Минулого тижня в. о. міністра енергетики Ольга Буславець заявила, що “народжена під знаком риб, тому при доборі кадрів опирається на інтуїцію“.
Хайп через цю заяву логічний – бо в одному реченні опинились несумісні поняття “знак зодіаку”, “інтуїція” та “призначення людей у стратегічне відомство”. Але цей хайп і породжує запитання, а яким же, власне, має бути державний діяч, здатний на складні реформи в енергетичному секторі. Особливо на тому тлі, що зараз склався в українській енергетиці.
Енергетична криза чи боротьба олігархів?
Українська енергетика, як і українська металургія, сформували касту українських олігархів. На сьогодні боротьбу за свої економічні зиски в сфері енергетики ведуть Рінат Ахметов та Ігор Коломойський.
На початку весни збільшився вплив представників Ахметова на ситуацію в українському ПЕК.
Спочатку президент Зеленський 4 березня цього року ніби демонстративно усунувся від проблем в енергетиці, сказавши, що не може бути всім нянькою і вибивати борги з зарплат шахтарям.
А потім 16 квітня на посаду в. о. міністра енергетики призначили Ольгу Буславець, яку тісно пов’язували з Ахметовим. А буквально 24 квітня було прийнято оновлений енергобаланс на 2020 рік, за яким “зелена” та вугільна генерація ДТЕК лишалась “в плюсах”, але натомість мали працювати лише 7 із 15 енергоблоків АЕС, через що “Енергоатому” загрожують збитки мінімум на 6,5 млрд грн.
Зміни в енергобаланс внесли після того, як ДТЕК зробила кілька заяв, що почне закривати шахти.
17 червня Шмигаль для “збереження 20 тисяч робочих місць у вугільній галузі” визначив вугілля українського добутку (зокрема з шахт Ахметова) основним паливом для державних ТЕС. А 7 липня депутат від СН Людмила Буймістер взагалі запропонувала реанімувати “Роттердам+”.
З іншого боку, Коломойський також бореться за вплив на теплову генерацію в українському ПЕК. Спочатку олігарх через “зрозуміле керівництво” взяв під контроль державне “Центренерго”, на яке припадає 15% від загальної потужності електростанцій України, або ж 7690 МВт. В результаті, як свідчать розслідування журналістів, “вимив” із держкомпанії за останні пів року 4 мільярди гривень на продажу вугілля.
Ще в одному розслідуванні йшлося, що заради інтересів Коломойського та його війни з Ахметовим “Центренерго” перейшло на російське вугілля, хоча українського вугілля такого ж класу було вдосталь. І шахтарі залишились без зарплат.
Останній тиждень на Банковій мітингували шахтарі, які вимагали, щоб “Центренерго” купувало вугілля з українських шахт, а голова комітету Андрій Герус пішов у відставку.
Одне з обвинувачень Герусу, що його політика призведе до закриття шахт.
І при цьому всьому трапився ось такий показовий випадок. 20 травня ДП “Об’єднана компанія “Укрвуглереструктуризація” оголосило тендер на роботи з ліквідації шахти “Родинська”, що на Донеччині. Наказ на ліквідацію шахти був виданий ще в серпні 2017 року. Тендер мав відбутися 9 червня, але його результати скасували, тому “шахта-зомбі” й далі висітиме у повітрі.
Як це робила Тетчер?
Еталоном змін в енергетиці у нас вважається приклад реформ Маргарет Тетчер, прем’єр-міністра Великої Британії у 1979-1990 роках, яка у 1980-х роках запустила закриття збиткових шахт та перепрофілювання шахтарських регіонів. Тому і виникає запитання, якою ж була сама Маргарет Тетчер як особистість і як їй вдалось провести настільки непрості реформи.
Для початку потрібно наголосити на реальних чеснотах Тетчер, завдяки яким вона, власне, і стала реформатором. Перш ніж стати прем’єром, Маргарет Тетчер пройшла складний шлях становлення політика мінімум у 30 років (і такі висоти для нинішньої України нереальні). Перші вибори як політик від Консервативної партії “залізна леді” пройшла ще в жовтні 1951 році. В її активі – також робота міністром освіти й науки у 1970-1974 роках та робота офіційним лідером опозиції в 1974-1979 роках.
Більш того – Маргарет Тетчер стала по суті єдиною жінкою-керівником держави у ХХ сторіччі, якій довелось вести війну, і ця війна була успішна. Йдеться про Фолклендську війну 1982 року.
