#Букви продовжують цикл матеріалів про вбивства мирних жителів Маріуполя.

Карих Сергій Олександрович (19.12.1984 — 13.03.2022). Загинув внаслідок уламкового поранення в артерію у власній квартирі.

Про історію трагічного кохання, загиблого чоловіка та пекло у Маріуполі розповіла #Буквам дружина Сергія — Олена. Вона корінна маріупольчанка, проте у 2011 році переїхала до Криму. Там, власне, у 2014 Олену й застала окупацію півострова. Згодом повернулася до рідного міста, де російські загарбники вже вдруге забрали її домівку, на цей раз — з наджорстокістю та цинізмом.

Сергію було 37 років, працював він на відомому заводі ім. Ілліча. Як розповідає Олена, чоловік був сиротою, тож найбільшими віддушиною й щастям у житті для нього була єдина жінка — дружина Олена. Познайомилась пара у рідному Маріуполі, спілкувались на відстані, допоки в один день Сергій сюрпризом не забрав жінку з Алушти й не освідчився у вічному коханні.

5 прожитих років разом Олена згадує з теплом у душі — романтика, подорожі, донецьке узбережжя й мир. А 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти українського народу й забрала не лише спокій, а й у життя у Сергія. 

Вибратись із блокадного міста вдалось небагатьом. Колони автівок, що у перші дні активних бойових дій намагались евакуюватись, так і не вибрались з пекла, машини розстріляли впритул. Подружжя жило у центрі міста, тож, за словами Олени, вони сподівались, що ситуація – під контролем та безпеку їм гарантовано.

“У війну ми не вірили до останнього. Сумно виявитись обманутими, але нам брехали весь час! Допоки був звʼязок, нас запевняли до останнього, що немає чого боятись і боїв у місті не буде. Влада недооцінювала чи навмисно приховувала реальну загрозу, такою страшною ціною тепер платимо ми, мирні. Маріупольців просто кинули на свавілля долі — Бойченко (від. ред. Вадим Бойченко — міський голова Маріуполя з 2015-го) наш звалив! Він просто забрав нажите, деяких своїх соратників й залишив маріупольців вмирати.”

11 березня центр міста армія РФ бомбардувала з повітря, лунали гучні авіаудари та подружжя спустилось у підвал. Це, як розповідає Олена, була найперша найсерйозніша загроза в їх районі.

Вранці 13 березня температура у Маріуполі була -12, у сховищі знаходиться було критично важко. У період тиші, о 7-ій ранку Олена з Сергієм піднялись у квартиру за теплими речами та документами.

“Саме у той момент російська армія знову почала кидати авіабомби, уламок потрапив Серьожі в артерію. Я впевнено кажу, що це Росія, тому що в українських сил не було авіації. Він загинув миттєво, буквально за дві хвилини стік кровʼю просто у мене на руках. Мене сильно контузило — у мене кров йшла з носа, вух та рота. У мене був шок, я сиділа з мертвим чоловіком ще хвилин 20 посеред нашої розбомбленої квартири…”

З 13 березня до 6 квітня Олена просиділа в підвалі, без свіжого повітря, світла, комунікацій та чоловіка. Вийти зі сховища було неможливо, весь цей час центральний район міста безперестанку бомбардували. Морально, як розповідає жінка загиблого Сергія, вона була просто знищена. Купа питань у голові, страшенний холод, обстріли й самотність, що не залишає Олену й до сьогодні.

“Коли я вилізла з підвалу – брудна та голодна, то бачила прямо на вулицях сотні трупів й розірваних тіл — мирних, військових в українській та російській формах. У мене не було тоді можливості сфотографувати це, але я це не забуду ніколи.”

Ховали тіло Сергія дружина разом з сусідами лише 19 квітня, на 39 день після загибелі. Чоловіка, закутаного у ковдру, закопали у рідному дворі посеред спалених й розбитих багатоповерхівок.

“Серьожа був не просто чоловіком у моєму житті, він був найкращим другом для мене. Він – моя друга половинка, ми були так близькі морально. Він був особливою, чудовою й чуттєвою людиною. Він так не хотів війни, він так не хотів вмирати.”

Коли подружній і сусідні будинки затвердили під знос, Олена поїхала на могилу до Сергія й побачила, що тіло викопали. Згодом оббивала пороги прокуратури, моргів, їздила в інші органи, писала заяви, проте самопроголошені структури лише відповіли жінці: “Ну, может найдем”.

“Я обходила всю російську нову владу й так і не змогла підписати документ, що мені немає де жити. Я була у черзі п’ятитисячною якоюсь там. Там просто бардак у них повний, нічого сказати не можуть, ніякої системи, конкретики й допомоги. Мені за весь час окупації нова влада не дала ні тарілки супу чи футболку якусь, ні рубля. Вони тільки можуть вбивати й руйнувати. Більше я туди не повернусь, немає де жити, заради кого й для чого.”

Олена ділиться, що коли вона вже навесні знімала свої розтрощені будинок й квартиру, військові самопроголошеної “ДНР” вдарили її прикладом в обличчя й вивезли за місто.

“Це були не військові РФ, а ось ці, варвари, бидло, ДНРівці, які просто розбили мій телефон об асфальт, вдарили тяжким прикладом у підборіддя. Я впала додолу, мене підняли й знову вдарили. А потім просто засунули в машину, вивезли на 8 кілометрів від міста й викинули у посадці. Я дякую Богові, що ці вояки мене не вбили й не зґвалтували…”

Нині інформація про місце перепоховання Сергія й досі невідома. Олені вдалось евакуюватись з Маріуполя лише влітку, нині жінка у безпечному місці. 

• Читайте також історію жительки Маріуполя, яка вижила: “Вони почали розтягувати та їсти його тіло…”, про втрати у війні, та загалом як живеться у місті – “Ми живемо у найдепресивнішому гетто, яке тільки можна уявити”.
• Першу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі, зокрема вбивства мирних мешканців можете прочитати в матеріалі. Другу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі можете прочитати за посиланням.
• Третю частину, про Сливченко Валентину Григорівну, яка померла через холод, відсутність їжі та води, можете прочитати у третій частині циклу матеріалів #Букв.
• Четверта частина свідчень – про загибель неповнолітнього сина та батька – Вовка Олега та Вовка Максима.
• П’яту та шосту сьому та восьму та дев’яту частини можете прочитати за посиланнями.