18-20 лютого 2014 року стали кульмінацією Революції гідності. Ці ж дні стали найбільш кривавими для протестувальників: саме в ці дати вбили більшість людей, які увійшли до Небесної сотні. І саме з 18 числа кожного року в Україні стартують меморіальні заходи: біля пам’ятника загиблим на Інститутській відбуваються молебні, центром міста ходять сотні людей зі свічками й портретами убитих в руках. До Києва з’їжджаються учасники тих подій. Втім, вільного часу вони майже не мають: в обов’язковій програмі заходів, окрім зустрічей із побратимами, —  брифінги й пресконференції, візити до чиновників і міністерств, послів, журналістів, слідчих і прокурорів. А ще пресконференції від правоохоронців про розслідування злочинів часів Майдану і суди.

Букви поговорили з майданівцями, які під час розстрілів не були у Києві, проте роками ходять на судові засідання й  домагаються покарання винних. Далі – пряма мова.

Роман Дзівінський, Львів. До Майдану навчався у ліцеї, спеціальність —  тинькар. Закінчив його 2010 року, 2011-го пішов до армії, 2012-го повернувся і поїхав на роботу до Росії. Півтора року там пропрацював офіційно. Мій дід, якого депортували в Сибір, ще з мене сміявся: мовляв, його Совєти до Росії вивозили, а я поїхав добровільно. В Україну повернувся 2013 року.

Мій Майдан почався у Львові. З друзями гуляли містом, зайшли в центр. А там стоять якісь намети. Питаємо: “Що сталося?”. А нам відповідають: “У Києві протестують люди, ми їх підтримуємо”. Тут же  зустрів знайомих, які покликали охороняти протест. Я погодився: вдень працював, а вночі стояв на охороні. 30 листопада побили студентів на Майдані. І 2 грудня я перебрався до Києва. Пробув тут до 6 лютого. За цей час лише двічі їздив додому, приблизно на тиждень щоразу.

6 лютого добре пам’ятаю. Я стояв, курив біля входу до будівлі Профспілок. На поясі в мене висів бейдж “Правий сектор”. До мене підходить якийсь чоловік. Питає, чи справді я з ПС. Я кажу: “Так”. І він мені передає пакунок, каже: “Молодці хлопці, от вам презенти” Я коробку забрав, пішов до однієї з кімнат у будівлі. Відкриваю – а там якісь бинти, ліки та коробочка. В ній – три сигари. Я собі подумав, що круто було б спробувати одну закурити. Дістав її. Вмостився за столом. Відкрив ковпачок. Сигара вибухнула. За нею – коробка. Мені відірвало кисть на лівій руці та частину пальців – на правій. Посікло обличчя. В кімнаті ще один хлопець сидів, йому 16 років було. Від вибуху він вдарився головою об стіну. Втратив ліве око. Але вижив.

Першу, невідкладну, операцію мені робили в 17-й лікарні. Знаю, що її охороняли афганці. Бо нібито поруч чергував “Беркут”. Міліція тоді на  “Правий сектор” полювала. А після операції, вночі, мене вивезли до Львова. Там у комі я пролежав 4 дні. Потім прийшов до тями й мені кажуть, що треба їхати на операцію до Польщі. Я відмовлявся. Принаймні без прапора отаманів Холодного Яру. Той, на якому напис “Воля або смерть”. За два дні мені його принесли,  і я поїхав до Перемишля.

Там і зустрів 20 лютого. Лежав у лікарні, телевізор показував польські канали, які давали прямий ефір з Майдану. Цілодобово. І я з 18 лютого його дивився. Пам’ятаю, як медсестра давала мені снодійне, а я не засинав. Не міг. Бо в Києві лишилися хлопці. Кілька моїх друзів у Небесній сотні. Сергій Нігоян. Ми з ним познайомилися на Майдані. Михайло Жизнєвський. Він був в Українській народній самообороні (УНСО). Пам’ятаю, як робили з ним перші коктейлі “Молотова”. Устим Голоднюк. Хлопець, у якого була блакитна натівська каска. Познайомився з ним біля стели Незалежності. Він там з самого початку був. Попав під розгін студентів, йому після того 16 швів наклали. Юрій Поправка, який згодом загинув на Донбасі.

