#Букви продовжують спілкуватись із рідними загиблих та задокументовувати свідчення про вбивства мирних жителів Маріуполя.

Чайка Володимир Остапович (12.09.1939 – 6.03.2022) та Журавель Наталія Володимирівна (17.06.1964 – 06.03.2022)

Володимиру Осиповичу було 83 роки, з них 57 прожив у шлюбі. Вони із дружиною вже у літньому віці займалися невеликим городом, разом господарювали, виховали дітей, онуків та правнуків. Володимир Остапович з дружиною прожили 25 років на Лівому березі Маріуполя у приватному секторі.

“Остапович був, якщо можна так сказати, “живчиком”. Без проблем щось постійно ремонтував у дворі, ходив за покупками, допомагав бабусі по дому. Дуже любив життя! Справно пив ліки, якщо захворіє, кинув палити за забороною лікарів. А ще багато часу проводив на свіжому повітрі.” — ділиться онука Володимира Остаповича.

Донька чоловіка — Наталія – зі своєю донькою та онукою жили завжди поруч, в іншій частині будинку. За словами рідних, у сімʼї завжди панував добробут, любов та щирість. Жінка була релігійною людиною, працювала на пошті. Як розповідає донька Наталії, її дуже поважали співробітники й сусіди.

На початку війни, ще 24 лютого, онука Володимира Остаповича схопила свою маленьку доньку, деякі речі та виїхала до знайомих в інший район. Тоді повного усвідомлення ситуації не було – лише надія, що війна скоро закінчиться, і вони повернуться додому. Так думали тисячі маріупольців. Володимир Остапович та Наталія пообіцяли онуці, що у разі небезпеки рятуватимуться у підвалі. Сховище родина передусім обладнала для життя — спустили воду, їжу, теплі речі, облаштували місця для сну.

А пізніше зв’язок з рідними онука Володимира втратила — місто відрізали від мереж та комунікацій. Лівий берег щодня зазнавав обстрілів та бомбардування. Інформації про людей, що залишились у тому районі Маріуполя, не надходило зовсім.

“Ми з донькою змогли вибратися з Маріуполя. Лише наприкінці квітня знайомі повідомили мені ці страшні новини. Сталась трагедія ранком 6 березня. Дідусь уже прокинувся й заправляв ліжко, там його й наздогнав уламок у скроню… Бабуся була в іншій кімнаті, так що дивом врятувалася. Вона змогла вилізти через вікно і покликати сусідів. Будинок повністю обвалився та було незрозуміло навіть, де яка кімната. Мою маму знайшли під обвалами на ліжку, вона так і загинула уві сні…”

Володимира Остаповича та Наталію поховали сусіди – поряд із власним будинком, у палісаднику. Перепоховання й досі й не відбулось. Проте онука щиро сподівається, що і до її рідних дійде черга, і вони знайдуть свій останній “дім”.

Ковальова Валентина Ігорівна (24.01.1994 – дата смерті невідома, орієнтовно — середина березня)

Валентина – родом із міста Соледар Бахмутського району, там росла й вчилась. А потім вступила до Маріупольського державного університету. Валентина, за словами друзів, була прикладом для багатьох, мотивацією та щастям для своїх батьків. Родина всіляко сприяла успішному життю доньки, ще в її студентські роки власними силами купили дівчині квартиру у Маріуполі, тому й залишилась вона тут.

Валентина працювала у маріупольській гімназії, викладала українську мову в початкових класах. Як розповідає її подруга, жінку любили діти й у колективі за її нескінченні позитив та ентузіазм.

“З Валею ми познайомилися у січні 2020 року, коли я після закінчення університету прийшла працювати до гімназії. Я пам’ятала її ще зі студентських років, бо ми навчалися на одному факультеті, на одній спеціальності, щоправда, вона навчалася на два курси вище.

Вона завжди посміхалася, була такою “дівчинкою-іскринкою”. У нас була своя гімназійна молодіжна компанія, після роботи ми часто збиралися на каву. Потім ми з нею перейшли в інші школи, тому рідко спілкувалися, хіба коли наша компанія збиралася. Валя любила веселі шумні компанії, прогулянки. Дуже любила фотографуватися, компанійська людина була.” — розповідає колега та подруга Ольга.

Валентина загинула всередині березня, коли йшла по воду до джерела. Про смерть дівчини повідомили друзям з її телефона.

Подруга Ольга виставила трагічну новину про смерть Валентини у місцевих групах Маріуполя. Пізніше дівчині написала тітка загиблої, яка повідомила, що батько Валентини приїхав до міста, щоб знайти тіло доньки. Серед тисяч могил чоловік знайшов Валентину. Пізніше власноруч перепоховав її тіло у с. Анадоль, на батьківщині її мами.

• Першу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі, зокрема вбивства мирних мешканців можете прочитати в матеріалі. Другу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі можете прочитати за посиланням.
• Третю частину, про Сливченко Валентину Григорівну, яка померла через холод, відсутність їжі та води, можете прочитати у третій частині циклу матеріалів #Букв.
• Четверта частина свідчень – про загибель неповнолітнього сина та батька – Вовка Олега та Вовка Максима.
• П’яту та шосту та сьому частини можете прочитати за посиланнями.