Емоціним матеріалом ділиться BBC-Україна
Але життя тривало навіть у розграбованому і позбавленому медицини місті, що пахнуло димом та було відрізане від світу російською армією.
Бучанці Сергій та Микола (імена змінені), які пережили ту окупацію, пригадують для BBC Україна деталі та відчуття того довгого місяця.
А також слова російських військових, з якими їм довелося зустрітися в Бучі і які дивувалися, чому їм тут не радіють.
Обоє чоловіків живуть у центрі Бучі – російська окупація тут проходила трохи легше, ніж на південній околиці міста, де вулиця Яблунська стала місцем найбільших розстрілів цивільних.
Утім, “легша окупація” – визначення дуже умовне. Гинули у Бучі скрізь, трупів на центральних вулицях також було багато.
Коли почалося повномасштабне вторгнення і бої за Гостомель, і Сергій, і Микола вирішили не виїжджати з Бучі.
Сергій живе у приватному будинку і тоді здавалося, що краще залишитися з сім’єю там, де поруч є колодязь, дрова і погріб.
Микола також залишився через рідних, які не захотіли виїжджати.
“Взагалі у перший день ніякої інформації, що відбувається навколо, не було. Йшла тільки “стрілкотня” з боку Гостомеля, як фон: бум-бум-бум”, – каже Микола.
“А на наступний день дізналися, що підірвали міст на “Варшавській” трасі та інші мости, і було незрозуміло, як виїжджати”, – додає він.
З усім тим, магазини в Бучі тоді ще працювали, люди стояли у величезних чергах за хлібом, борошном та іншими продуктами. З банкоматів зникла готівка, а з аптек – найнеобхідніші ліки.
27 лютого: перша поява росіян
Вперше у центрі Бучі російські військові з’явилися 27 лютого, коли колона росіян намагалася пройти з Гостомеля до Ірпеня й була знищена на вулиці Вокзальній.
“Десь зранку воно почалося. Я ще пробував зайти в Novus за продуктами. А біля підземного переходу стояли хлопці з РПГ і сказали: йди звідси, зараз тут таке буде…”, – пригадує Микола.
За кілька хвилин, як він пішов, у центрі Бучі почалася стрілянина: “Я виглянув з вікна і побачив, що на “Пятаку” (неформальна назва невеликої площі в центрі міста. – Ред.), було вже двоє загиблих цивільних”.
“Коли йшла російська колона по Вокзальній, то вона прострілювала все навколо, у мене під балконом потім лежали ВОГи”, – пояснює він.
Тоді ж загорілися перші багатоповерхові будинки в центрі Бучі, а під час знищення колони постраждав приватний сектор на Вокзальній.
Хлопці пригадують, що відтоді по всій Бучі “почало тхнути паленою гумою і димом”. Їдкий запах протримався всю окупацію і якийсь час потім.
Сергій бачив, як залишки розбитої колони росіян на БМД та БТР з бійцями на броні намагалися виїхати з Бучі в напрямку Ворзеля і Бородянки.
“Тікали всіма маленькими вуличками, хаотично. Таке враження, що в них були старі мапи і вони дуже слабко орієнтувалися на місцевості”, – описує він.
В той день Бучі вдалося відбитися.
Перед окупацією
28-29 лютого місто намагалося оговтатися від першого бою.
Було світло, але почалися перебої з водою.
Мати Миколи готувала їжу для лікарні, тому що порушилася логістика і не було що давати хворим. Міська влада намагалася налагодити випікання хліба.
Частина магазинів продовжувала працювати, а на базарі волонтерка Жанна Камєнєва відкрила свій продуктовий магазин і щось роздавала, а щось продавала за собівартістю.
Пізніше, вже під час окупації, вона загине при спробі виїхати з Бучі – її мікроавтобус росіяни розстріляють на вулиці Яблунській і авто повністю згорить з кількома жінками, які були в ньому.
А в останні дні перед окупацією бучанці чи не найбільше переймалися продуктами.
“Novus уже не працював, тому що росіяни постріляли охоронців. І туди почали просто ходити за продуктами”, – розповідає Сергій.