У Польщі я пробув місяць, за який зробили дві операції. Мене підготували до протезування, тут же зустрів 21-й День народження, приїхала мама і нас діаспора забрала до США на реабілітацію. В штат Пенсильванія, у містечко біля Філадельфії. Там я пробув ще рік.

У Штатах нас добре прийняли. У діаспорян є своя, маленька Україна. Там була українська церква, школа, магазини. Ми жили в різних сім’ях. Коли почалася війна і з’явилися перші тяжкі поранені – то нам (Роману й пораненим військовим – авт.) винайняли будинок. Я досі спілкуюся з людьми, які нас приймали. І це так важливо: люди, не маючи України, її зберігають. А ми у своїй країні цим нехтуємо.

Перші місяці після поранення нічого не хотілося. Здавалося: тобі 21 рік, а вже немає руки. А зараз  часом думаю: якби я не відкрив ту коробку – то могло б статися більше травм. Чи смертей. Наприклад, медики спробували б розпакувати бинти – хто його знає, чи не вибухнув би той пакунок? Це був підступний “презент”. Але я б точно не поліз у ту коробку, якби не курив. Я живий приклад, що куріння може убити. До тями мене привела смерть Поправки. Я почав збирати гроші з діаспорянами, волонтерити. Купували медикаменти: джгути, кровоспинні засоби, памперси. Пам’ятаю, як було місцеве свято, туди зібралося багато народу. І мене відправили на сцену. Людей купа, в мене руки трусяться. І поруч був хлопець з України. Він мені каже: “Люди на фронті вмирають? То кажи, чого ти приїхав”. І якщо до виступу ми зібрали 600 доларів, то ввечері було вже кілька тисяч. А коли я вертався додому, то мав дві сумки: одну з речами, а іншу – з медикаментами.

Вдома пробув недовго, з місяць. Якраз приїхав мій товариш ремонтувати авто. А після він його завантажити й повіз на Схід. І я поїхав разом із ним. Заїхали до Добровольчого українського корпусу. Там зустріли знайомих і я лишився. 8 місяців проходив тренування, а потім мене погодилися відправити на передову. Бо як було: на”нуль” відправляли найкращих. А якщо ти показав себе не з найкращого боку – то тебе навпаки, забирали в тил. В армію мені не було сенсу йти – мене б на передову без руки не взяли. А в ДУКу командир мені казав, що я зі своїм гачком замість кисті можу робити більше, ніж деякі дворукі (Роман сміється – авт.). Не міг інакше. Ну бо ворог прийшов до нас. І я не знаю, що б я собі, рідним говорив. Що я відсидівся вдома? На війні пробув до 2017 року. А потім почав працювати в проєкті з патріотичного виховання молоді. Цим і зараз займаюся.

Одного разу мені сказали: “Яке ти маєш відношення до Небесної сотні?” І справді. У мене ніхто не загинув з рідні. Але я пережив клінічну смерть. Моїх друзів забрали, а мене вернули. Я не допомагав збирати докази, коли повернувся до України – суд у справі про розстріли на Інститутській почався. І тому я зараз ходжу туди. Загалом на суди по Майдану. Цікавлюся, як відбувалося слідство. Я хочу, аби покарали винних. Аби були судові вироки. Бо саме вони зафіксують історію. Інакше її просто перепишуть, напишуть замість нас. Як колись уже було.

У  грудні 2019 року був в Апеляційному суді, коли відпускали беркутівців. І коли повз тебе проходять люди, які вбивали твоїх побратимів… це неприємно. Аж підкидає. Була злість. Але не було зневіри. Бо треба боротися далі. Наприклад, за закон про заочне розслідування і суд. Аби розблокувати слідство й суди по справах  Майдану. Аби бодай заочно, але були вироки. І аби ці люди, можливо й через роки, але отримали своє покарання.

З наступним співрозмовником, головою громадського об’єднання Родин Небесної сотні ми поговорили в одній з київських кав’ярень після двох днів безперервних зустрічей: з послами, журналістами, священниками, слідчими Державного бюро розслідувань і прокурорами. Далі – пряма мова.

Юрій Аксенін, Чернівці. На Майдані втратив батька, Василя Аксеніна.

