Про працю автора та завдання його підрозділу ви можете дізнатись з відео, опублікованого головнокомандувачем Збройних Сил України генералом Залужним. Далі – слова автора.

Привіт, мій любий читачу, точніше доброї тобі ночі. Бо пишу я цю унтер-статтю, чи недо-есе вночі, бо давно жорстко “сиджу” на енергетиках і сигаретах. Мені зараз немає чого робити, спати не хочу взагалі, бо усі звикли спати по 4-5 годин. Тому допиваю енергетик, докурюю другу пачку цигарок й набираю цей текст. Для розуміння, автор цієї “статті” – чинний військовослужбовець підрозділу розвідки Десантно-штурмових військ. І зустрів я початок Великої війни на марші, коли ми рухалися до кордону з завданням зустріти супротивника й не допустити його просування вглиб країни.

Чесно тобі скажу, в той день нас усіх огорнула щира лють й ненависть до росіян – така, якої не було раніше, попри те, що наше з ними знайомство тягнеться з весни 2014-го року. Так от. Ми їхали колоною з зарядженою поспіхом зброєю, оминали цивільні авто й благали (кричали на них з бортів машин) місцевих не фотографувати й не знімати нашу “лєнточку”. В той день я уявляв як зараз ми зустрінемо сили росіян: розгорнемося в бойовий порядок, постріляємося десь 15-20 хвилин – і нас усіх уб’ють. Але виграємо стільки часу й заберемо стільки, скільки зможемо. А на наше місце прийдуть наступні, “накидають” росіянам ще більше та якісніше – і поступово, поступово, поступово витіснимо їх усіх. Нині пішов 10-й місяць війни, і, якщо чесно, я шокований, що ми досі живі. Трохи фартові, як виявилося. Або гарно копали і стріляли. Можливо, обидва варіанти будуть правильними.

Про що я зараз? Та певно, що якраз про “енергетики, цигарка й безсоння з нераціональним приливом енергії”. Маю на увазі про військовий стрес, перехід особистості людини на військові рейки і…як з тим жити та що робити. Спробуємо розглянути це поетапно. А там і відповідь сама з’явиться.

Отож. Військовий стрес. Що воно таке і як воно? Одразу маю сказати, що в мене вища історична освіта. Не психологічна. Не психіатрична. Тому я пишу, ґрунтуючись лиш на власному досвіді, оперуючи емпіричним способом мислення. Жодних думок і висновків, що можливо будуть дотичні до наукового пояснення. Водночас дуже небагато психологів мали змогу на практиці підкріпити свої знання цим досвідом.

Військовий стрес – це не лише про бої. Хоча про них в першочергово. Це про постійні артилерійські та мінометні обстріли. Звук “виходів” – а потім очікування…та куди ж воно? Попереду? Позаду? Прямо в позицію друга? Чи сюди? Ну давай вже, лети швидше, курво! Повір, любий читачу, розмовляти й погрожувати снарядам й мінам – дуже цікаве й захопливе заняття, неабияк розважає. Але нервову систему хоронить заживо. 

Стрілкові бої – це коли азарт й адреналін перекривають “раціо” і ти бачиш лиш цілі й кулі ворога, що проходять наче у покадровій зйомці. Ще й встигаєш порадіти: “Опа, мимо! Лохи!”. Коли бажання знайти, виявити й знищити набагато вище за мотивації “вціліти”, “на мене чекають удома” чи “завтра ж зарплата, можна купити кави”.

Але. Але перехід свідомості на “військові рейки” під час боїв – то лиш частина військового стресу. Іншою стороною монети, більшою за часом і масштабом є повсякденність військового. Завжди холодно, дуже холодно. Якщо йде дощ, то саме під час бойового виходу чи патрулювання. Їжі ніколи не вистачатиме, зате буде вдосталь цигарок, особливо максимально лайняних за якістю. А ще рваний сон, нерівномірний графік “праця-відпочинок”, нерегулярне (якщо взагалі пощастить) харчування й постійна присутність когось. Так. Якщо ти інтроверт і тебе забирають в армію – співчуваю.

Підсумую: стрес, цигарки, рваний графік дня і ночі, постійні комунікації зі своїми та “візаві” – усе це не сприятиме нашому ментальному здоров’ю й збереженню “нормальності”.

Як з цим боротися? Ніяк. Прийняти й звикнути. Це найменш безболісний й найадекватніший варіант. На війні, а тим паче (!) в армії не треба шукати раціонального. Тут все відбувається так, як відбувається. Тут можна лише пристосовуватися до подій та, бажано, виконувати поставлені задачі й завдання. І купувати собі шоколадки й нормальну каву. Друге особливо важливо.

Зрозумій, любий читачу, людина на війні має максимально відпустити усе цивільне та майже “обнулитися”, інакше: нервові зриви, депресії, суїциди. Бачили, плавали. Бажано не будувати плани більше ніж на день-два та не планувати відпустки, негласні вихідні чи зустрічі. Все може зірватися, перегратися, а той з ким мали зустрітися – загинути. Ну або ти загинеш. Таке життя, складне й багатогранне. Насправді в цьому й перевага війни та армії – відсутність необхідності планувати на перспективу. Бо її може і не бути. Дивовижно, але війна дозволяє та навіть заохочує до певної безвідповідальності.

Ідеальним варіантом, правда не для нас, буде відпустити не лише цивільні спогади й буття, але й життя загалом. Тобто навіть не припускати можливості вижити та щось робити “після”. Це заважає якісній роботі. Цей “тумблер” у голові вимкнути вкрай важко. Але повір мені, якщо це зробити – все стає настільки просто, зрозуміло й логічно навіть, що чистіше й зрозуміліше вже нікуди. 

Але є “побочка”. Якщо раптом пощастить вижити, як його вмикати назад…не знаю. Певно, це і є той самий шлях до вкрай пропіареного у 2017-2021 роках терміну ПТСР, під який зрубались сотні грантів й будувались реабілітаційні та психологічні проєкти з нульовим коефіцієнтом.

Висновки. У будь-якій статті, курсовій роботі чи дипломній роботі магістра історичних наук мають бути висновки. Мене так вчили. Тому хай і тут будуть. Отож. Якщо ти потрапив у армію, а потім і на Велику війну – вітаю, ти поїдеш дахом. Поступово, поетапно. Головне, не бійсяь цього: це наш мозок пристосовується до нових умов. На неадекватні та кризові події довкола він починає продукувати неадекватні думки й кризові вчинки. Це нормально. Головне – якісно знищуй ворога і лишайся людиною серед своїх побратимів і посестер. І також важливо: у спілкуванні з цивільними людьми не розповідай їм про війну та про свої переживання. Цим ти захистиш як їх, так і себе. Ще краще – уникай спілкування з цивільними людьми взагалі або збережи, але дозовано. Твій мозок стає на “військові рейки”, не заважай йому то робити.

Підбирай якісне спорядження. Не економ на шкарпетках і коліматорному прицілі. Навчися корегувати артилерію та управляти простими дронами. Не уникай розмови з капеланом, якщо є нагода. І не бійся змін, це нормально. Видихай. Можу пригостити цигаркою…