“Був такий хаос, що люди почали “тарабанити” додому все, що могли. Якісь миючі засоби на кілька років наперед, якісь шоколадки, алкоголь”, – говорить він про ті дні.
Пізніше базар остаточно закрився, як і торговельний центр “Пасаж” біля нього, вхід до якого “охороняв якийсь дід з рушницею”.
Початок окупації
3 березня біля міськради Бучі підняли український прапор, але одночасно з тим із заходу, з боку Бородянки, в місто почала заходити велика колона росіян.
У комплексі “Вілла Сан-Маріно” біля Ворзеля її намагалася зупинити група українських бійців, але сили були нерівними – той бій детально описав білоруський доброволець, а нині командир Полку імені Кастуся Калиновського Денис “Кит” Прохоров.
Бучанець Микола, який з рідними тоді перебував у будинку родичів біля “Варшавської” траси, так пригадує той день: “Побачив, як по “Варшавці” проїхав український БТР і відстрілювався. Стало зрозуміло, що щось насувається і наші відступають. Дуже низько пролетів літак, напевно, російський. А потім в центр заїхало сім танків з маркерами V”.
“А на наступний день тільки виходжу з дверей підвалу – чую свист, падаю і далі через пів секунди навколо вибухи. Наївся піску, двері у підвал вилетіли, паркан знесло”, – додає він.
5 березня в Бучі остаточно зникло світло.
Микола з рідними повернувся у свою квартиру на одному з верхніх поверхів і бачив, як росіяни активно обстрілювали сусідній Ірпінь, який вони намагалися штурмувати: “Били по найближчих ірпінських висотках”.
Тоді ж росіяни почали облаштовувати блокпости й у центрі міста періодично було чути постріли та вибухи.
“Наприклад, вбили мого знайомого у будинку біля “Пятака”. Він вийшов на балкон і по ньому влупили з БМП чи чогось такого. У той же будинок прилетіло також з іншого боку – снаряд пробив кілька квартир і в середньому під’їзді застряг, не розірвався”, – розповідає Микола.
Стріляли і біля Сергія: “Трасерами зачепило дерев’яний будинок недалеко від нас і він загорівся. У Viber-групі пише жінка з Києва, що в тому будинку живе її матір, 91 рік, сліпа і з діабетом. Що вона з сумкою сидить зараз під забором. А йде жорсткий обстріл. Страшно навіть у коридор вийти”.
Сергій дочекався, поки обстріл трохи стихнув, вийшов та забрав жінку до себе: “Там кілька десятків метрів, але далися вони дуже важко”.
Через кілька днів йому вдалося відправити літню жінку з Бучі в одну з хвиль евакуації, але сам він з родиною залишився – не хотіли залишати будинок.
Життя в окупації
В наступні дні обстріли в Бучі то стихали, то наростали, особливо ввечері й вночі.
Головним завданням бучанців стало виживання, для цього треба було періодично виходити з дому і намагатися потрапити до місцевої лікарні – єдиного центру на той момент, де були якісь продукти і медикаменти.
Росіяни ж запровадили “комендантську годину”.
“Ходили якісь легенди по Бучі, що “по цій вулиці ходити не можна, бо будуть розстрілювати”, або “сьогодні комендантська година з 15:00 чи 16:00″. Але не було зрозуміло, за яким це часом – київським чи московським. А це було досить важливо знати”, – розповідає Сергій.
Всі магазини й аптеки в місті були “вскриті”.
Часто першими це робили росіяни, а потім щось знайти там намагалися вже місцеві.
Так, наприклад, сталося з “Пасажем”, біля якого був блокпост російських військових.
“Перше, що вони там зробили, – понабирали собі кросівок і біля входу лежала гора їхніх берців. Так російська армія почала воювати у Бучі в “Адідасах”, “Найках”, “Пумах””, – каже Сергій.
Він також пригадує свою спробу зайти у продуктовий супермаркет в “Пасажі”: “Ми побачили росіян з автоматами і завмерли. Вони нас не бачили, але одночасно туди зайшов ще хтось з наших цивільних. Тоді росіяни почали кричати: “Чего вы тут ходите? Нам что, еще кого-то надо пристрелить и положить трупы возле каждого входа, чтоб вы сюда не ходили? Пошли отсюда!”
