Одного й того ж дня президенти України та Росії зробили заяви, які демонструють їхнє ставлення до подолання конфлікту між цими двома країнами.

Володимир Зеленський у своєму виступі в українському парламенті знову заявив про потребу в прямих переговорах із Володимиром Путіним — при тому, що сам Путін неодноразово стверджував, що під час таких переговорів не збирається обговорювати з Зеленським ані Крим, ані Донбас, а представники путінського оточення — передусім Дмитро Медведєв у своїй гучній статті акцентували, що Кремль виключає будь-які контакти з чинним українським президентом й чекатиме на його наступника.

Володимир Путін під час вручення вірчих грамот послами іноземних держав вимагає від Заходу надати Росії юридично обґрунтовані гарантії нерозширення НАТО на Схід. Простіше кажучи – у НАТО мають укласти з Росією угоду про те, що до альянсу не прийматимуть колишні радянські республіки, тобто насамперед Україну та Грузію. А ще простіше – саме про це Путін хоче домовитися з Джозефом Байденом під час майбутньої зустрічі російського та американського президентів.

Показово, що у цій своїй заяві Путін взагалі не згадав Зеленського, ніби і його, і України як суб’єкта переговорів взагалі не існує. І це уявлення Путіна про те, як і з ким слід вести переговори про майбутнє України, цілком вкладається в актуальне уявлення Москви про зовнішню політику, нещодавно викладене провідним російським експертом, головою президії Ради із зовнішньої та оборонної політики Федором Лук’яновим у його статті для видання «Россия в глобальной политике».

У цьому тексті Лук’янов наголошував, що потрібно повернутися до часів, коли держава не могла самостійно вирішувати, до якого альянсу їй приєднуватися, за неї це вирішували інші країни.

Лук’янов закликав повернути з минулого термін “фінляндизація” та застосувати його до України. Якщо хтось не пам’ятає, про “фінляндизацію” говорили, коли після Другої Світової війни Фінляндія уникнула радянської окупації та перетворення на ще одну країну соціалістичного блоку чи навіть на нову радянську республіку лише ціною відмови від самостійної зовнішньої політики, Кремль впливав також на формування влади та на забезпечення безпеки країни.

Звільнитися від цієї кабали фіни змогли лише після краху Радянського Союзу. І саме такий підхід до України Путін хотів би узгодити з американцями з тією відмінністю, що жодного суверенітету, навіть внутрішнього, Україна не збереже – це буде лише проміжний етап на шляху її остаточного поглинання Кремлем.

Чому ж на цьому тлі – коли Путін його зухвало ігнорує і хоче розмовляти про Україну з іншими гравцями – Зеленський знову добивається зустрічі з російським президентом? Навіщо так відверто та безглуздо принижуватися самому і принижувати країну, громадяни якої обрали Зеленського президентом?

Можна було б, звісно, віднести цю завзятість на рахунок некомпетентності та “радянськості”Зеленського, який все ще відчуває Путіна “справжнім президентом”, а себе – лише якимось регіональним керівником, якому дуже хочеться розв’язувати проблеми з ханом у Москві.

Але, на мою думку, проблема значно є серйознішою: із Зеленським, який, як можна було помітити під час його пресмарафону, втратив навіть ті залишки відчуття реальності, які існували в його свідомості на момент обрання президентом, працюють. Працюють ті в його оточенні, хто цілеспрямовано веде дезорієнтованого та некомпетентного президента до прірви.

Тому що важливим є зовсім не те, що Зеленський хоче зустрічатися з Путіним, а те, що його зусилля щодо забезпечення цієї зустрічі мають призвести до дестабілізації ситуації в Україні та полегшити Путіну завдання домовленостей з американцями.

Чим більше буде в Україні внутрішніх конфліктів, чим більшою буде прірва між Зеленським і патріотичною частиною населення, чим очевиднішою буде деградація української державної структури, тим простіше буде Путіну пояснити Байдену, що в Україні спершу потрібно “побудувати державу”, а вже потім думати про її входження до будь-яких союзів.

Якщо цей варіант майже вдався в Путіна та Козака з Молдовою, так чому він не може вдатися  з Україною – тим більше що утримання України поза НАТО та її беззахисність для Кремля є набагато важливішими. Бо якщо Україна не вступить до НАТО, якщо її не озброюватимуть, тоді питання якщо не її поглинання, так остаточного розчленування буде питанням часу. Про Харків, Одесу, Маріуполь нам доведеться забути.

Зеленський впевнено і без особливих вагань йде цією кремлівською дорогою – дорогою, яка була прокладена для нього ще 2019 року.

Це і є справжнє “велике будівництво”, якщо хтось ще не зрозумів.