Видання The Washington Post розмістило матеріал, в якому вони розказали про життя в селі Маків.
Чоловік копає могилу на початку цього місяця на новій частині кладовища в с. Маків, Україна. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
Багато чоловіків Макова вже за сотні кілометрів на схід в окопах на лінії фронту. Деякі були вбиті або поранені. Деякі зникли безвісти. Інші чоловіки з цієї сільської місцевості, яка знаходиться приблизно в 60 кілометрах від кордонів Румунії та Молдови, втекли за кордон або знайшли способи уникнути війни, на законних підставах, або просто переховуючись.
«Це просто факт», — каже Лариса Бодна, заступниця директора місцевої школи, яка веде базу даних учнів, батьків яких призвали до війська. «Більшості з них уже немає».
Україні нагально потрібні додаткові військові сили, її сили вичерпались смертями, пораненнями та виснаженням бійців. Незважаючи на величезні втрати Росії, загарбники все ще значно переважають в кількості захисників України, і ця перевага допомагає Москві просуватися на полі бою.
Український парламент обговорює законопроект про розширення призовного фонду, зокрема шляхом зниження призовного віку з 27 до 25 років, але в Києві приймається небагато рішень, які б швидко могли задовольнити нагальні потреби армії.
Маківські старшокласники слухають курс «Захистимо Україну». (Еліс Мартінс для The Washington Post)
Учні курсу «Захистимо Україну» в класі. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
Цивільні громадяни кажуть, що військові хапають усіх, кого можуть. На заході мобілізація постійно сіє паніку та обурення в невеликих сільськогосподарських містечках і селах, таких як Маків, де, за словами мешканців, солдати, що працюють у призовних комісіях, бродять майже порожніми вулицями в пошуках тих, хто залишився. Така тактика змусила декого повірити, що їхні чоловіки знаходяться в більшій небезпеці порівняно з іншими регіонами чи великими містами, як Київ, де легше сховатися.
Місцеві жителі використовують канали Telegram, щоб попереджати про помічених солдатів і ділитися відео, на яких військові силоміць засовують чоловіків у машини, розповсюджуючи чутки про викрадення людей. Деякі чоловіки зараз перебувають у в’язниці за відмову виконання війського обов’язку.
«Людей ловлять, як собак на вулиці», – каже 35-річна Ольга Каметюк, чий чоловік, 36-річний Валентин, був призваний у червні солдатами, які підійшли до нього та попросили документи після того, як він зупинився випити кави на шосе по виїзду з с. Маків. Незважаючи на діагноз остеохондроз, ураження суглобів, він, за її словами, за 10 хвилин пройшов медогляд і відправився на фронт, де отримав поранення.
«Все село забрали», — розповідає мати Валентина, 61-річна Наталя Кошпаренко.
61-річна Наталя Кошпаренко біля свого будинку в с. Маків. Її сина Валентина призвали в армію після того, як він зупинився купити кави минулого літа. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
«Майже всіх наших чоловіків знищили», — каже 47-річний Сергій, піхотинець із с. Маків, який був призваний у березні 2022 року та служить у 115-й бригаді ЗСУ.
Цього місяця він вдома у короткій відпустці вперше за рік, Сергій сказав, що його вже зупиняли і допитували. Так було і з його сином, якому лише 22 роки, і якого ще не мають права призвати. Washington Post називає Сергія лише за його іменем через ризик наслідків.
За його словами, коли солдати зрозуміли, що він уже служить, вони запитали, як він ставиться до людей, «які не бачили жодного дня війни» — що, за його словами, було вимушеним, абсолютно нещирим проявом товариськості. Сергій каже, що відповів, що це вони не бачили і дня війни, а не його односельці.
«Ви військові, а я цивільний, але я воюю, а ви ні», — сказав він. Розмова, зазначив він, «одразу закінчилася».
30-річний Олексій минулого року лагодив машину, коли підійшли військові та вручили йому повістку. Це був День Святого Валентина, і ця новина шокувала його дівчину Ельвіру, яка працює в маленькому магазині в с. Маків, вона майже нічого не їла кілька тижнів після цього. Олексій змирився зі своєю долею, але його досвід відкрив очі іншим про реалії на фронті.
Після трьох контузій та осколкових поранень Олексій нещодавно повернувся додому. Гортаючи свій телефон, він показав фотографію, на якій він із понад десятком однополчан. За його словами, лише двоє залишились живими.
С. Маків. Ельвіра сидить зі своїм хлопцем 30-річним Олексієм, якого призвали минулого року на День Святого Валентина. Зараз він вдома, відновлюється після трьох контузій та осколкових поранень. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
Цього місяця селяни у Макові поховали ще одного свого земляка — контрактника Ігоря Дозорця, який був настільки сильно поранений, що його син, теж військовий, зміг упізнати батька лише по шраму на руці.
«Він хотів додому», — крізь сльози розповіла сестра Ігоря, 43-річна Інна Мельник. «Він втомився від цього всього. Але що ми можемо зробити?»
70-річний Василь Гребенюк розповідає, що солдати регулярно зупиняють та допитують навіть чоловіків його віку — а він на 10 років старше призовного віку.