До Майдану я вивчився у коледжі на готельний і ресторанний бізнес. А після того вирішив не йти до університету, а шукати собі роботу, аби заробляти гроші. Працював  на місцевому  ринку, торгував мобільними телефонами й аксесуарами до них. Мій батько був інженером, після звільнення почав розводити декоративних птахів. Цікава історія: 2012 року він продав кількох павичів. До Межигір’я. Думаю, якби він про це дізнався – то сильно б засмутився. Я ріс у доволі суворій сім’ї, але при цьому тато був для мене другом. Після побиття студентів я поривався їхати до Києва, навіть підбив на це своїх знайомих. Але батько сказав: “У тебе є власна справа. Сенс тобі мандригати Києвом? Роботу втратиш”. І в результаті мої знайомі поїхали без мене. Телефонують мені, розповідають про те, як воно у Києві. А мені незручно, що я не з ними.

Одного дня приходжу додому, а батька немає. Мати каже: “Поїхав до друга”. У тата був друг, який теж розводив птахів. Але щось той візит затягнувся. І я згадав, що він мені говорив: “представник Аксеніних все одно на Майдані буде, але ти поки сиди вдома”. Коли тато точно поїхав до Києва – не відомо. Бо він і мамі казав, що їздить до друзів. Точно знаю, що він сказав мамі правду коли вбили Нігояна, Жизнєвського і Сеника. Врешті, я зрозумів, що батько мене до Києва брати не планує. Я йому подзвонив. Він мене вислухав. Пообіцяв, що приїде на День народження мого молодшого брата, 16 лютого, і ми все нормально обговоримо.

Розмови не вийшло. Ми посварилися. Досі не розумію, як так сталося. Дурні йому наговорив. На емоціях. Бо я ж у Чернівцях, а хлопці у Києві. 19 лютого я десь на роботі був, мені телефонує мама. Каже: “Тато знов ТАМ”. І я собі думаю: “Чорт. Ну ніби ж поговорили вже!”  Я йому телефоную, він зайнятий. Потім набирає мене, дихає дуже тяжко. Каже: “Зараз присяду, бо бронік дуже тяжкий”. В нього, як я потім дізнався, бронежилет важив 26 кілограмів. І я батькові кажу: “Ми ж домовлялися!” А він так спокійно відповідає: “Я розумію твої емоції. Але спочатку, якщо треба, помру я. А потім, якщо буде потрібно – ти. Але цій країні буде треба допомога”. Після тої розмови я пішов на вулицю, на центральну площу. Там зібрався натовп, уже вибили два вікна в міськраді і її відкрили для протестувальників. Мене затримала міліція й возила всю ніч по райвідділках.

Був ранок 20 лютого. Я сидів в міліції. Здається, 6 година була. Телефонує тато. І я собі думав: “Не буду ж казати, що я у райвідділку”. Бо він там, у Києві, де всі події, а я в кутузці сиджу. Сказав, що трохи зайнятий, бо приїхав клієнт. Вийшов з райвідділку десь о 8:30 може, встиг зайти додому, перевдягнутися. Телефонує мама. Каже: “Тато в лікарні, його поранили”. Я бігом читати новини. Телефоную хлопцям. Ті кажуть, що в лікарні потрапляють люди з кульовими пораненнями. Думаю: “П*здєц”. Взяв трохи грошей і в чому був – поїхав на Київ. Добрався аж ввечері, на автобусах і попутках.

Спускаюся на Майдан, мене на барикадах намагаються перевіряти. А бажання одне було: помститися міліції. Кажу: “У мене батька поранили”. І мене пропустили. Майдан весь в барикадах, купа народу. Все чорне, горіле, страшне. І люди співають Гімн. Досі від цього мурашки по шкірі. Я до того бачив, що активності якісь відбувалися на вул. Грушевського. Туди й пішов на барикади. Просидів всю ніч біля бочки, сподівався, що вийде помститися. Але все було спокійно.

На ранок з хлопцями з барикади пішли у 18 лікарню, де тато лежав. Дорогою бачив полонених міліціонерів. Просився дати їм тягла. А мені відповідали: “Ми не б’ємо полонених”. Зайшов я в лікарню. Народу – купа. Почав питати за батька, і тут люди почали мені дякувати. Кажуть: “Твій тато нас врятував, дякуємо”. Він чи то прикривав їх собою, бо мав бронежилет, чи що. А у мене з емоцій лише злість. І що мені було те “дякую”. Це з часом, пізніше, я зрозумів.

