Росія почала масштабні військові навчання на українському кордоні. На Донбасі чергове воєнне загострення, є поранені й загиблі українські військові. Режиму «тиші», про який понад рік згадує президент Володимир Зеленський, на практиці не існує. А на початку квітня росіяни під час переговорів Тристоронньої контактної групи відмовилися підписатися під декларативною заявою про дотримання перемир’я на лінії фронту в Донецькій та Луганській областях. В інфопросторі обговорюють можливий початок прямої війни України з Росією, а українська армія готується відбивати можливий напад росіян з Криму. Здається, що за таких умов єдиний інструмент, який може зупинити РФ – санкції та прив’язані до них Мінські угоди.
Домовленості, які не працюють
Війна, спровокована Росією на Донбасі, триває сьомий рік. І за цей час вона породила цілу низку проблем: політичних, економічних, гуманітарних. Власне, саме їх і мали вирішити Мінські домовленості та переговори Тристоронньої контактної групи: починаючи від подачі води, світла й газу у фронтові міста і села й завершуючи війною загалом.
Історія цих домовленостей почалася ще у червні 2014-го. Тоді президент Петро Порошенко зустрівся з представниками ще законної влади Донецької та Луганської областей (зокрема – мерам міст) і представив їм план мирного врегулювання ситуації на Донбасі, який згодом ліг в основу Мінських домовленостей. Вже тоді йшлося про амністію для тих бойовиків, які не вчиняли тяжких злочинів, створення буферної зони, місцеві вибори й захист російської мови. Крім того, згадувалося про роззброєння бойовиків та звільнення заручників.
В цей же час народилася і Тристороння контактна група (ТКГ), яка мала вирішувати нагальні питання, пов’язані з війною. До її складу увійшли представники України, Росії та ОБСЄ. Зокрема, саме через ТКГ вирішували питання про доступ слідчих в район, де був збитий малайзійський Боїнг MH-17. Разом із тим, Україна неодноразово заявляла, що росіяни та бойовики зривають перемовини й відмовляються іти на поступки. Наприклад, вони вимагали для російської мови статусу державної й наполягали на федералізації України.
Паралельно з переговорами тривала й активна фаза війни на Донбасі. За цей час українських військових неодноразово обстрілювала артилерія з території Росії. А приблизно у серпні 2014 російські солдати перейшли кордон і прямо втрутилися у конфлікт. Наприклад, саме росіяни брали участь в боях за Іловайськ, які тривали майже весь серпень. В результаті їм вдалося відбити місто, були вбиті понад 300 українських військових, ще кілька сотень потрапили до російського полону.
Майже одразу по завершенні боїв за місто президент РФ Владімір Путін висуває свій план врегулювання ситуації на Донбасі. За кілька днів у столиці Білорусі відбувається зустріч ТКГ, під час якої і ухвалюють Мінські угоди. Так, зокрема, уже йшлося про повну амністію для проросійських бойовиків, закріплення «особливого статусу» Донбасу в спеціальному законі, проведення дострокових місцевих виборів. Україна навіть пішла на поступки й у Верховній Раді проголосували закон про спецстатус, в якому зокрема запланували дату виборів на територіях ОРДіЛО: грудень 2014 року. А за процесом мала б спостерігати ОБСЄ. Однак реалізувати цей документ так і не вдалося. Адже ані Росія, ані проросійські бойовики так і не виконали однієї з основних вимог: повного припинення вогню. За даними штабу Антитерористичної операції, станом на початок грудня 2014-го бойовики порушували перемир’я 3,5 тис. разів. Так само на місцях лишалося озброєння, зокрема – артилерія, яку мали відвести на десятки кілометрів від лінії фронту. Крім того, бойовики самотужки провели місцеві вибори, під час яких очікувано виграли тогочасні ватажки «ДНР» та «ЛНР» – Олександр Захарченко та Ігор Плотницький. Спостерігати за процесом приїхали представники інших самопроголошених «республік»: наприклад Південної Осетії чи Нагірного Карабаху. Також були представники неіснуючої «Асоціації безпеки й співробітництва в Європі» (АБСЄ). Результати голосування не визнала жодна з країн світу.
У січні 2015-го стало відомо, що в Мінських домовленостей існує додаток, який розділяє Донбас на дві частини: українську та підконтрольну бойовикам. В документі була таблиця з переліком населених пунктів, через які проходитиме лінія розмежування. Фактично ж лінія фронту, яка існувала 2014-го, цементувалася.