Сергій відзначає, що трупів біля “Пасажу” не бачив, але помітив тіло вбитого на базарі.
“Труп був прикиданий якимись ганчірками, і я спочатку подумав, що то манекен. Але потім усвідомив, що навряд чи на манекені будуть якісь старі кросівки”, – розповідає Сергій.
Тоді по Бучі їздила машина “Груз-200”, яка збирала тіла з вулиць і яку пропускали росіяни (хоча і не завжди).
Сергій попросив цих людей забрати труп з базару, тому що температура поступово підіймалася й виник страх ще й через епідемію: “Вони мені просто відповіли: “Зрозуміло”. Було ясно, що таких звернень до них багато”.
Водночас керуючий справами Бучанської міськради Дмитро Гапченко в інтерв’ю каналу TheBuchaCity розповідав, що трупи біля торгового центру все ж були:
“Десь у 20-х числах березня хлопці поїхали забирати тіло біля “Пасажу”. І на під’їзді туди їхню машину розстріляли. Вони встигли вискочити, залишилися живі й неушкоджені. Але після того їздити на машині вже не могли”.
Мародерство
Утім, бували у Бучі й випадки відвертого мародерства магазинів з боку самих місцевих, коли люди забирали далеко не продукти і предмети найпершої потреби (насамперед – батарейки і будь-які елементи живлення, ліхтарі, керосинові лампи, туристичні горілки).
“Бачив 6 березня, як Dnipro-M (Магазин інструментів. – Ред.) “вскрили”, і пацани в балаклавах перфоратори виносили. А на наступний день дивлюся – якісь “мужички” там вже міряли штуки, щоб кропити жуків. Так само “вскрили” і “Нову пошту”, – описує явище Микола.
Схожа ситуація була й з бучанським “Епіцентром”, поки той не згорів від обстрілів.
“Комендантська година була з 7-ї ранку, а вже о 6:45 люди йшли туди, як на роботу. Казали “просто подивитися”, а потім всі в однакових куртках повертаються”, – каже Микола.
“Або одразу кілька людей мені розповідали, що бачили, як хтось на візок взяв 4-5 плазмових телевізорів. А було ще слизько, лід. Вони посковзнулися, падає одна “плазма” – ну ладно, ще чотири є”, – додає він.
А Сергій спостерігав, як люди несли з “Епіцентру” 6-метровий килим.
Мародерів з Бучі українські правоохоронці затримували ще як під час окупації (при огляді евакуаційних колон), так і після – коли про ймовірних мародерів повідомляли інші бучанці.
Евакуація
Вибратися з Бучі люди намагалися фактично протягом всього періоду окупації.
Часто вони збиралися у групи й пробували дістатися українських позицій в Ірпені і далі через зруйнований міст в Романівці – до Києва.
“Сиділи ми якось у дворі і раптом по вулиці йде купа народу, всі у білих пов’язках. Хтось накритий білим простирадлом, воно розвивається вітром, як плащ. І везуть за собою якісь речі й валізи. Напевно, йшли в Ірпінь і далі до мосту в Романівці, щоб евакуюватися”, – розповідає Микола.
“Виглядало це сюрреалістично. Не знаю, що з ними сталося”, – ділиться враженнями він.
Багатьом так справді вдалося вийти з окупації, але частина загинула на тій же Яблунській чи вже від мінометних обстрілів у Ірпені.
Між Ірпенем і Бучею тоді фактично проходила лінія фронту – Ірпінь продовжували утримувати українські сили. Щоб потрапити на підконтрольну Україні територію бучанцям потрібно було перетнути лінію зіткнення, часто – під час активних бойових дій.
Крім того, росіяни продовжували обстрілювати з мінометів і артилерії саму Романівку, де стояли волонтерські автобуси для евакуації.