Шість тижнів тому він спостерігав, як солдати стукали в двері сусіда, кричали, що чоловік, який там жив, попросився піти попрощатися з дружиною та матір’ю, а потім зник. Один солдат сказав, що його «треба було негайно забрати, посадити в автобус і повезти», – згадує Гребенюк.
С. Маків, Могила воїна. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
Подібні сценарії змусили 16-річну Поліну хвилюватися про те, скільки їй ще залишилося часу з батьком — одним із небагатьох чоловіків призовного віку, що залишилися в селі.
Минулого літа Поліна та її подруга Ольга відпочивали за столиком біля сільського магазину, коли зателефонував тато Ольги та попросив її купити щось для нього. Вона відмовила, сказавши, що зайнята з друзями. Він пішов до магазину сам, і підлітки з жахом спостерігали, як солдати оточили його і вручили йому повістку по дорозі.
З тих пір він служить, а його дочка звинувачує себе. «Ольга думає, що це її вина», — сказала Поліна.
16-річна Поліна знає, що її батько – один із небагатьох чоловіків призовного віку, які залишилися у Макові. Вона боїться, що його відправлять на фронт, особливо після того, як торік батько подруги отримав повістку. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
32-річна Тетяна Личак, вчителька місцевої школи, втратила чоловіка на передовій наприкінці 2022 року. Її сину Максу лише 5 років, але він уже говорить про те, щоб піти в армію, сказала Тетяна, вона хвилюється, чи варто їй теж непокоїтись. Одна з її колег, вчителька, яка навчала старшокласників базовим армійським правилам у рамках курсу «Захистимо Україну», тепер призвана. У трьох учнів з класу її сина батьки служать в армії.
63-річна Майя Проскурівська приховує правду про свого зятя, 41-річного Олександра, від його дітей, яким 8 і 14 років. Відправлений воювати в Донецьку область, за її словами, він пропав безвісти з грудня, але діти думають, що він визнаний військовополоненим. У ці дні, за її словами, «на нашій вулиці важко знайти молодого чоловіка».
У прохолодний полудень цього місяця Елеонора Воропанова, 4 роки, каталася на своєму триколісному велосипеді тихою дорогою біля свого будинку. На запитання, чи вдома її батьки, вона відновіла тихо: «Мама вдома, а тато на війні».
Ворота відчинила її мама, 42-річна Таня. У дворі бродили її племінник 25-річний Богдан та його друг Артем, теж 25 років, рубали дрова.
42-річна Таня Воропанова з донькою Елеонорою, 4 роки, біля свого дому в Макові. Чоловік Тані, 50-річний Сергій, зник під час боїв на фронті в листопаді 2022 року. (Alice Martins для The Washington Post)
Елеонора катається на триколісному велосипеді біля свого будинку. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
Минуло 16 місяців відтоді, як Таня востаннє чула свого чоловіка Сергія, який пішов до армії в березні 2022 року, а в листопаді зник під час бойових дій. Тоді їй зателефонував його товариш по службі і сказав, що має дві новини.
«Перше — він не серед мертвих», — пригадала вона його слова. — «Друге — його немає серед живих».
Відтоді вона живе в цьому підвішеному стані — одна виховує двох дочок, яким зараз 4 і 8 років. Її зять, батько Богдана, злякався воювати і втік за кордон — рішення, яке вона зневажає.
«Є люди, які ховаються, сидять вдома, навіть не хочуть йти в магазин», – сказала вона. «Я сьогодні бачила машину, в якій їхала жінка, а чоловік ховався за тонованими вікнами ззаду».
25-річний племінник Тані Воропанової, Богдан, рубає дрова біля її будинку. Він зізнається, що боїться призову. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
Юнаки, які прибирали її подвір’я, зізналися, що бояться армії. Але Артем сказав, що він також обурюється з чоловіків зі сходу України, які приїхали на захід, щоб сховатися, замість того, щоб залишитися воювати.
«Вони прийшли сюди ховатися, а наші хлопці там повинні загинути», – сказав він. Батько Артема, який був призваний, зараз воює під містом Лиман на сході УКраїни.
По дорозі від Макова, у маленькому місті Кам’янець-Подільський, галерея вшанування загиблих, що росте, займає головну площу. На кожній світлині зображено обличчя місцевого чоловіка чи жінки, які загинули в боротьбі за Україну.
Нещодавно зранку Люда Шидей стояла і плакала перед портретом свого молодшого брата Сергія Козиняка, який був убитий у 2022 році в Авдіївці, місті, яке минулого місяця було захоплено російськими військами. Людмила ніколи не була на сході України, але все одно мріє одного разу пройтися босоніж по тому місцю, де загинув її брат.
«А мрії мають збуватися», — каже вона — «Інакше який сенс мріяти?»
Люда Шидей відвідала Кам’янці-Подільський меморіал свого молодшого брата Сергія Козіняка, який був убитий в Авдіївці в листопаді 2022 року. (Еліс Мартінс для The Washington Post)
-
У Дніпрі вшанували пам’ять командира полку «Цунамі» Олександра Гостіщева
-
Українські БпЛА, запущені СБУ, уразили вже 12 російських НПЗ
-
Російські добровольці заявили про остаточне “звільнення” селища на Бєлгородщині