Звісно, для Тетчер закривати державні шахти – не було самоціллю в рамках реформ, Тетчер хотіла зламати загалом “політику консенсусу”, коли громадяни робили вигляд, що платять, а держава – що контролює все в економіці та піклується про громадян. Просто для цієї “політики консенсусу” державні шахти були одним із центрових елементів. А стало так після кризи зими 1946 року, яка трапилась через раптовий дефіцит вугілля. Січень 1946 року виявився напрочуд холодним, наявне чорне пальне йшло на опалення житла, тому в інших секторах економіки виник дефіцит енергоресурсів. У підсумку країна перейшла на 3-денний робочий тиждень, а рівень життя населення впав навіть нижче рівня воєнних часів.
Після цього уряд Британії націоналізував усі наявні шахти та об’єднав їх у Національну вугільну компанію. Потім тодішній лейбористський уряд націоналізував до 1948 року усі банки, підприємства радіо і телеграфного зв’язку та електроенергетику, яка тоді мала сумарну потужність генерації в 60 тисяч МВт (або як 10 наших “Центренерго”). Цікаво, що якраз у той період і відбулось наймасштабніше в історії Британії закриття вугільних шахт: у 1947-1963 роках число вугільних копалень скоротилось від 958 до 545. Просто в той час Британія могла собі дозволити щедрі соціальні виплати працівникам закритих шахт, та й економіка країни еволюційним шляхом стала зменшувати споживання вугілля (наприклад, якщо в середині 1940-х років Британія використовувала майже 200 млн тонн вугілля на рік, то на початок 1980-х років – 50 млн тонн).
Свою присутність в економіці держава розширювала і в 1960х роках – у той період були націоналізовані усі металургійні, машинобудівні та транспортні підприємства. Але при цьому уряд країни по суті самоусунувся від управління націоналізованою вугільною промисловістю. Бо умови оплати праці визначали профспілки шахтарів, умови продажу добутого вугілля – так звані Ради споживачів, а британське Міненерго тішилось тим, шо “визначає політику в галузі”.
Така система відносин у вугільній галузі Англії по суті проіснувала лише до 1973 року. У тому ж 1973-му трапилась світова енергетична криза, коли протягом року ціна барелю нафти виросла вчетверо, або до $12. У самій Британії це викликало інфляцію в 25%. І на цьому фоні шахтарі країни почали вимагати підвищення своєї зарплати на 43% та відмовились працювати позаурочно. Уряд на такі вимоги не погодився. В підсумку шахтарі влаштували тритижневий загальнонаціональний страйк, під час якого вони перекривали навіть автошляхи й залізниці і збиток від якого склав мінімум 2 мільярди фунтів стерлінгів. Тодішній уряд консерваторів під керівництвом Едварда Хіта був вимушений піти на вимоги шахтарів, бо ситуація, коли метро працює лише 3 години на день, а телебачення – лише пів дня, лише загострювала кризу. У британських істориків взагалі є версія, що шахтарями маніпулювали саме лейбористи, саме для повалення уряду консерваторів чужими руками.
Ці події найбільше вплинули на становлення Маргарет Тетчер як політика. І питання реструктуризації державних шахт вона взяла собі як головне, скоріше щоб довести, що вміє краще за своїх конкурентів з партії чи попередників керувати країною.
Ціна змін для країни
Власне, Тетчер за сам стиль політики з реструктуризації вугільної промисловості заслужила ймення “залізна леді”. Бо вона стала не просто першим у країні політиком, який не повівся на шантаж про “небачені соціальні потрясіння” після закриття шахт. Але й першим у країні політиком, який добився публічного осуду ситуації, коли працівники шахт як стратегічної галузі замість працювати беруть участь у політичних акціях.
Фактичним приводом для початку закриття державних шахт став страйк у 1983-1984 роках профспілок шахтарів, під час якого вони по суті підставили самих себе в очах суспільства.
Уряд Тетчер пропонував зважений план реструктуризації вугільної галузі. Держава закриває лише 20 шахт, звільняє 20 тисяч шахтарів і дає їм щедрі соціальні виплати. Для інших 160 тисяч шахтарів зарплату підвищать на 5%. Профспілки не приймали умову про закриття копалень, але хотіли, щоб їхні зарплати виросли одразу на 15%. І в цьому випадку вони застосували “перевірені” у 1973 році методи протесту, тобто перекриття доріг і страйк на шахтах.
Але уряд Тетчер на поступки не пішов, натомість застосував поліцію проти страйкарів. І при цьому став нарощувати добування власних газу й нафти на шельфі Північного моря, аби максимально витіснити вугілля із енергобалансу. Під час страйку шахтарів виник дефіцит у 9 млн тонн вугілля, яке англійці купували навіть у ворожих режимів, як-от комуністичної Польщі чи расистської ПАР. При цьому Британія також вперше створила запаси енергоресурсів, на випадок схожих критичних ситуацій.
