Останні дані соціологів центру Разумкова, поки що офіційно не оприлюднені, не залишають сумніву – голоси виборців інтенсивно ідуть від Зеленського. У нього близько 25 відсотків президентського рейтингу, проти 56% минулої осені.

Утім, спільнота радикальних ненависників чинного президента не має тут жодного приводу для радості. Ці голоси ідуть до політичних сил, орієнованих на Росію.

Так, за різними соціологічними дослідженнями, проросійські ОПЗЖ та партія Шарія набрали в сумі від 2.5 до 5%.

На проросійському фланзі зараз пожвавлення. За розчарованих у зеленій ідеї борються одночасно кілька політичних проектів, у них зараз гаряча пора.

На патріточно-прозахідному кінці політичного спектру – навпаки, стагнація. “Голос” утратив рейтингах, інших нових проектів наразі не видно.

Парадоксальна ситуація – найбільш пасіонарна та енергійна частина суспільства ніяк не може вийти за межі вулиці, створивши міцне представництво в усіх органах влади та маючи політиків-харизматів, котрі притягували б голоси «нейтральних» виборців.

Чому так сталося?

Звісно, за це відповідальні в першу чергу самі українці. Але на другому місці знаходяться країни Заходу, котрі допустили великі помилки у своїх стосунках з Україною.

Попри свій вплив на стратегічні інституції в Україні – Нацбанк, Нафтогаз, окремі міністерства – Захід допустив агресивну експансію в український інформаційний простір російського капіталу. Останнє, що варто було здавати Росії – це українські телеканали, тим не менш, це було зроблено.

Нині близько 90% аудиторії телеканалів фактично контролюється росіянами. Це, по-перше, Медведчук з його медіа-холдингом, це Інтер, це нові реалії власності  1+1 і відповідні сюжети та програми (згадаймо сюжет про «таємні біолабораторії США» або “Право на владу” про плівки Деркача). Це значна частина місцевих телеканалів, які переходять під контроль проросійських сил.

Ступінь пропаганди, котра відбувається на українському телебаченні, нині перевершує усі можливі очікування. Якщо на фронті, на щастя, нині затишшя, то сили російських спеціальних інформаційних операцій нині працюють в повну силу.

Про будь-які журналістські стандарти можна забути. Так само не можна не згадувати і про здатність українських регуляторів якось цьому валу пропаганди протистояти.

Світоглядне протистояння уже виплескується на вулиці, констатуємо спробу стартувати новий виток насилля.

Що можна протиставити такому впливу?

Необіхдні активні дії української влади спільно із Заходом саме у медіа-сфері. Треба обмежити вплив російських медіа в Україні так, як це було свого часу у США у 30-х, коли потрібно було дати інформаційну відсіч нацистській пропаганді, або як це відбувається нині, коли йде захист від пропаганди комуністичного Китаю.

Це обмеження на володіння ЗМІ для осіб, котрі мають тісні зв’язки з агресором. Це стандарти звітності, котрі будуть дуже обтяжливим для пропагандистів, котрі годуються безпосередньо з російських фінансів. Це посилення медіа-регуляторів.

Не можна допускати інформаційні диверсії просто у себе під носом, особливо коли Україна вже знає їм ціну – в тисячах убитих, в мільйонах переселенців, у трильйонних економічних збитках.

І Захід, котрий традиційно грає роль модератора в питаннях свободи слова, мусить тут виступити активно, якщо не хоче втратити Україну.