Заходжу в палату. Лежить тато. Накритий, незрозуміло, куди поранили (Василь Аксенін отримав наскрізне поранення у черевну порожнину на виліт, куля пошкодила тазостегнову кістку – авт.). Це був день, коли я востаннє тримав його за руку…

– Зараз, вибач, треба подихати, щось не виходить, – Юрій на хвилину замовкає. Робить кілька вдихів. В кутках очей збираються сльози. Чоловік дивиться то вправо, то вліво. Ще раз глибоко вдихає і продовжує розповідь.

Я сів праворуч біля нього. Взяв за руку. Не питав його, як так сталося. Він розпитував, як мама. Говорили про все й ні про що водночас. Врешті, прийшли лікарі. І я їх питаю: “Поясніть, що таке важкий, але стабільний стан?” І лікар каже: “Загрози життю немає, але ногу не врятувати”. І мені так боляче стало. Мій тато сильний. Здоровий. І без ноги. Він все мене додому відправляв. А я не їхав. З Києва до Польщі батька забрали 25 лютого. А я повернувся до Чернівців.

12 березня. Я був на роботі, на ринку. Але чи то клієнтів мало було, чи що, але мене гризли думки, що тато без мене поїхав до Києва. А якби я поїхав з ним – то може все було б інакше. Я беру битку і починаю трощити свій контейнер. Потім закриваю його і йду додому. Розумію, що хочу робити візу до Польщі, аби їхати до батька. Зібрав речі, взяв гроші. Телефоную тітці, аби вона розповіла, як робити документи. І вона каже: «Приїжджай до свого хресного, разом поїдемо». Я без задніх думок їду до хрещеного. В нього під домом бачу авто свого першого начальника, який з батьком знайомий був. Я заходжу всередину. Бачу цього начальника, бачу хрещеного. Вони між собою не знайомі. І тут я все зрозумів. Вибіг на вулицю й біжу. Не знаю, куди. Мене доганяють на авто. У мене істерика, мене заспокоюють. І тут я чую ще й по радіо, що тато помер. Думаю: треба бігом додому, бо ще брат про смерть з телевізора дізнається. Так і не знайшов, що йому сказати. Просто обійняв. Тітці, як виявилося, телефонував посол з Польщі. Сказав, що маму обікрали в лікарні: мобільний, гроші на лікування, паспорти – все вкрали, поки вона за татом в реанімацію бігла. І він же сказав про смерть батька. Тромб. Додому його привезли в цинковій труні.

До Родин Небесної сотні ми долучилися останні, фактично. Цим в той час опікувався батько Романа Гурика.

Попервах я думав, що ця організація має завершити справу наших рідних. Але на першій зустрічі, на яку я приїхав, говорили про якісь пільги, виплати. Психологи у мене питали, що ж я відчуваю. І я мамі сказав, що більше туди не поткнуся. Дуже хотілося на війну. Кілька разів невдало намагався поїхати на фронт. Але мене врешті долучили до роботи цієї громадської організації. Я відповідав попервах за комунікацію в західних областях. Потім почав їздити на фронт з Правим сектором. Від них же потрапив до Міністерства ветеранів, де ми з Юридичною сотнею намагалися розробити законопроєкт про Небесну сотню, родини убитих, постраждалих. Бо не всі розуміють, що це за події відбувалися. І варто було б це закріпити в законі.

А півтора року тому мене вирішили зробити головою ГО Родин Небесної сотні. Я відмовлявся. Здавалося, що це якась неосяжна купа роботи. В результаті голосування за нового голову відбулося без мене. Виходить, що без мене мене оженили (сміється – авт.). І ти ж не скажеш людям після того “Нє, я не буду головою”. Незручно. Це ще й відбулося в момент, коли перестали діяти перехідні положення щодо заочних судів (норма про заочний суд для слідчих Майдану діяла до моменту запуску ДБР, з чим нині пов’язані певні проблеми розслідування – авт.). І я коли став головою – побачив підтримку. Люди не лише просили про допомогу, але і пропонували її. Виявилося, що ми можемо на щось вплинути. Ми можемо звертатися до посольств, наприклад. Всі відкрити звернення від Родин Небесної сотні щодо розслідувань, наприклад, ми розсилали дипломатам. От недавно мали з ними зустріч, просили про певну допомогу. З розслідуваннями. Подивимося, чи буде результат.