Остаточно план Мінська зірвався наприкінці січня 2015-го, коли Захарченко заявив про наступ на Маріуполь. Активні бої тривали по всій лінії фронту, бойовики та російські військові почали масований наступ на Дебальцеве – важливий залізничний вузол, який, за Мінськими угодами, мала б контролювати Україна. Тож в лютому у Мінську зібралися лідери країн Нормандської четвірки (Україна, Німеччина, Франція та Росія) аби зупинити активну фазу війни. Переговори тривали 16 годин, результатом яких став «Мінськ-2», навколо якого останніми роками й точаться дискусії. Його умовами теж були негайне поипинення вогню та відведення важкої зброї мінімум на 50 км.
Однак Росія та її бойовики знову не виконали основний пункт угоди: припинення вогню та відведення артилерії та важкого озброєння. Бої на лінії фронту тривали, ватажок «ДНР» Захарченко заявляв, що готовий захопити Харків та Маріуполь. Врешті, 18 лютого проросійські бойовики взяли під контроль Дебальцеве. Українські військові, тим часом, провели операцію поблизу Маріуполя й повернули контроль над кількома селищами, зокрема Широкиним.
Безальтернативний майданчик
Попри те, що Україна не може виконати Мінські домовленості (наприклад, перетворитися на федерацію, як цього хоче Москва), влада і часів Порошенка, і часів Зеленського називала переговори в столиці Білорусі безальтернативним майданчиком. Мовляв, це чи не єдине місце, де можна напряму зустрічатися з представниками країни-агресора, аби спробувати вирішити нагальні проблеми. Наприклад, щодо звільнення заручників з окупованих територій. До слова, кілька разів у Мінську і справді йшлося про обміни.
Наприклад, колишня учасниця ТКГ Ірина Геращенко розповідала Буквам, як свого часу вони відмовлялись на таких переговорах віддавати Росії “беркутівців”. Проте зараз такі домовленості мають ухвалити на рівні адміністрацій двох президентів: України та Росії. Мінськ же у такому випадку останні роки відіграє формальну роль.
«Так, ТКГ у Мінську складається з кількох підгруп. Одна з них опікується питаннями полонених. Але, насправді, про них у Мінську ніколи не говорили. В останні роки у кращому разі це були домовленості між Андрієм Єрмаком та Дмітрієм Козаком. А якщо глобально – то це спочатку були домовленості між Владіміром Путіним і Петром Порошенком, тепер між Путіним і Володимиром Зеленським . Коли останній прийшов до влади, то Путін віддав йому частину політв’язнів і полонених з Донбасу. Певно, сподівався, що новий президент буде більш лояльним до Москви», – на правах анонімності говорить співрозмовник Букв, причетний до переговорів у Мінську.
Він же зауважує: у Мінську неможливо вирішити жодне з ключових питань, оскільки люди, які ведуть переговори, не мають на це повноважень. «На переговорах ТКГ сидять люди, яких можна будь-коли замінити й нічого не зміниться. Бо вони будуть говорити те, що їм напишуть в Офісі президента. Наприклад, спочатку головою ТКГ від України був Кучма, тепер – Кравчук. Ситуація кардинально не змінилася. Або, наприклад, кілька місяців тому заступником Кравчука був Вітольд Фокін. І його роль була декоративна: він не мав права щось вирішувати», – додає співрозмовник. Хоча, слід нагадати, що скандалів Фокін спровокував більше, ніж треба.
Співрозмовник також пояснює, як відбуваються такі зустрічі. За його словами, спочатку Банкова погоджує для української делегації порядок денний, який обговорюють ті чи інші підгрупи, з яких і складається ТКГ. Згодом відбуваються переговори, під час яких українська делегація слідує настановам Банкової. А згодом відбувається «розбір польотів».
Водночас, Росія намагається використовувати перемовини у Мінську для просування власної позиції, а іноді й взагалі – для шантажу України. Наприклад, не так давно журналіст та член ТКГ Денис Казанський повідомляв, що РФ намагається втягнути у переговори представників ОРДіЛО.
Варто зауважити, що від самого початку Тристороння контактна група створювалася для перемовин з Кремлем. Однак той весь час переконував, що російських солдатів на території України немає, а війна на Донбасі – суто внутрішній конфлікт. І намагався змусити Україну вести переговори з представниками самопроголошених «республік». Наприклад, під Мінськими угодами свого часу підписувалися «лідери» ОРДіЛО. Однак виключно як приватні особи. Крім того, згідно домовленостей, представники «ДНР» та «ЛНР» можуть обговорювати під час таких зустрічей дуже обмежене коло питань. Однак уже впродовж кількох місяців Росія намагається переступити через це правило. А минулого року великий скандал спричинили їх підписи як лідерів ОРДіЛО, які погодив Андрій Єрмак.
