Фотопроєкт “Наодинці”, створений завдяки підтримці Ukrainian Warchive та Платформи пам’яті Меморіал, зображує жінок, чиї чоловіки загинули на війні. Це кадри моментів життя після втрати, реальності українських жінок, що сповнена одним найголовнішим бажанням – зберегти спогади. Натомість, для українців вони об’єднані спільним меседжем – навчитися співпереживати. Про першочергове збереження пам’яті про своїх чоловіків, візуальні маркери втрати, те, що об’єднує жінок із минулим, а також кадри, що зображують ціну перемоги – в інтерв’ю #Букв з документальною фотографкою та авторкою проєкту – Катериною Москалюк.

Катерино, сьогодні більшість документальних фотографів вважають своєю місією знімати війну та її наслідки, щоб зберегти цю пам’ять як пересторогу для наступних поколінь. Яким є головний меседж Вашого проєкту про жінок, які втратили чоловіків на війні?

Так, з початком повномасштабної війни документальна фотографія отримала друге дихання, адже дуже багато людей, які вже не працювали у цій сфері, повернулися, аби фіксувати реалії нашого сьогодення в Україні, документувати воєнні злочини. Перед тим, як почати власний проєкт про жінок, які втратили чоловіків на війні, думала над такими питаннями: “як я зможу з цим працювати?” та “для чого цей проєкт для самих жінок?”. Адже вони пережили важку втрату і продовжують жити з цим жахливим досвідом, тож було важливо, щоб я знову своїми розмовами не завдавала їм повторної травми, як це часто буває в журналістиці, що працює з вразливими та чутливими темами. Але в процесі роботи я зрозуміла, що для жінок дуже важливо розповісти про їхніх чоловіків. Це шанс зберегти якусь інформацію, щоб про них довідалося якомога більше людей. 

Наприклад, пані Індіра з Одеси казала, що говорити про свого В’ячеслава може дуже довго, бо для неї є важливою згадка про нього. Також, у жінок, які втратили чоловіків та опинились у спільному нещасті, що їх об’єднує, є дуже багато спільнот, де вони спілкуються між собою. Тож цим проєктом я сподіваюсь надихнути інших жінок ділитися їх історіями, проговорювати, щоб вони не залишались наодинці зі своїм горем. Кожна людина – це окремий Всесвіт, тому важливо розкрити та хоча б трішки показати цей біль, доторкнутися до трагедії кожної жінки та проявити підтримку.

Ваші фото змальовують буденність багатьох українських жінок сьогодення. Вони і про силу, що живе попри втрату, і про моменти нерозуміння – як жити далі. Яка емоція об’єднує усіх жінок, що стали героїнями проєкту? Чи вдається її зловити за допомогою фотокамери?

Їх всіх об’єднує величезний біль власної втрати та нерозуміння як жити далі. Дуже багато дівчат говорили, що час не лікує, ти звикаєш до цього болю і згодом з’являється зовсім інший. Я думала над тим, наскільки “на часі” є цей проєкт, адже ми живемо в умовах повномасштабної війни трішки понад рік і відповідно дуже багато чоловіків загинули буквально декілька місяців тому, тож цей біль ще дуже “живий”, рани глибокі та свіжі. 

Проєкт має назву “Наодинці” і, власне, головною метою було показати за допомогою фотографії стан, коли жінка залишається без значної частини свого життя – чоловіка. Попри те, що в неї є друзі, діти, родина, улюблена робота чи заняття, це втрата частини життя. Я шукала маркери, які змогли б це показати. Наприклад, фотографувала жінок в тому місці, де вони любили проводити час з чоловіком. Або є крісло, де вони часто сиділи з чоловіком удвох, а тепер одне бильце порожнє. Більш кричущий образ – коли жінка стоїть на цвинтарі біля могили чоловіка. Звісно, ці емоції найскладніші, але потрібно провести з жінкою певний час, поспілкуватися, виявити такі особисті моменти, щоб потім за допомогою візуальної мови фотографії, це зобразити. В проєкті є три основні кадри про кожну жінку: там, де вона залишається сама без чоловіка; річ, яка нагадує їй про нього; місце, де вони любили бути разом.

Власне, нещодавно Ви опублікували фото, що зображують речі, які нагадують жінкам про загиблих чоловіків. Врешті, найскладніше працювати з кадрами, що зображують емоції, чи тими, що бережуть пам’ять? 

Я б не розділяла ці кадри, адже загалом робота з подібними темами є складною і зазвичай люди намагаються уникати таких чутливих матеріалів. В цьому випадку робота з портретами і окремо речами – це все в комплексі. Якщо я вже починаю спілкуватися з жінкою, потім ми з нею переходимо до фотографування – це все складний процес. Коли жінка бере річ, яка нагадує їй про чоловіка – це купа спогадів, моментів, пов’язаних з минулим, якого більше немає. Вона вже не може обійняти його, але є ця ниточка, яка об’єднує її з цим минулим. Як кожна річ. Це все невимовний біль. 