Слідчі, які займаються майданівськими справами, також до нашої ГО зверталися. Просили допомогти: знайти свідків чи, наприклад, постраждалих. Я обдзвонював людей, але спілкування не завжди виходило. У багатьох випадках вони відмовлялися спілкуватися. Казали, наприклад, що захворіли і їм важко говорити. Можливо, це лише моє припущення, їх залякали. Адже не всі беркутівці втекли з України. Не всіх одразу затримали. Той же Янішевський цілком міг спробувати вплинути на людей. Прізвища ж були відомі. Шкода, що беркутівців обміняли (станом на лютий 2021 року в Україні судять лише 2-х з 5-ти обвинувачених у розстрілах на Інститутській, ще один в ОРДЛО, двоє, імовірно, в РФ – авт.). Ми б могли багато цікавого почути.

Відео теж доводилося шукати. Наприклад, щодо тата. Я ж думав, що він буде живий і все розкаже. Нічого не питав у нього. А коли він помер, хотілося з’ясувати, як все відбувалося. Мамі слідчі щось і показували, а мене за 7 років так і не допитали жодного разу. Тож я шукав хоч якісь фото, відеозаписи. Здебільшого в Youtube. І на одному з відео побачив, як люди деруться схилами до Жовтневого. Як по них стріляє «Беркут». Як поранили тата. А відео було на великому екрані, 55 дюймів. І дуже поганої якості. Я довго вдивлявся. Впізнав ходу. Зрозумів, що це він. І більше запис не дивився. Жодного разу. Мені це важко. Ось, у березні в суді маю показання давати – не знаю, як це вийде.

Я ходив на багато судів. Якийсь час навіть не показував суддям документи, думав – вони й так знають, що я потерпілий. А одного разу беркутівцям намагалися оскаржити арешт. І так сталося, що перший потерпілий на те засідання прийшов я. Адвокати беркутівців почали кричати, що я просто активіст. А я кажу: «У мене батько загинув, мене досі не допитали, хоча я був у Києві одразу після його поранення». І тоді беркутівців лишили в СІЗО.

І після того я зрозумів, що треба працювати над тим, аби люди ходили в суди. Аби було уявлення про те, що відбувається зі справами Майдану. Що треба їх відстежувати. Знімати відео й викладати собі на сторінки. Аби люди це бачили.

Коли 2019 року випустили на обмін беркутівців… незадовго до того ми були у Верховній Раді. Говорили з генпрокурором Рябошапкою. І він тоді мені сказав: “Визначайтеся уже. Живі важливіші за мертвих”. В мене був шок. Як?! Як генпрокурор не розуміє важливості суду над беркутівцями, які стріляли в людей, по яких є залізні докази?! Як взагалі можна протиставляти полонених і убитих майданівців? І ще образливо було, що Зеленський заявляв, що нібито говорив з Родинами Небесної сотні. Досі не знаю, з ким саме. ГО на зустріч не запрошували. Сім’ї, які у нашій організації, також про такі зустрічі не розповідали. Ми бачилися єдиного разу: 21 листопада 2019 року. Під час урочистостей біля меморіалу. І тоді Зеленський обіцяв нам підсилити  ДБР і прокуратуру. На дворі 2021 рік. Директора ДБР немає. У “майданівському” підрозділі ДБР досі 8 вакантних місць.

Але на війні, коли хотілося помсти, я зрозумів одне: вбити людину не так важко. Але на зміну прийдуть інші. Тому нам потрібні розслідування і вироки. Якщо ми покараємо винних не гранатами чи кулями, як дехто можливо і хотів би, а в правовому полі. Аби був офіційний документ, який фіксує злочин. Думаю, такого більше не повториться. Правоохоронці більше не розстрілюватимуть беззбройних. І ніхто не відчуватиме такий біль, який відчуваю я. Іншого варіанту просто немає.