І у 2014 році, і у 2019 році я говорив про небезпеку великої війни з Росією. А у 2022 році говорив про небезпеку довгої війни й застерігав від перспективи її глобалізації не тільки в українських, але й у західних медіа. Але й тоді, і зараз я попереджав, що ставка на перемовини у цій війні є хибною. І що її закінчення залежить виключно від політичної волі Заходу й готовності надати нам справжні гарантії безпеки й ризикнути власним конфліктом з Росією.

У 2019 році українці – серед яких був і Володимир Зеленський – звинувачували у небажанні закінчити війну низької інтенсивності президента Петра Порошенка. Зараз ті самі люди, які голосували за Зеленського, звинувачують у небажанні закінчити велику війну свого вчорашнього кумира. Але насправді перемовини про закінчення війни залежать не від президента України – Порошенка чи Зеленського. Вони залежать від президента Росії.

А президент Росії не збирається погоджуватися на такі перемовини, до того ж у останні роки сам статус України як незалежної держави у російській політичній свідомості остаточно поступився статусу бунтівної провінції, руками якої Захід веде війну із Москвою. Чи можливо перемирʼя із бунтівною провінцією? Досвід Чечні засвідчує, що так – але для цього потрібне повне виснаження економічних і демографічних ресурсів Російської Федерації. Таке виснаження також є можливим, питання тільки – коли. Менше виснаження може створити умови для переведення війни високої інтенсивності у довгу війну низької інтенсивності. Питання тільки – коли.

І так, Путін завжди готовий до перемовин про капітуляцію – тобто про приєднання українських земель до Росії. Я знаю, що серед моїх читачів навряд чи є прихильники такого «миру». Але, думаю, навіть якщо вони є, вони мають усвідомлювати, що не складають й не складатимуть більшість в українському суспільстві. Ба, більше – укладання такого «миру» це також дорога до війни. Тільки до іншої – громадянської.

Отже, війна, переможна чи оборонна – це зовсім не альтернатива перемовинам, війна – це альтернатива їхній відсутності й небажанню Росії на них погодитися. Й всім нам потрібно цю реальність прийняти й спробувати в ній вижити. Нам ніхто не заважає формулювати власні платформи на абстрактних переговорах, але головна наша формула – це формула справжньої безпеки. НАТО, ядерна парасолька США та інших держав, війська і бази НАТО – все, що може поставити Москву перед загрозою більшого конфлікту, до якого у Росії поки що не готові. Поки що – це і є наше вікно можливостей.

Зрештою, й воно може зачинитися, як зачинялися всі інші вікна.