— Як розпізнати симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР) та як зрозуміти, що вже варто звернутись до спеціаліста?

По-перше, самому краще не розпізнавати, оскільки можна діагностувати там, де його немає, а є зовсім інша проблема. Якщо далі не займатися цією проблемою, або стигматизувати людину зі словами “що від тебе хотіти, якщо в тебе ПТСР”, вона може використовувати цей як певний захист від вимог зовнішнього світу.

Тому має право діагностувати ПТСР фахівець з медичною освітою, психіатр. Коли до нього звертатися? Коли людина відчуває, що втрачає функціональність, коли вона не може працювати, коли вона не може підтримувати адекватні близькі стосунки в сім’ї, коли є надлишки агресії.

Важливо зазначити, що психіатр не вилікує. Психіатр діагностує, пропише певне медикаментозне лікування, яке буде скоріше за все підтримувальним, тобто буде знімати симптоми, але сама проблема нікуди не дінеться. 

Якщо психіатр поставив діагноз, тоді наступний крок — це прийом ліків для того, щоб більш-менш стабілізуватися, знайти у собі ресурс. Наступний крок — це піти до психолога, який і буде працювати з тим розладом, який діагностували.

— Чи можуть люди, у яких виявили посттравматичний стресовий розлад, повертатися в зону бойових дій?

Тільки якщо дозволить психолог. Наприклад, при ПТСР однією з розповсюджених побічних реакцій є напади параної, тобто людина у будь-який момент може запідозрити своїх побратимів у тому, що вони працюють на ворога, дістати автомат і розстріляти когось з них. Тому небезпечно людину зі стресовим розладом запускати в зону бойових дій. 

До того ж у людини може початися флешбек. Це коли вона перепроживає заново травматичну подію. В цей момент вона не тут, вона не у цій реальності, вона знаходиться в якійсь іншій події. Тоді людина перестає контролювати власні дії, що є дуже небезпечно для оточення. Плюс спалахи агресії, та й багато інших факторів. Тому небезпечно людину з будь-яким розладом залишати на фронті.

— Які зараз труднощі мають ветерани з адаптацією до цивільного життя?

Найперше, нерозуміння цивільними, що з ними відбувається. Часто сім’ї відмовляються, жінки відмовляються від таких чоловіків. Не завжди приємний процес — знаходитися поряд з людиною, яка бореться з ПТСР, проходить лікування. 

З іншої сторони, це якраз той момент, коли ветерани перед усім потребують присутності близької людини поруч, хоч рідко напряму можуть про це говорити. 

— Чи достатньо ресурсів в Україні для надання психологічної допомоги, підтримки саме психологічного здоров’я ветеранів? 

Дивлячись про які ресурси йде мова. Якщо говорити про кількість кваліфікованих психологів, то їх мало, тому що у нас не було такого обсягу викликів раніше. Психологи по суті зараз на практиці вчаться працювати з тим самим ПТСР.

Якщо ми говоримо про гроші як ресурс, то катастрофічно не вистачає, питання фінансування стоїть гостро. Я зараз працюю в благодійній організації, яку фінансують спонсори, тому ми надаємо безплатні послуги психологічної підтримки для ветеранів та членів їхніх сімей. Проте це достатньо обмежений ресурс. Держава мало приділяє цьому уваги.

— З якими запитами до вас звертаються чинні військовослужбовці та ветерани?

Запити дуже різноманітні: стосунки в колективі, адаптація, ПТСР, наслідки полону, тривожні розлади, тривожно-депресивні розлади. Дуже широкий спектр.

— Чи тягне ветеранів назад на фронт?

Коли військовий повертається з фронту, в нього є період, коли він відчуває себе чужим і непотрібним у цивільному житті. Тому це нормальна реакція, якщо хочеться повернутися назад на фронт. 

Бажання виникає тому, що на фронті все зрозуміло: хто друг, а хто ворог; зрозуміло, що тобі робити, як діяти чітко по уставу, а десь і по поняттях. 

У цивільному житті немає тієї опори. Часто ветеран відчуває себе зайвим, непотрібним, якщо в нього немає, наприклад, роботи чи близьких людей, які його приймають. Від того і виникає бажання повернутися.

Насправді процес адаптації від фронту до цивільного життя полягає у тому, що військовий повертається фізично, він перебуває тут, але емоційно він продовжує бути у зоні бойових дій.

Процес адаптації — це відчути себе знову цивільним, але з певним специфічним досвідом.