В коментарях до Ваших фоторобіт часто дописують іноземці. Вони висловлюють співчуття та не стримують власних емоцій. Якщо говорити про іноземну аудиторію, яким Ви хочете показати проєкт саме для них? Якими відстоюєте образ українських жінок?

Для них цей проєкт має відгук, бо він приховує той сенс, про який не прийнято говорити вголос. Для них – це чуттєвий аспект війни. Моя колега, з якою я радилась щодо проєкту, подивилась на жінок та сказала: попри весь їх біль, видно, які вони сильні. Дійсно, в цьому погляді є дуже багато болю, але також відваги та рішучості. Адже розуміємо, що на них є відповідальність за дітей, за пам’ять про своїх чоловіків. Мені хотілося б, щоб іноземна аудиторія бачила цих жінок сильними, красивими та готовими жити далі. Головне не забувати, що жінки – це не герої, а живі люди.

Катерино, кожна задокументована історія – це окремий досвід втрати, що принесла війна. Як Ви зазначили, у багатьох жінок ще зовсім свіжі рани, тож наскільки вони охочі ділитися власним болем на широкий загал?

В мене були випадки, коли дівчата відмовлялися говорити, бо ще не прийшов час. Дуже важливо в спілкуванні з людьми, які перенесли втрату, дати їм зрозуміти, що вони в будь-який момент можуть цю розмову припинити, мають змогу передумати навіть після нашого спілкування. Для того, щоб людина в цій розмові була головна, треба створити умови і вміти слухати. Якщо ми даємо для них простір, маємо надати право вибору та свободу. Як казала журналістка Олеся Яремчук, для того, щоб зробити гарний знімок, треба на певний період подружитися з людиною. Тобто, це короткотривала, але дружба. 

Щоразу після цього процесу відчуваю емоційну втому та бажання посидіти десь наодинці. Думаю, що всі, хто зараз працює з темою війни та її наслідків отримали так звану “травму свідка”. Але завжди собі кажу, що ці дівчата, які зі мною розкрилися, згодом залишаються зі своєю історією сам-на-сам, а ми лише спостерігачі. Усвідомлення цього дає сили продовжувати і блокує власні емоції.

Звісно, жінкам складно бачити себе подекуди у не надто привабливому світлі, адже інколи, щоб зобразити певний стан, не потрібно намагатися, щоб людина собі на цьому кадрі подобалась. Наша місія – зробити не гарну сімейну фотографію, а ту, яка про щось промовляла б, якою можна достукатися до аудиторії. 

Уявімо, якби Вам довелось обирати назву проєкту, цитуючи когось із героїнь, якими були б ці слова? 

Всі жінки, в різному контексті, але говорили одну й ту саму думку: їх чоловіки обрали не власне життя разом зі своєю родиною, а життя всіх нас. Вони пішли боронити країну та передусім її людей, тож ціною їх життя, маємо змогу жити ми.

Останнє запитання стосується перемоги. Як вже зараз говорять українці, крім радощів та полегшення, цей день принесе остаточне усвідомлення ціни цієї свободи, втрат. І потім будуть довгі дні смутку та пам’яті. Скажіть, чи є кадри, що приховують сенси, які Ви хотіли б зберегти до дня перемоги?

Слухаючи історії жінок, працюючи з питанням втрати, усвідомлюєш, що перемога – це сумний момент, адже вона дається дуже великою ціною. Стільки болю ми відчуваємо в цій війні та скільки років ми ще будемо жити в такій реальності. Дуже багато людей є травмованими, це глибока психологічна прірва. В нас росте покоління дітей, яке пережило те, що вони не повинні взагалі бачити.

Зараз є дуже яскравий приклад – фотограф Євгеній Малолєтка, який став переможцем одного з найпрестижніших фотоконкурсів World Press Photo зі світлиною “Авіаудар по пологовому будинку в Маріуполі”. Це фото яскраво відображає те, якою є ця перемога, адже жінка, що на ньому зображена –  загинула, разом з нею померла і її дитина. Також, документальний фотограф Максим Левін, який загинув під час повномасштабної війни, говорив: “Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну”. Ця війна є настільки фотографованою, що її можна дивитися онлайн, але вона триває далі. Тому це складні екзистенційні питання про недосконалість нашого світу. Натомість я планую продовжувати роботу над проєктом, адже мені часто пишуть дівчата про важливість зберегти цю пам’ять. Бо головне – згадати своїх чоловіків.