Страйк не дав шахтарям жодних результатів. І саме за принципом “горе переможеним” уряд Тетчер закрив після фіналу страйку, тобто у 1985 році, одразу 25 шахт. У наступні 6 років у Британії закрили ще 92 шахти, і так до 1992 року країна позбулася 65% із наявних 174 копалень.
Ліквідація неефективних копалень була лише одним із заходів зі зменшення частки держави в енергосекторі при Тетчер. У 1988 році британський уряд виставив на приватизацію свої електростанції, Національну енергопостачальну компанію (аналог нашого “Укренерго”), а також державні нафтодобувні компанії. У той період були відкриті нові поклади нафти та газу на британському шельфі Північного моря, і розробку цих родовищ також передавали в приватні руки. У тодішній Британії теж існувала дихотомія “вугільна генерація чи АЕС”. Власне, через акцент на вугіллі ТЕС в країні давали 80% всієї електрики, а атомна генерація була у напівзародку та давала лише 20% генерації. І в рамках реформ енергетичного сектору усі свої АЕС Британія об’єднала в холдинг British Energy, частина акцій котрого вільно котирувалась на ринку. Щоправда, приватні інвестори мали не більше 35-40% акцій цього холдингу, держава зберігала за собою частку в 60-65% акцій.
Від закриття шахт уряд Тетчер отримав свої політичні дивіденди – вугільна галузь перестала бути стратегічною, тому зникло поле для шантажу від профспілок шахтарів. Але економічно це був дуже дорогий процес. За наступне десятиріччя, тобто із 1985 року до 1992 року на реструктуризацію вугільної промисловості та соціальну допомогу звільненим шахтарям уряд щороку витрачав $3,2 млрд. І ці гроші уряд знайшов лише завдяки тому, що зняв із балансу держави утримання націоналізованих підприємств: за цією статтею витрат у першій половині 1980-х років йшло щороку мінімум $7 млрд.
Гра в імітацію
Наразі в Україні так питання не стоїть. Якщо ж наша країна також наважиться закривати свої шахти, то тут проблема буде не тільки у тому, скільки на це доведеться витратити грошей, а у тому – чи є у нас політики, здатні на такі реформи. Бо кадрова проблема “Зе-команди” проявляється навіть у тому, що там нікому написати хоч якусь чітку програму дій.
Наприклад, ексміністр енергетики та захисту довкілля Олексій Оржель був за ідею закривати державні вугільні шахти. Але він хіба що спромігся на коротеньку концепцію реформи, яку озвучив у березні цього року. Ексурядовець заявляв, що в наступні 5 років має закритись 21 державна шахта із 32 наявних. На їхню ліквідацію знадобиться 5 років, 400-500 млн грн затрат на кожну шахту або ж 14-15 млрд грн затрат загалом за наступне п’ятиріччя. Із тих 11, що мають залишитись, лише 4 шахти – реально конкурентноздатні. Інші 4 зарахували до “групи економічної безпеки”, ще 3 є по суті містоутворювальними. При цьому Оржель заявляв, що держава має пустити на самотік питання соціального захисту працівників ліквідованих шахт.
Свої напрацювання у січні цього року показав й Офіс ефективного регулювання (BRDO), вихідцем з якого був експрем’єр Олексій Гончарук. У цій установі запропонували закривати збиткові шахти не лише у державній, але й приватній власності. І при цьому запропонували також віддавати на приватизацію й прибуткові державні вугільні копальні. Щоб в Україні стали взагалі мінімально використовувати вугілля (зокрема і з шахт ДТЕКу), експерти BRDO пропонували, щоб Кабмін запровадив податок на добування чорного палива на такому рівні, щоб ця справа стала взагалі невигідною. А взагалі – розробити Концепцію декарбонізації економіки України до 2035 року, і вже за цією концепцію далі закривати неперспективні шахти, зменшувати споживання та добуток вугілля в економіці нашої країни.
Але проблема в тому, що Оржель та BRDO свої “вугільні” напрацювання викладали не як готовий план дій, а скоріше як творче переосмислення тез Енергетичної стратегії до 2035 року, яку прийняли ще в 2018 році. Той документ також передбачав закриття державних шахт, зниження споживання вугілля й декарбонізацію економіки нашої країни.
Цікаво, що Шмигаль уникає розмов про можливу реструктуризацію вугільної галузі. Програму дій Кабміну Шмигаля досі не схвалили, а наявна “чернетка” урядової програми з виходу із кризи через Covid-19 ніяк не зачіпає сектор добування вугілля.
Буславець 5 липня заявила про план пілотного проєкту із закриття державної шахти “в одному із мономіст”, але це поки що на рівні заяв для ЗМІ.