Права людини під час війни. Конспект лекції Нобелівської лауреатки Олександри Матвійчук

Також Олександра координує ініціативну групу “Євромайдан SOS”, перемогла у грантовій програмі Talents for Ukraine від KSE Foundation, має безліч нагород та відзнак за свою діяльність із захисту прав людини. У грудні пані Олександра прочитала лекцію у Київській школі економіки.

Еспресо публікує текстову версію цієї промови. Над матеріалом працювала Ольга Рура. Текст був відредагований та скорочений для кращого розуміння.

З лекції ви дізнаєтесь про:

• Як захищені права людини в зоні бойових дій
• Як гарантувати права людини в суспільстві, яке веде війну за своє збереження
• Чи можна обмежувати прав задля безпеки: де межа між правомірністю та порушенням
• Які проблеми та виклики для сучасної системи міжнародного права існують
• Чи ефективно реформуються міжнародні організації

Права людини

Права — це ідеї про те, що людина вільна, а відтак має свободу здійснювати певні речі. Ці ідеї універсального характеру, тобто ви можете знайти їх в усіх світових релігіях, у рунах, у ведах, у міфах, у давній літературі — всюди. Ідея людської свободи закладена в усіх народах на усіх континентах, тому ми говоримо про універсальність.

Але є інша ідея, яка суперечить попередній — це ідея, яка домінує в авторитарних і тоталітарних суспільствах і базується на твердженні, що людина не має свободи, натомість повинна виконувати те, що потрібно державі. Як правило, коли заглибитись, то розумієш, що людина мусить виконувати те, що потрібно державному лідеру, який уособлює державу.

Ці ідеї між собою конкурують настільки, що нам зараз здаватимуться дуже дивними якісь речі, які є абсолютною нормою в авторитарних чи тоталітарних країнах. Наприклад, люди там не знають, що можна говорити те, що думаєш, вибирати релігію, одружуватися і будувати сім’ю з тим, хто тобі до вподоби, а не з тим, кого вибрали заздалегідь — тобто базові для нас речі, про які ми навіть не задумуємося.

Це не означає що ці ідеї зовсім погані, лиш те, що, право це не тільки про ідеї, а й ще про норми, наприклад міжнародні, на рівні міжнародного права. Ці ідеї закріпилися в 1945 році в статуті ООН і потім в 1966-му права людини та основні ідеї були закріплені у міжнародних пактах ООН. Тобто вони знайшли правове закріплення на міжнародному рівні не так давно.

Звичайно можна згадувати й інші важливі правові норми, які приймалися в окремих країнах. Але 1945/66 рік — це стандарти системи ООН і це означає, що виконувати права людини зобов’язалися всі країни-члени ООН, навіть ті, які їх насправді не визнають і порушують, які мають авторитарні чи тоталітарні устрої та своїм громадянам розказують, що вони не мають права ні на що, окрім боготворіння свого Верховного вождя.

Війна

Війна визначена в міжнародному праві і є об’єктом як і міжнародного гуманітарного права, так і міжнародного права прав людини.

Міжнародне право прав людини й міжнародне гуманітарне право відрізняються тим, що перше захищає будь-яку людину від будь-якої форми сваволі влади у будь-якій частині світу в будь-який період; міжнародне гуманітарне право діє під час війни, а не в мирний час, і воно визначає певні групи осіб, які потребують захисту.

Міжнародне гуманітарне право

У 1864-му році була прийнята перша Женевська конвенція, яка регулювала поведінку з пораненими особами під час війни. Суть усіх наступних Женевських та Гаазьких конвенцій полягала в обмеженні засобів та методів для вбивства у війні. Женевські конвенції регулюють поводження з цими захищеними групами: пораненими, медиками, духовенством, цивільними людьми тощо; а Гаазькі конвенції лімітують методи та засоби вбивства сторін. Разом із міжнародними правовими звичаями це називається міжнародним гуманітарним правом. Основна ідея міжнародного гуманітарного права полягає в тому, що навіть війна повинна вестися за правилами.

Міжнародне гуманітарне право починає діяти виходячи з фактичних обставин, а не з того, що хтось оголосив війну. Це актуально у нашій ситуації, коли у 2014-му році в Україні почалася війна, яку ми називали Антитерористичною операцією. Або коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, вона назвала війну Спеціальною військовою операцією. Можна війну хоч ромашкою назвати — це не матиме жодного значення, бо оцінюються фактичні обставини того, що відбувається, попри оголошення війни її сторонами.

Як класифікувати поняття “війна”?

