США протягом всієї холодної війни наполягали на максимальній денуклеризації країн-членів СРСР. Але Росія – єдина країна колишнього СРСР, яка зберегла ядерну зброю після розпаду СРСР.

Чому у 90-ті роки, коли формувалися умови розпаду СРСР, міжнародні партнери не наполягли на повній денуклеризації СРСР та не наполягли забрати ядерну зброю і в Росії? Чи взагалі такий варіант обговорювався?

Питання вилучення ядерної зброї в Росії під час розпаду СРСР навіть не розглядалося. Воно вважалося нереалістичним.

Головні занепокоєння були пов’язані з тим, що до влади може прийти націоналістичний антизахідний режим, і, з цієї точки зору, будь-що, що могло сприйматися як зазіхання на суверенні права Росії (вилучення ядерної зброї зокрема – ред.) та могло підсилити суперників Єльцина і привести до небажаних результатів – це був контекст, в якому питання вилучення зброї у Росії не розглядалося. 

Але поза тим була ідея, що США, і пострадянський простір були б безпечнішими, якби ця зброя знаходилася в одних руках, тобто в російських. Тому що хоч Росія і  була новим формуванням, але її столиця – Москва, яка раніше була столицею Радянського Союзу.

Ключові військові, з якими США взаємодіяли, та дипломати, з якими вони працювали в 60-70-х роках відносно ядерного контролю, знаходилися у Москві

Тобто, це були люди, структури, середовище, з яким американці вже працювали, з яким були знайомі та якому довіряли.

На відміну від того, що створювалося в Білорусі, у Казахстані, в Україні, з якими було усе абсолютно не ясно та  невідомо.

І в цьому контексті рішенням було не повне ядерне роззброєння Росії, бо це б означало підкреслити поразку Радянського Союзу в “холодній війні”, а вилучення ядерної зброї в інших республік. 

Головною загрозою було те, що колишня комуністична імперія загрожувала можливою громадянською війною та могла стати Югославією з ядерними боєголовками. 

Це про те, як партнери оцінювали те, що відбувалося на пострадянському просторі у 1991 році. А яка ваша оцінка, якби тоді Радянський Союз, в тому числі і Росія, повністю віддали ядерну зброю, яким би був світ зараз? 

Я погоджуся з оцінками з Америки і Європи на той момент. Це означало б прямо в момент передачі зброї кінець будь-яких сподіванням на демократію в Росії, які були надзвичайно високими. Світ абсолютно вірив в те, що історія закінчилася, що Росія трансформується, що Росія є лідером демократичних перетворень на пострадянському просторі.

У рамках тогочасного світогляду те, що відбувається зараз, неможливо було уявити, і я думаю, якби тоді почалися якісь рухи в сторону вилучення ядерної зброї, вони б призвели до війни – такої ж, як сьогодні, тільки ще в ті часи.

Тому рішенням у 90-х було звезти всю ядерну зброю в одне місце, і потім з Горбачовим та Єльциним реалізовувати скорочення ядерних арсеналів. При тому, що це б відбувалося на умовах, більш вигідних американцям, ніж СРСР, а потім Росії. Відразу після перевороту [“Серпневого путчу”] у вересні 91-го року Горбачов – все ще при владі, але головне, про що говориться – головна ініціатива Буша – це новий договір про скорочення ядерних арсеналів. Це була модель: поступове скорочення, і консолідація в одному місці всієї ядерної зброї під контролем людей, з якими американці вже працювали.

Згідно з вашою книгою «Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу», американці не очікували, що СРСР взагалі розпадеться, і, тим більше, що все станеться так швидко і так не очікувано.

Так, це був абсолютний шок. Як стався переворот ДКНС (Державного комітету з надзвичайного стану, російською ГКЧП – ред.), як він закінчився, як почався процес дезінтеграції Радянського союзу після нього. І на верхівці американських побоювань в той час була саме ядерна зброя.