Вихід пішки описала жителька Бучі Ангеліна Бартош:
“Зібрались, обмотались білими тряпками, на коляску причепили палку з великим шматком простині… Хвилин за 10 від школи і ми впираємось у Яблунську. Перед нами лежить три мертвих молодих чоловіка зі зав‘язаними руками. Повертаємо на Яблунську, в цей момент у мене ввімкнувся режим “життя в картинці”, реальність стала сприйматись дуже дивно, ніби все відбувається не зі мною”. По вулиці лежать мертві люди, багато людей, на дорозі багато крові, їх вбили зовсім недавно…”
Утім найбільш організованою можливістю залишити Бучу тоді були “зелені коридори” для автобусів і машин, про які з росіянами домовлялася українська влада.
Узгоджений маршрут йшов від Бучі повз Ворзель і Забуччя до Білогородки.
Однак домовитися про “зелений коридор” виходило не завжди (наприклад, перша евакуація 9 березня зірвалася), і тоді деякі місцеві намагалися виїжджати через російські блокпости на свій страх і ризик.
“Пригадую, як хтось пробував виїхати ще 6-7 березня. По дві-три машини, з написами “Діти”. Ми тільки дивилися і думали – куди вони їдуть? Що з ними було – невідомо. Але іноді потім чули кулеметні черги”, – розповідає Микола.
Дізнаватися про коридори можна було по радіо або по телефону від родичів та знайомих, які були на неокупованих територіях.
Мобільний зв’язок залишався фактично протягом всієї окупації, але для цього потрібно було бути на верхніх поверхах. Крім того, телефони сідали й зарядити їх без світла можна було лише через генератори або в машинах, де було паливо.
На “зелені коридори” в центрі Бучі збиралися сотні машин, а також багато людей, які сподівалися, що їх хтось забере з собою.
Микола розповідає, як змушений був проїхати на своїй машині через центральну вулицю Енергетиків, щоб забрати своїх рідних: “Люди кидалися на капот, бо бачили, що я сам у машині. Кричать: забери дітей, хоч кудись. Ледь їх не у вікно просовували. Паніка, як в апокаліптичних фільмах”.
Поступово представники міської влади, які ще були у місті, намагалися регулювати рух машин у “зелених коридорах” і коли бачили, що в авто були вільні місця, то підсаджували туди літних людей чи жінок з дітьми.
Миколі вдалося виїхати з Бучі 10 березня.
Свій шлях до Білогородки він згадує так: “Бачили багато розстріляних машин. Особливо біля повороту на Ворзель – там і діти були, і рештки на дорогах. А біля Ірпеня зустріли кілька сотень людей, які йшли пішки – діти з білими прапорами”.
Схожим чином пішки з Бучі, з району Яблунської, 10 березня виходив фотограф та оператор Олександр Попенко – йому довелося пройти 24 км.
“Если я тебя еще раз увижу, то зарежу”
Сергій же залишився у Бучі.
В один з днів він ходив у лікарню, щоб спробувати знайти ліки для батька, але безрезультатно.
“Повертався і за 30 метрів до дому виходить росіянин з автоматом і каже: “Пройдемте”. Йду за ним у двір житлового комплексу, а там сидить другий росіянин, напевно офіцер. Перше, що вони спитали, це мобільний телефон і “вивертай кишені”, – пригадує Сергій.
Телефона не було, а з речей при собі тільки запальничка, “раптом хтось поділиться сигаретами”.
Далі перевірили паспорт і почали “наїжджати”: “Ты что, не видишь, что война идет? Чего ты лазишь тут?”
“Я відповідаю, що “значить, мені треба було сходити”. Потім росіянин мені каже: “Тут куча “бандеровцев”. И они убивают моих пацанов”. Я прошу показати цих “бандерівців”, – переповідає Сергій.
Паралельно з цим, за спогадами Сергія, інший російський військовий вийшов на середину сусідньої вулиці й почав стріляти з автомата кудись у бік центра – одного з центральних перехресть Бучі. Було ще світло, це не була ніч.
“Офіцер запитав його, чому він стріляє. Той відповів: “А чего они там ходят”, – пригадує Сергій, якому цей епізод особливо запам’ятався навіть у тих умовах.