Для цього є ціла низка критеріїв:

• Збройний конфлікт — попри те, що українців дуже тригерить дане формулювання, це термінологія міжнародного гуманітарного права.
• Міжнародний збройний конфлікт — збройне застосування сили однієї держави проти іншої включно з повною чи частковою військовою окупацією навіть у випадку, коли окупація не зустрічає збройного спротиву. Все це вважається війною.
• Неміжнародний збройний конфлікт — коли між собою стикаються державні та недержавні формування в межах національної території та там з’являється таке поняття як “поріг насильства”, щоб визначити, чи дійшло насильство до такої міри, щоб говорити про збройний конфлікт неміжнародного характеру.

Росія тривалий час намагалася переконати світ, що у нас ведеться не міжнародний збройний конфлікт між країнами, а громадянська війна, тобто ми самі з собою, нібито, воюємо. Якщо подивитися щорічні доповіді Міжнародного суду після 2014-го року, то окупація Криму вважалася міжнародним збройним конфліктом, а у ситуації на Сході вбачали одночасно два рівні конфлікту: міжнародний, який став очевидний з квітня 2014-го року і неміжнародним. Ми в судах ще будемо доводити, що з самого початку це був міжнародний збройний конфлікт, а всі ці формування на території Донбасу є нічим іншим як проксі-групами Російської Федерації.

Як застосовується міжнародне право прав людини і міжнародне гуманітарне право?

Отже, під час війни ми стикаємося одночасно з двома галузями права – міжнародним правом прав людини і міжнародним гуманітарним право. Міжнародне право прав людини застосовується як загальна норма, а міжнародне гуманітарне право як спеціальна норма. Це означає, що при винекненні колізій, застосовуються норми міжнародного гуманітарного права, адже вони вироблені спеціально для того, щоб застосовуватися в таких ситуаціях (у війнах).

Влітку цього року правозахисна організація Amnesty International випустила реліз, який навіть у людей далеких від правозахисту, викликав величезне обурення. Організація сказала, що українські державні інституції порушують права людини тим, що розміщують свої військові частини в містах і містечках на сході.

Якщо спрощено, то проблема тут у тому, що Amnesty International дивляться на ситуацію тільки з точки зору міжнародного права людини і не використовують призму міжнародного гуманітарного права і принципу пропорційності. Як інакше має воювати українська армія, де вона має розміщатися, адже одразу після виходу з тих міст — контроль над ними беруть росіяни?

Керуючись принципом пропорційності, що чекатиме цивільних людей, коли туди зайде Росія? Ми пам’ятаємо картинки Бучі, де російська тактика вичищення і фізичного знищення активної меншості досягла апогею. Але так було не лише в Бучі, але й з 2014-го року в Криму, в Луганській та  Донецькій областях, які були окуповані. Відсутність військових не зупиняє росіян від того, щоб гатити по цим цивільних об’єктах.

Коли певні норми вступають у колізію, потрібно оцінювати контекст, бо норма не існує у вакуумі, вона має бути протестована фактичними обставинами і відповідати потребам суспільства. Обставини грають величезну роль: те, що в одних випадках може бути визнано порушенням, в інших – ні. Одне й те ж саме діяння, залежно від обставин, може мати різні правові наслідки.

Принципи

Універсальність. Один із найважливіших принципів прав людини — це універсальність. Це означає, що на них мають право всі люди. І це вже не просто ідея, а зобов’язання закріплене на рівні міжнародного права, яке взяли на себе держави-члени ООН.

Природність. Навколо цього принципу існує багато міфів, які ведуть до розчарувань. Життя складніше за будь-які норми, схеми чи алгоритми. Люди, які дізнаються, що вони мають права, читаючи Міжнародний пакт 1966-го року, розуміють, що написане в міжнародному пакті не відповідає дійсності. Це породжує сумніви в ідеях, хоча з останніми все гаразд, проблема у нерозумінні принципу природності. Права людини — це штучна конструкція: всі ці норми й міжнародні пакти писали люди, а не створено всесвітом як універсальний закон, як, наприклад закон земного тяжіння, який діє на всій планеті Земля.

Якщо я кину маркер, то він впаде і в Ірані, і в Сполучених Штатах Америки, і в Сирії. З правами людини не так просто, адже вони залежать від того в якій частині світу людина заявляє про них. Природність прав людини –  означає ідею того, що людина має право за своєю природою. Але це не працює як універсальний закон всесвіту, до якого не потрібно докладати жодних зусиль, щоб його підтримувати.