— Чи є якісь очікування у військових до цивільних? 

Дуже важливий момент —  повага, тому що військові на фронті відчувають великий обсяг приниження, дефіциту підтримки та відчуття власної гідності. 

Це і про умови проживання, і про постійне знаходження у колективі з іншими людьми, і про неможливість банально помитися чи комфортно сходити в туалет.

Ти не належиш собі постійно, оскільки є командир, який розпоряджається твоїм життям: говорить, коли тобі їсти, коли спати, коли жити, коли помирати. Тут і про необхідність терпіти ті ж самі обстріли, необхідність утримувати агресію. Тому військові можуть при поверненні до цивільного життя бути дуже чутливими саме до поваги. 

— Яка ситуація з психологічним здоров’ям українців станом на сьогодні? 

Після початку війни найгірше себе почували ті, хто виїхав за кордон. Це відбувалося через напади депресії, відірваність від соціуму та звичного способу життя, від домівки. Це так звані невизначені втрати, які дуже важко проживати.

А найкраще тоді почувалися, і зараз найкраще почуваються, як не дивно, військові. Проте і це певною мірою хибна думка. А чому? Тому що на фронті психіка розуміє, що зараз іде процес виживання, і вона не дозволяє собі розслабитись. У таких умовах психіка зібрана і максимально направлена на виживання.

Тому, на перший погляд, військові почувають себе краще (якщо ми звісно беремо не кожного окремо військового, а у певній вибірці). Але це оманливе сприйняття, тому що коли військовий повертається до цивільного життя, йому важко проходити оцю адаптацію. Тоді вже психіка починає пред’являти за непрожиті відкладені емоції, які не можна було проживати на фронті. Тому те, що ми бачимо зараз у військових по психологічному стану, це тимчасова історія.

Найгірше зараз себе почувають цивільні чоловіки. Це пов’язано із постійною тривогою в очікуванні мобілізації. Багато хто не виїжджає з міста, чи взагалі не виходить з квартир. Це все впливає на рівень депресивних проявів у цивільних. 

Цивільні жінки, які залишилися в Україні, перебуваються на тому ж рівні стресу, що і на початку війни. А ті, хто виїхав за кордон, почали адаптуватися і їхні показники пішли вгору, їм стає краще. 

— Як цивільним екологічно спілкуватися з військовими? Яких тем доречно торкатися, а яких — ні?

Спілкуватися потрібно так, як би ти спілкувався зі звичайною людиною, але з урахуванням того, що ти її поважаєш. Проблема полягає у тому, що наше суспільство не навчене екологічному спілкуванню. Ті принципи, які прописані для спілкування з військовими, вони ґрунтуються на здоровому спілкуванні як і з будь-якою іншою людиною. 

Наприклад, не потрібно питати, скільки ти вбив людей. Це некоректне питання. Якщо військовий захоче, він сам розкаже історії з війни. Це великий процес перепроживання власного досвіду через розказування.

Якось у перший місяць після повернення, хтось у школі мене спитав, як там було на фронті. Ну я видав монолог на 40 хвилин. Після цього до мене підійшов партнер і сказав, щоб ніколи більше цього не робив.

Є історії, які люди не хочуть чути. Якщо ти питаєш у військового, як там було, то варто подумати, а чи хочеш ти це почути. Чи хочеш ти знати відповідь на питання, які задав.

Я бачив пост нещодавно, де жінка пише, що всі військові, які були на фронті, вони скалічені та психічно хворі. Справді цілий пост про те, що цих чоловіків треба кидати, і взагалі не допускати до них дітей. Бувають і такі історії, що звісно є неприпустимо.

Загалом, за різними оцінками, ПТСР виникає у 10-20% військових. Тобто людина, яка перебувала на фронті, може спокійно проживати все те, що там відбувається, не маючи травматичного досвіду. Це відносно невеликий відсоток, тому не варто стигматизувати всіх військових.

Так, при поверненні людині точно буде важко, вона буде агресивною, вона буде скоріш за все погано ставитися до цивільних якийсь період, вона буде вразливою; можуть виникати панічні атаки, кошмари, якісь нав’язливі спогади. Проте це все елементи адаптації, і це нормально. Якщо це не проходить з часом, варто звертатись до психіатра, діагностувати, чи є, чи немає розладу, а далі звертатися до психолога.

— Пилипе, ми дякуємо вам за цю розмову! Сподіваємося, це допоможе і цивільним, і військовим віднайти розуміння.