“І до мене знову питання: “А чего ты тут ходишь?” Я вже не витримав і спитав: “А зачем вы сюда приехали?” На що була відповідь: “А тебе что, плохо, что мы сюда приехали?” І далі вже не було сенсу розмовляти, бо для мене це могло погано скінчитися”, – описує розмову з росіянами бучанець.
“І ще офіцер сказав: “Если я тебя еще раз увижу, что ты тут ходишь, то я тебя зарежу”, – додає Сергій.
Йому віддали паспорт і відпустили.
“Росіяни в Бучі насправді дуже боялися українців. Вони хотіли, щоб скрізь було тихо і ніхто ніде не ходив. Тому що по них весь час “отвєтки” від наших прилітали”, – ділиться враженнями Сергій.
Після того випадку він кілька днів не виходив зі свого двору, а потім знову з’явилася якась потреба кудись сходити. Але того російського офіцера вже не зустрічав.
Загалом же Сергію з рідними вдалося протриматися у Бучі до кінця окупації – запасів продуктів та дров вистачило на місяць. А їжу, коли не було обстрілів, готували у себе у дворі на глиняній пічці, яку тоді зробили з батьком.
Втеча росіян
За враженнями Сергія, “найбільш злими” російські військові у центрі Бучі були після 18-20 березня, коли їм не вдавалося просуватися далі і вже не вистачало продуктів й палива.
ЙПочалися розмови про те, що українська армія готує штурм Бучі, щоб вибити росіян з міста”, – каже він.
Але виїжджати ті бучанці, які ще лишалися в окупації (а таких, за оцінками мера Бучі Анатолія Федорука було близько 3,5 тис. людей з загального населення у 50 тис.), не думали.
“Не було куди, не було зелених коридорів і ми були між двома арміями. Думали тільки про те, чи є більш потужні підвали, куди можна буде сховатися під час штурму”, – пояснює Сергій.
Але у самому кінці березня 2022 року в Бучі навпаки стало тихіше.
“І в останній день окупації я почув гуркіт колони росіян, які від’їжджали – я стояв за будинком і десь хвилин 20 слухав, як вона їхала геть”, – пригадує Сергій.
За пару годин він пішов до лікарні, де зустрів знайомих, і всі казали, що стало дуже тихо, і ніхто ніде не бачить росіян.
А потім до лікарні приїхала гуманітарна допомога, а в центрі міста з’явилися українські військові.
Окупація Бучі завершилася 31 березня 2022 року.
Російські війська, що намагалися відрізати Київ із заходу, так і не змогли пройти далі через Ірпінь, хоча їм вдалося окупувати Макарів і вийти до Житомирської траси.
Зеленим виділені райони Київщини, звільнені від росіян у березні 2022 року
У другій половині березня атакувальний імпульс росіян почав спадати й через розтягнуту логістику та небезпеку оточення контратакувальними українськими силами російське угруповання змушене було відступити у Білорусь.
За неповний місяць російської окупації в Бучі, за даними Офісу генпрокурора України, загинуло близько 700 цивільних. Ідентифікація всіх тіл ще триває.
Після окупації
І Микола, і Сергій зізнаються, що якийсь час після окупації гостро реагували на різкі звуки, а також шум від транспорту.
“Бо тоді по Бучі їздили тільки росіяни або “Груз-200”, – пояснює Сергій.
“А іноді, коли проїжджала машина по бруківці, то це нагадувало “Град”, – додає Микола.
Сергій також пригадує, що коли росіяни втекли з Київщини і емоційна напруга спала, то психіка все одно не розслаблялася: “Якось мені приснилося, що на мене падає авіабомба. І я тоді зістрибнув з ліжка на підлогу”.
“Вже потім я помітив, як мої рідні за цей місяць постарішали, візуально одразу десь на років десять. І здали по здоров’ю”, – відзначає він.
А Микола резюмує: “Що можу сказати? Обманули (Він використав інше, нелітературне слово. – Ред.) тоді Бучу тими розмовами про шашлики”.
- Мобілізація в РФ: до служби “на болотах” призвуть понад 150 тисяч осіб
- Маск видав “страхітливий прогноз” про війну в Україні
- Окупанти атакували Україну: російські війська обстріляли Херсонщину