Для України ж було надзвичайно важливо запевнити США, що Україна, як і інші республіки, обирає неядерний статус.

На міжнародній арені українські шанси на визнання незалежності та підтримка незалежності були тісно пов’язані з гарантіями позаядерного статусу України. І, власне, так і вважала частина української еліти, перш за все, націонал-демократичні сили, які вважали що на 90-91-й рік з Союзу їх ніхто не відпустить із ядерною зброєю.

Зараз, коли ми даємо негативну оцінку відмові від ядерної зброї, то забуваємо, в якій ми тоді були ситуації, і що в нас не було вибору?

З моєї точки зору, українська влада зробила все можливе в середині 90-х. Пропонувалося забрати зброю без будь-якої компенсації, але вдалося таки отримати фінансову компенсацію. 

Передбачався контроль за тим, щоб ту ядерну зброю, яку було передано в Росію, було фактично знищено, і щоб ядерні елементи були використані для зменшення рівня урану, який можна було використати на атомних електростанціях. До того ж, отримали Будапештський меморандум, який нічого особливо не приніс, але принаймні з’явився документ, якого інакше б не було.

Протистояти спільному фронту США і Росії на середину 90-х років Українська держава не могла ні економічно, ні політично, ні з точки зору консолідації нації – одним словом ніяк.

На той момент то був найкращий з можливих варіантів?

На той момент торгувалися за ціну. Можливо, ми могли виторгувати щось трошки краще, можливо, але в принципі це був максимум.

Головна проблема з Будапештським меморандумом, головна провина – є провина заходу, який створив вакуум безпеки в центрі Європи, усунувши ядерну зброю, і не запропонувавши альтернативні способи і гарантії. 

Тобто, НАТО? 

Або НАТО. Або якісь тверді гарантії замість так званих гарантій, що Будапештський меморандум дозволяв би Америці втрутитися, якщо Америка захоче, не зобов’язуючи водночас Америку втручатися. Я переконаний, що Україна на той момент просто була заслабкою, щоб виторгувати шось більше та зробити щось більше. Але вся відповідальність лежить на Заході. І саме час про цю відповідальність варто нагадати. 

Чому? Тому що Захід вірив, що демократія в Росії спрацює? 

Захід вірив, що трансформація відбувається, і Росія є її головним двигуном.

І знову ж таки, в той момент вже починалася мобілізація російського націоналізму, треба було підтримати Єльцина, бо він був найкращим шансом на демократію не тільки в Росії, а й на мир на всьому пострадянському просторі, і на мирне співіснування Америки і Росії тощо.

Чи були в історії випадки, коли великі імперії, напавши на маленьку країну, програвали? 

В історії майже не було випадків, коли ставалося навпаки. 

Довідка:

Сергій Плохій у 2020 році видав книгу «Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу», у якій, спираючись на розсекречені документи та інтерв’ю з безпосередніми учасниками подій, реконструював, як розпадався СРСР,  та прийшов до висновку, що крах СРСР не був результатом діяльності спецслужб США. Навпаки, американські лідери боялися раптового колапсу радянської держави, який міг затягнути Євразію в політичний та економічний хаос. Називаючи розпад СРСР “роботою Америки”, політичні діячі США переоцінили власний потенціал у знищенні та перебудові іноземних режимів. Автор упевнений, що американська роль у розвалі Союзу була міфом, який роздували на догоду діячам американської зовнішньої політики та прихильникам імперського реваншу в Росії. Україна стала ключовим гравцем у драмі розвалу Союзу і не тільки здобула незалежність для себе, але й показала шлях до державності менш рішучим республікам, як-от Білорусь та Казахстан.

Сергій Плохій — український та американський історик, професор кафедри української історії в Гарвардському університеті, де він також обіймає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту. Один з провідних спеціалістів з історії Східної Європи. Автор більш як півтора десятка книг з історії України та Східної Європи, низки збірок лекцій і наукових книг. У 2018 році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.