Вертикальність. Права людини можуть порушуватися на горизонтальному рівні, коли суб’єкти вступають в конфліктні ситуації. Однак права людини завжди апелюють вертикально до тих держав, які зобов’язалися захищати права людини тим, що підписали міжнародний пакт 1966-го року та інші документи. В нашій частині світу дуже актуальна Європейська конвенція з прав людини. Тому, якщо на горизонтальному рівні виникають проблеми — ми звертаємося до влади, щоб вона ці проблеми вирішила, якщо держава відмовляється чи не вирішує — це порушення прав людини.

Рішення у Європейському судді з прав людини звучать так: “Козачук проти України”, “Іванов проти Росії” — тобто судяться проти держави, яка взяла на себе зобов’язання і їх не виконує або свідомо порушує.

Як же ж так сталося, що всі політики: і ті, які мали авторитарні прагнення, і ті, які демократичні — підписали ці статути, міжнародні пакти, декларації та конвенції? Норми 1945-го, 1966-го року, які закріплені на міжнародному рівні, виникли не просто так, а як реакція на Другу світову війну. Сталося це у стані видозміненої свідомості — мільйони загиблих, концтабори, винищення цілих груп. Тогочасні політики були в тому стані, що розуміли важливість підтримання таких ідей і оформлення їх в правові норми.

Рівність сторін. Принцип рівності сторін означає, що при виникненні фактичних обставини, незалежно від того як сторони називають те, що відбувається, міжнародне гуманітарне право набирає чинності. Сторони мають виконувати його виконувати незалежно чи це країна, на яку напали, чи країна, яка напала, чи представники державної влади, чи недержавні збройні формування.

Відсутність взаємності. Принцип відсутності взаємності означає, що ви не можете виправдатися тим, що інша сторона порушує міжнародне гуманітарне право, щоб відповісти їй тим самим. Міжнародному гуманітарному праву байдуже на наші емоції. Якщо ви порушуєте норми міжнародного гуманітарного права, ви теж будете відповідати, навіть якщо у першої сторони сто порушень, а у вас тільки два.

Я часто зустрічаю такий спосіб мислення в українському середовищі — “око за око, зуб за зуб”. Право послуговується дещо іншою фразою. Навіть якщо з тобою вчинили погано ти не маєш права відповідати так само.

Баланс між військовою необхідністю і гуманністю. Війна, зрозуміло, передбачає смерть і руйнування, поранення і страждання, але сторони зобов’язані шукати оцей баланс, бо це не щось абстрактне, а дуже практичні речі, з якими я зустрілася у 2014-му році. Ми були першою правозахисною організацією, яка відправила мобільні групи в Крим, Луганську та Донецьку області. Ми зосередилися на тому, що краще знали — порушення прав людини: незаконне ув’язнення, сексуальне насильство, катування, позасудові страти — і почали документувати це.

Я особисто опитала сотні людей, які вижили в полоні. Вони розказували як їх били, гвалтували, забивали в дерев’яні ящики, під’єднували електричні дроти до геніталій, відрізали кінцівки, виривали нігті, дробили коліна, змушували писати щось власною кров’ю. Я ніколи не забуду жінку, яка розказувала, як їй ложкою виймали око. В цьому немає жодної військової необхідності.

Росіяни робили це тільки тому, що могли.  Нічим виправдати таке базове порушення принципу балансу військової необхідності з гуманністю не можливо.

Принцип розрізнення. Під час війни є захищені групи й коли комбатанти — сторони конфлікту — вбивають один одного, цивільних людей вони не повинні чіпати. Звучить для нас як фантастика, адже Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни. Вона спеціально завдає нам такого болю, щоб у нас не було енергії боротися та опиратися окупації. Згідно з правом, ти маєш розрізняти військові та цивільні цілі, і не завдавати ударів по останніх.

Принцип пропорційності. Якщо є потреба у виконання операції, де жертвами будуть і цивільні, то потрібно зважити на принцип пропорційності. Чи виправдовує ця військова ціль таку кількість жертв і руйнувань? Чи маєш ти право застосовувати цей метод ведення війни чи це непропорційно, завдасть зайвих страждань і буде визначатися міжнародним гуманітарним правом як злочин. Тут я хочу звернутися до іншої війни, яка зараз триває на Близькому Сході. Нам, українцям, зрозуміле це право на самозахист після жахливих атак ХАМАСу на територію Ізраїля, які відбулися 7 жовтня. Ці зґвалтування, вбивства, тероризм не може у нас не викликати шоку і співчуття, але те, як відповідає Ізраїль — порушує принцип пропорційності.

