Про це Мар’яна Безугла пише у Facebook.

У продовження попередньої публікації розберімо свіже фото зі сторінки Головнокомандувача ЗСУ. В чому різниця між попереднім і теперішнім очільником війська? Як змінилася стратегія, які зміни відбулися?

Як я вже писала, не змінилося нічого. Це скаже будь-який ваш знайомий військовий, чи Ви це бачите самі, якщо служите. Фактор Зубанича залишається в усій красі. Є лише одна різниця: попередній практично не виїжджав війська; як вже згадувала, перший рік повномасштабного вторгнення він не полишав меж Київської області. Цей багато їздить. Мало того, коли в Києві дискомфортно, і “трохи” почав хитатися стілець, він ще й використовує поїздки для “дауншифтингу” та “ескапізму”. Сховатися, тобто. Завжди можна сказати, що ти не на зв’язку, а Олександр Станіславович не любить спілкуватися, коли він не “бог”, а щось треба відповісти або навіть довести.

Але ж що там робить Сирський? Надихає? Навчає? Розбирає задавнені проблеми системи?

Ні. Сирський використовує “ручнік” (ручне керування, — прим. ред).

Розберу на прикладі останнього фото з його сторінки, опублікованого цього ранку. На фото – штаб 57-ї бригади, напрямок Вовчанська, це вже публічна інформація, ніяких таємниць не відкриваю. Головнокомандувач зі своїм традиційно “каральним обличчям” сидить на місці командира бригади, а той нещасний зліва від нього і є командир бригади. Бакулін – єдиний за більш ніж два роки повномасштабного вторгнення комбриг, який очолював цю бригаду ще до повномасштабного вторгнення. Всі інші тасувалися вже багато разів. Тобто, це останній комбриг, який втримався на посаді за два роки. “Останній з могікан”.

Ще раз, генералітет не просто не дбає про розвиток професійного рівня та злагодженості колективів бригад, локального лідерства, цінностей та бренду підрозділів, вони ще й максимально намагаються цього не допустити! Сирський – провідний у такому підході, завжди намагається, щоб у підрозділах була максимально розбита атмосфера, керівники – бажано транзитними пасажирами і багато приданих підрозділів до підрозділу. Тоді комбриг менш ймовірно ратуватиме за колектив, бо все одно знімуть, а з приданого батальйону не шкода і людей, їх психологічно легше відправляти в один кінець.

Війна – це завжди про важкий вибір командира і ризик, але мистецтво лідерства не просто так вважається ключем до перемоги з початку часів. Багато книг про це написано, багато прикладів в історії, але є елементарні постулати, що лідер – це про довіру, дисципліну, злагодженість та честь, добре ім’я колективу. Все те, що наразі безжальна машина вищих штабів викорінює навіть в оновленій мобілізованій армії, і яке розвивається всупереч, а не завдяки.

Отже, цей один нещасний комбриг, якого посадили на стільчик перед своїми ж підлеглими, мабуть, прекрасно засвоїв, що і як треба подавати генералам. Він, як і десятки досвідчених сучасним боєм офіцерів, заручник генералітету, якого традиційно пресують, а не навчають і розвивають. Безвідносно до конкретної бригади. Наприклад, в 23-й бригаді за рік поміняли 5 комбригів, є бригади, де комбриг затримувався кілька тижнів. Бувало, комбригів знімали на піку виконання завдання підрозділом, що НІКОЛИ не призводило до покращення положення, але давало генералам чергового “призначеного винного”.

Тож, коли виникає нова загроза, росіяни атакують, чи наша група злякалась і залишить позиції, чи виникне проблема взаємодії з сусідами, у підрозділах постараються зазвичай не подати цю інформацію чи згладити її, бо допомоги не отримаєш, “дьоргатимуть” для звітів більше, а потім ще й знову доведеться пересуватися в іншу бригаду або на іншу посаду. Тож краще притримати. Так система сама генерує і накопичує критичні помилки ситуаційної обізнаності, апофеозом чого стало пропущене вторгнення на Харківщину.

Ще Сунь-цзи тисячі років тому писав:

“Полководець, у поводженні з солдатами догідливий та послужливий – військо полягло духом. Полководець направо і наліво роздає нагороди – не знає, що робити далі. Полководець постійно карає солдатів – військо знаходиться у критичному стані. Спочатку жорстко карає, а потім боїться зради – він не прозорливий і не знає мистецтва війни.”

Чи це глухий кут у розвитку українського війська? Вважаю, що так, з Сирським, Содолем, Павлюком (генерал Павлюк взагалі збирався на мене подавати позов до суду, є час у людини замість зайнятися ТЦК та СП, які йому напряму підпорядковуються), Баргилевичем та іншими представниками фракції. Ми йшли в глухий кут із селфі, фантиками та конфетті Залужного, накопичуючи проблеми без вирішень. Нічого не змінилося, фантиків стало менше. Чесний совок. Чесний глухий кут з цим генералітетом.

А де ж надія? Чи є світло  в тунелі, шанси?

Так!

Вони внизу, в бойових підрозділах, які розвиваються всупереч.

Які вчаться виживати, подаючи “формальщину” нагору і намагаючись самі навчати своїх бійців, самі здобувати новітні технології для боротьби з росіянами, самі зав’язувати знайомства і ділитися інформацією мимо вищих штабів.

Там усе, там серце нашої стійкості. Там непередбачуваність для росіян.

Там наша Нова Січ. Там ПЕРЕМОГА.

Але їх не чують.

Може, час розбити скляну стелю? Змінити Генштаб? Дати рух новому генералітету, без “першого факультету”, який здобувається на нескінченно застарілих кафедрах незмінених військових вишів? Здійснити революцію в українській армії, щоб перемогти?

Змінюйся, щоб перемогти.

Працює тільки те, що веде до перемоги.

І це точно не пенсіонери з зірочками і “ручніками”.