«Не думаю, що зараз в Мінську можна вирішити хоч якесь питання. На наші онлайн-зустрічі росіяни приводять якихось представників ОРДіЛО, якусь «громадськість ДНР та ЛНР». Ці люди влізають у дискусії, перебивають спікерів, переривають і зривають переговори. І ми вже кілька засідань підряд з’ясовуємо, що це за люди, чому й для чого їх із собою притягли росіяни. Ми просто втрачаємо час», – коментує Буквам ситуацію учасник ТКГ Денис Казанський.
Крім того, виникають питання і до повноважень представників України. Наприклад, чи можуть вони самостійно домовлятися про обміни з бойовиками. «Мінськ неодноразово доводив свою неефективність. Там можна ухвалювати лише тимчасові рішення, які в перспективі ситуацію лише погіршують. Тому що Росія захотіла – і підписалася під якимись домовленостями. Коли їй стало вигідно – їх перекрутила. От і виходить, що в Мінську підписують фільчині грамоти. А роблять це незрозумілі люди із незрозумілими повноваженнями. Наприклад, з боку України це Кучма, скажімо. Чи Кравчук. Зеленський дав їм якісь повноваження, але офіційних посад у них немає, посадових обов’язків теж. І, насправді, на цю проблему скаржилися ще з часу появи цього майданчика. Наприклад, Валерія Лутковська, яка опікувалася полоненими. Вона неодноразово говорила, що в неї немає повноважень, аби вирішити ті чи інші проблеми», – пояснює правозахисниця, координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова, яка опікується питаннями полонених з Донбасу.
За її словами, Росія неодноразово використовувала ТКГ для того, щоб шантажувати Україну й вимагати політичних поступок в обмін на вирішення гуманітарних проблем. «Я стежу лише за гуманітарною підгрупою Мінська. І я бачу, як РФ шантажує Україну заручниками, подачею води, світла у прифронтові селища. Тобто звичайними гуманітарними питаннями. І ми, правозахисники, від початку про це говорили – що росіяни будуть на нас тиснути й шантажувати. Тому навіть якщо лишати Мінськ як переговорний майданчик – гуманітарні питання треба вивести з політичної площини. Бо коли життя людини ставлять на терези проти виборів на Донбасі, амністії бойовикам – це неправильно і несправедливо. Ми давно просили окремий майданчик, наприклад, для звільнення заручників. І його так і не створили», – зауважує вона.
«Росіяни не перебирають методами. Наприклад, вони нас шантажували обміном полонених. Можуть погрожувати закрити контрольні пункти в’їзду-виїзду. Можуть навіть натякнути на загострення на фронті. Наприклад, нещодавно росіяни відмовилися підтримати декларацію про мир на лінії фронту. Вони кажуть, що це не вони воюють на Донбасі, тож з ними й нема про що домовлятися. Фактично ж вони саботують перемовини й мир. Водночас, коли на РФ натисне Ангела Меркель чи Емануель Макрон – вони одразу погоджуються декларувати підтримку миру», – каже Казанський.
Зважаючи на таку ситуацію, логічними були б спроби замінити переговорний майданчик. Від початку своєї каденції Зеленський заходився відновлювати Нормандський формат. Але більше однієї зустрічі провести не вдалося. 31 березня канцлерка Німеччини Меркель, президент Франції Емануель Макрон та Володимир Путін взагалі обговорювали загострення на Донбасі без українського президента. Також наприкінці березня росіяни злили своїм ЗМІ план Єрмак по оновленню мінських угод, явно демонструючи небажання його обговорювати.
«Чи можна замінити Мінськ іншим майданчиком? Аби щось поміняти, треба згода двох сторін. Але росіяни на це не погоджуються. Повірте, ми можемо говорити що завгодно, пропонувати які завгодно варіанти – вони скажуть «ні». При цьому Мінськ виписаний так, що його неможливо виконати. І росіян, насправді, така ситуація влаштовує: ні миру, ні війни. Вони не ставлять собі за ціль перемогти Україну у війні на Донбасі. Їм просто треба затягти нашу країну в клоаку, з якої не буде виходу. І підтримувати цю ситуацію», – переконаний Казанський.
«Якщо серйозні спроби бодай обговорити можливі альтернативи і мали місце, то не вийшли за межі владних кабінетів та закритих експертних обговорень. На жаль, у цьому процесі Україна має ще боротися за свою суб’єктність. Тут доволі важлива позиція міжнародних партнерів. Приклад Придністров’я демонструє, що перемовини можуть тривати 19 років без жодної гарантії на остаточне вирішення конфлікту. І це попри те, що окрім Росії, Молдови і Придністров’я, до роботи в формат 5+2 залучені Україна, ЄС та США», – пояснює правозахисниця, голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.