жінок на українських землях. Ми зосередили свою увагу на тих персоналіях, які синхронно з іншим світом на зламі століть зацікавилися питанням жіночих прав та долучилися до творіння нової епохи.

Наталія Кобринська (1855-1920) 

Наталія Кобринська – письменниця та ідеологиня українського фемінізму. У 1884 році вона заснувала Товариство руських жінок – першу світську феміністичну організацію українок на теренах, які входили до складу Австро-Угорщини. Кобринська вірила, що передумовою визволення української нації є жіноча емансипація. 

Особливо її турбувало питання доступу жінок до вищої освіти та створення власної періодики. Не дивно, що саме їй належить ініціатива щодо створення жіночого альманаху «Перший вінок». Її бажання було більшим, ніж кордони імперій, які розділяли між собою українок. Відтак вона звернулася з цією пропозицією до Олени Пчілки. Спільно вони реалізувати цей задум. До цього зібрання ввійшли твори 17 авторок, зокрема тексти Лесі Українки, Дніпрової Чайки, Людмили Старицької, Ольги Франко, Уляни Кравченко, Софії Окуневської-Морачевської тощо. 

Також Кобринська організувала видавництво «Жіноча бібліотека», в якому випустила три книги альманаху «Наша доля». На сторінках «Нашої долі» можна було знайти літературні огляди, статті про жіночий рух, праці з фольклору та художні тексти. 

Кобринська піднімала теми надання доступу жінкам до університетів, створення дитячих садків та посилення громадської позиції жіноцтва. Вона пропонувала створити селянські кухні, які б забезпечували громаду гарячою їжею під час жнив, коли жінки не могли готувати. Утім, цей та багато інших її задумів не завжди знаходити відгук у колі її сучасників. На схилі життя вона була дуже самотньою.

Проте слово стало зброєю у її руках. «Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві – тож хотіла і других повести за собою», – і ці наміри Кобринської справдилися, адже її письмова спадщина впливала на розвиток феміністичних організацій навіть після її смерті.

Олена Пчілка (Ольга Косач) 1849-1930

Олену Пчілку часто сприймають у тіні її талановитої доньки. Однак її біографія заслуговує на більшу увагу, ніж згадку її імені виключно у контексті «мама Лесі Українки». Олена Пчілка – чільна постать київської Старої Громади, письменниця, політична діячка, членкиня-кореспондентка Всеукраїнської академії наук та прихильниця емансипації жінок.

Олена Пчілка у співпраці з Наталією Кобринською у 1887 році видала у Львові жіночий альманах «Перший віночок». Цей збірник став унікальним явищем в українській літературі. Як слушно зауважила літературознавиця Соломія Павличко, «Олена Пчілка й Наталя Кобринська заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним – феміністична ідея».

До збірника увійшла повість і самої письменниці «Товаришки», присвячена темі освіти та кар’єрної реалізації жінок. Головні героїні твору – Люба Калиновська і Раїса Брагова, не маючи можливості здобути освіту у рідному краї, вирушають на навчання до Цюриха. Героїні Олени Пчілки хочуть стати лікарками, адже вони – представниці нової генерації, які не бояться кинути виклик патріархальному світові.

Активну позицію Олена Пчілка займала не лише у літературній справі. Під час революції 1905-1907 років вона у складі делегації вирушила до Санкт-Петербурга, щоб відстояти скасування заборон на український друк і шкільництво. Для Олени Пчілки, як і для багатьох інших українок, питання національного постійно перегукувалося з проблемою розширення прав жіноцтва. У 1907 році у часописі «Рідний край» Олена Пчілка зверталася до українок: «Тепер, коли для всієї держави переробляється усе життя, коли складаються нові правові відносини – саме на часі почути рішучий голос нашого громадянства і про рівні права жіноцтва… Пора й українському жіноцтву і всій Україні подати свій голос.» 

Софія Русова (1856 – 1940)

«Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь, і що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя», – ці слова належать педагогині та політикині Софії Русовій. Вона не просто декларувала важливість освіти, але й працювала над реалізацією освітніх проєктів.

У 1871 році Софія та її сестра Марія відкрили у Києві перший приватний україномовний дитячий садочок. На навчання сюди відправляли своїх дітей Старицькі, Чубинські та Лисенки. Окрім того, Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) впроваджувала передові здобутки дошкільної освіти. Зокрема, вона добре зналася на працях Фребеля і Монтессорі, використовувала гру як спосіб навчання дітей.

За походженням Софія не була українкою: її мати – француженка, а батько – швед. Однак вона стала українкою за вибором, адже закохалася у мову та культуру цього народу під впливом чоловіка, Олександра Русова. До слова, її обранець був етнічним росіянином, але разом вони зробили величезний внесок у розвиток української справи. Наприклад, подружжя Русових видало у Празі нецензурований «Кобзар» Шевченка. За свою любов до України вони поплатилися: обоє мали досвід перебування в імперських в’язницях. Однак труднощі життя не зламали Русову. 

У роки національно-визвольних змагань вона стала однією з жінок, яку обрали до складу Центральної Ради. Софія стала головою Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР. Вона створювала посібники для вихователів, писала наукові статті та художні твори для дітей, робила все можливе, щоб налагодити систему національної освіти.

