— Розкажіть про той день коли ви змогли одружитись, чи встигли ви за ту годину, яка в нього була, зареєструвати шлюб?

Ми подавали заяву до РАЦСу 4 рази, 3 з них невдалі були, останній раз у лютому 2022 року в нас вийшло, дата весілля запланована була 19.03.22. Але 24 лютого все перекреслило.

Оскільки я жила в Маріуполі, а чоловік стояв на обороні міста, був на заводі Ілліча. Далі трапилась блокада, і ми не змогли одружитись.Тому зараз я як мати-одиначка для дитини, для нього — наречена, або як я вважаю — цивільна дружина.

— Чи встиг ваш чоловік дізнатись про вашу вагітність до полону?

За весь час блокади в нас не було змоги з ним спілкуватись, бо в мене не було звʼязку в Маріуполі. Коли я виїхала 9 квітня, то нарешті ми з ним вперше поговорили. Наступного дня я сходила на УЗД та скинула йому фото, яка в нас вже малеча була на 11 тижні вагітності.

Вже 12 квітня я з новин дізнаюсь, що 36 ОБрМП із заводу Ілліча потрапила в полон, було відео як їх брали в полон, і там я побачила коханого.

— Як вам вдалось звʼязатись з чоловіком по відео? Які були ваші відчуття та емоції після дзвінку?

По відеозвʼязку була змога поспілкуватися через російський Telegram-канал «Подаруй Надію». Там зазначили, що родини бійців 36-ї бригади можуть подати заявку, опісля чого поговорити зі своїм рідними хлопцями вперше за 3 роки.

Це було дуже неочікувано, цей день став найщасливішим за ці всі 3 роки. Донька нарешті вперше побачила тата. І завдяки тому, що я їй всі два з половиною роки розказувала, яким героєм є її батько, показувала його фотографії, навіть не чувши його голос, вона його впізнала. Ми всі не могли повірити, що нарешті побачили одне одного.

Донечка кричала йому: «Привіт, тату». Уявіть, які були його почуття. Відбулося щось чарівне. 

Було купа моментів, коли хотілося дуже сильно заридати, але я трималась, щоб його підтримати. Я не хотіла, щоб він засмутився ще більше через те, що не поруч з нами. 

Я сказала йому, що все добре, хоч насправді все геть по-іншому.

— Що ви розповідали донечці про тата?

Донечці я завжди казала, що тато її дуже любить, що він наш герой, він нас захищав мужньо, а зараз ми повинні триматися так, як тримався за нас він. 

Завжди проговорювала на фото, що це її татусь, а вона так і звикла: прокидається і першим чином дивиться на портрети, що висять в кімнаті. Далі вона каже: «Тато, ти де? Привіт». Кожного разу це доводить мене до сліз, бо доньці не вистачає батька. Як і кожній дитині, яка чекає з полону свого татуся.

У родинах 36-ї бригади таких діток дуже багато. Вони ходять на акції та зустрічі в Координаційний штаб разом з матусями та борються за своїх татусів.

— Чи були у вас моменти відчаю за весь час очікування?

Відчаю не було, я завжди була впевнена, що він скоро повернеться, і ми будемо міцною родиною. Я не зупинялась боротися за нього і не зупинятимуся надалі. 

Буду боротись, поки наша сімʼя не возз’єднається. Був відчай лише в тому, що він так довго не потрапляє на обмін, і що мало кого обмінюють з морської піхоти. Жахливо бачити, якими вони повертаються після катувань, після полону. 

Скільки щасливих моментів із життя людини забирають ці три роки пекла. Мій чоловік пропустив вагітність коханої жінки, народження першої дитини, коли в нього нарешті з’явилася донька, про яку він так мріяв. 

Він пропустив першу її посмішку, перше слово. А це було слово «тато», яке вона вимовила на акції під Офісом Президента. Їй тоді було 9 місяців, і ми стояли під дощем. Він пропустив перші кроки, зубки… Він навіть по відео сказав: «Вона вже розмовляє, в неї вже зуби є, а я… а де я». Після цих слів хотілось розревітись, але я трималась.

— Що порадите жінкам, які також чекають своїх чоловіків?

Я хочу закликати жінок не зупинятися, не кидати хлопців, а боротися за них. Боротися, поки вони всі до останнього не повернуться на Батьківщину. Вони боролись за нас, тепер ми повинні кричати за них. Ми їхній голос. Ми будемо потрібні їм як опора та підтримка при поверненні. 

Я вклоняюся кожному захиснику та висловлюю велику подяку за наш захист та за те, що до останнього стояли на обороні мого рідного міста Маріуполь.

Боріться дівчата, не кидайте. Так, нам важко, але їм важче в десятки разів. Поки ми в себе вдома гуляємо, відпочиваємо, їх морять голодом та катують, вони не бачать сонця. Вони застрягли у 2022 році й не знають як їхні рідні, чи живі вони. Борімося разом!