У 1919 році Русова очолила культурний сектор «Союзу українок» – організації, яка опікувалася розширенням прав жінок. З 1922 року вона опинилася  веміграції в Празі, але й там продовжила відстоювати емансипацію жінок та українську справу.

Олена Степанів (1892–1963)

Станом на жовтень 2022 року у складі ЗСУ налічувалося близько 60 000 жінок. Попри проблеми з упередженнями, які існують досі, наші сучасниці мають змогу реалізувати себе у військовій справі. Такій можливості ми завдячуємо жінкам, які своїми вміннями і талантом пробили стіну патріархальних стереотипів, зокрема Олені Степанів. Їй вдалося практично неможливе – стати першою жінкою з офіцерським званням.

Олена розділяла погляди про рівноправність статей та була переконана, що жінки повинні активно залучатися до національної боротьби. Вона вступила до пластової організації під керівництвом Івана Чмоли. Напередодні Першої світової війни Олена Степанів закликала жінок діяти, зокрема долучатися до діяльності Жіночого комітету (санітарної, агітаційної тощо) та складати пожертви на потреби української справи. У січні 1914 року Олена стала коменданткою жіночої чоти при «Січових стрільцях ІІ» та проходила військовий вишкіл. 

Жінка дуже хотіла зробити свій внесок на фронті. У серпні 1914 році у стрілецькому однострої, сховавши волосся, вона пішла у фотоательє, щоб зробити світлину на стрілецьке посвідчення. Щоправда, фотограф викрив її та викликав поліцію. Ця витівка могла закінчитися ув’язненням для Олени, адже її запідозрили у шпигунстві. Врятуватися їй допоміг український діяч Володимир Старосольський та знайомий поліцейський комісар, які допомогли Степанів нишком вибралася з поліцейської будівлі.

Надалі Олена не полишала спроб потрапити на фронт. Жіночу чоту не допустили на війну, тому Степанів приєдналася до сотні Івана Чмоли. Перед відправленням потягу командат Українських Січових Стрільців довідався, що Степанів хоче вирушити на фронт. Зчинився скандал, але за Олену заступився Іван Чмола. Тож вона зуміла потрапити на війну.

За словами Степанів, вона «не мала найменших полегшень, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів – мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної ватри, і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи не такту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю». У житті Олену Степанів спіткало чимало лих: у 1915 році вона стала світовою сенсацією як жінка, котра потрапила у російський полон. 

На жаль, дослідникам мало відомо про військову кар’єру Олени після звільнення з полону. Її син пригадував, що як членкиня Начальної команди Української Галицької армії Степанів вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським, була організаторкою Листопадового чину 1918 року і пройшла бойовий шлях четарки в УГА. 

Такі сміливі жінки як Олена Степанів проклали своїм наступницям шлях до військової кар’єри.

Наталія Полонська-Василенко (1884 – 1973)

Наталії Полонській–Василенко довелося подолати чимало перепон на шляху до кар’єри історикині. Вона навчалася на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. Тоді Наталія відкрила для себе жіночу історію та написала першу наукову роботу «Матріархат у стародавній Греції та його відображення в оповідях про амазонок». 

Попри те, що вона здобула блискучу освіту для жінки у той час, Наталія не хотіла на цьому зупинятися. В історію вона вписала своє ім’я як перша жінка-історикиня, яка отримала посаду приват-доцентки у Київському університеті. Будучи магістринею, вона мала виголосити кілька публічних лекцій, у чому їй відмовляли. Проте вона таки досягнула свого, а її лекції викликали оплески авдиторії.

Внесок Наталії у розвиток історичної науки вражає. Вона брала участь у розкопках в Білгородці під Києвом разом з археологом Вікентієм Хвойкою, вивчала архіви Катеринослава та історію Запорізької Січі, якою зацікавилася під впливом історика Дмитра Яворницького. Власне, саме Наталія вперше спростувала імперський ідеологічний витвір про Новоросію та стала авторкою низки важливих наукових праць про історію України. Окрім цього, в її доробку є книга «Видатні жінки України».

Особисте життя Наталії теж було нетиповим для її покоління: вона тричі була у шлюбі, розлучалася та розвінчувалася. Зокрема, її тези про стосунки в сім’ї й сьогодні видаються слушними. 

Так, у листі до першого чоловіка, поручника Сергія Полонського вона писала: «Виходячи заміж, я не збираюся стати ідеальною безликою дружиною, про яку чоловік згадує лише тоді, коли йому потрібна її послуга, і все життя якої є догодження чоловіку, – ні, віддаючи своє життя, я хочу отримати те саме, думати й піклуватися про чоловіка я можу лише впевненою, що він робить те саме відносно мене, що послуги наші взаємні, що і він страждає моїми стражданнями і радується моїми радощами, бути ж вічною рабинею… я не можу». Така відповідь з уст жінки прозвучала на пропозицію чоловіка перевезти її з Києва до Житомира, що не входило у її плани.

Звісно, що обличчя українського фемінізму першої хвилі, який характеризувався відстоюванням базових політичних й економічних прав,  не обмежується згаданими жінками. Чимало видатних і талановитих попередниць працювали над покращенням становища українок. Тож закликаємо цікавитися історією емансипації наших співгромадянок та продовжувати їхню справу.