Газа — це густонаселений сектор, де знаходиться величезна кількість цивільних об’єктів. Я передбачаю, що Міжнародний кримінальний суд, який веде розслідування в цьому регіоні, назве дії ізраїльської армії воєнними злочинами, тому що, вибираючи методи й засоби, треба дивитися на принцип розрізнення і принцип пропорційності. Попри наявність військової необхідності, потрібно обирати методи та засоби, які завдають найменше страждань і жертв цивільному населенню. Ми можемо займати сторони, а право не про сторони, а про захист людей, незалежно де вони живуть — чи в Ізраїлі, чи в Палестині.

Поняття ерозії

Коли ми говоримо про права людини та війну, варто згадати та про ерозію, тому, що всі ці прекрасні ідеї й норми можуть не проходити випробовування життям. Ерозії підлягає не тільки слово “право”, але й поняття “людина”.

Під час війни люди перестають бачити людей в інші стороні та цей процес, на жаль, дзеркальний. Книга Халіда Хуссейні “Той, що біжить за вітром” справила на мене величезне враження. У ній описується період окупації Афганістану радянськими військами, де були також і українці. Розповідь ведеться очима маленького хлопчика. Деталь, яка запам’яталась найбільше — їхня втеча з країни. Вони платять хабар радянським солдатам і ці дозволяють групі пройти, але один з цих солдатів бачить молоду жінку з немовлям. Він ставить ультиматум, або ця жінка іде з ним, щоб надати йому послуги сексуального характеру, або він не пропускає нікого. І цей маленький хлопчик сидить і молиться про те, щоб його батько не встряг в цю ситуацію, бо він знає, що батько не змовчить через несправедливість, навіть попри те, що вони беззахисні та беззбройні цивільні. Батько не мовчить і звертається до солдата з питанням чи є у нього совість. Той відповідає, мовляв, яка совість під час війни, на що батько хлопчика говорить:

“Саме під час війни важливо зважати на совість, бо в таких викликах орієнтири збиваються і ти мусиш опиратись лиш на те, що у тебе всередині”.

Історики та соціологи майбутнього, сподіваюсь, будуть об’єктивними щодо подій російсько-української війни, що також означатиме нещадними до наших емоцій і почуттів.

Процитую відому частину з преамбули Загальної Декларації Прав Людини: “всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах”. Навіть зараз у 2023 році (лекція Олександри відбулася у грудні минулого року, — ред.) ти розумієш, що боротьба за право бути людиною тривала завжди, починаючи з VI ст. до нашої ери, коли виникла демократія в Давній Греції. Відомий філософ Арістотель визначав у своїх працях раба як “одухотворену власність”, тобто він відмовляв величезній кількості людей в праві бути людиною.

Тут можна згадати боротьбу суфражисток в Сполучених Штатах Америки за право жінок голосувати. Тобто жінка ніби й Homo Sapiens, але водночас була недолюдиною, бо в неї мозок якось не так влаштований для прийняття серйозних рішень, як у чоловіків”, тому обирати владу вона не могла. Це ідея домінувала, і боротьба з нею була дуже складною і часом кривавою, якщо дивитися, які методи застосовувалися до суфражисток.

Варто згадати, що цілому кримськотатарському народу відмовили в праві бути людьми через псевдолейбл “пособників фашистів”, який на них повісили. 46% людей під час депортації у товарних вагонах в Центральну Азію загинули. Це злочин проти людяності і я дуже сподіваюся, що колись Україна спроможеться провести історичний суд і назвати речі своїми іменами не тільки на рівні історії, але й на рівні права.

Така сама ситуація з євреями, яких не сприймали за людей ті, хто були гарними сім’янинами та після роботи верталися обіймали своїх дітей. Адже ті — люди, а євреї — ні.

Правовий прогрес досі неоднорідний і прямо зараз у багатьох частинах земної кулі якісь групи борються за право бути людьми, попри те, що вони ними є, просто інші цього не визнають.

Порушення прав людини мають місце навіть у мирний час в нашому XXI-му столітті. Що вже казати про період війни. Наприклад в Уганді представникам сексуальних меншин загрожує смертна кара. У людей є право на життя, але в них його немає, бо їх не вважають за людей.

На практиці я зустрічала це в таких двох словосполученнях:

• “ґвалтувати жінок погано, але це не жінка, це укропка”,
• “гвалтувати жінок погано, але це не жінка, це сєпарша”.

Коли стикаєшся з такими історіями, починаєш розуміти, що війна набагато складніша в житті за ту, про котру ми читали в підручника, де є хороші та погані, а тобі просто залишається зайняти якусь позицію. Я точно знаю якій стороні я бажаю перемоги, а якій програшу у російській війні проти України, але якщо говорити про порушення прав людини під час війни, то ми відзначаємо всі порушення, які відбуваються, попри сторону.  Джерелом цих порушень є дегуманізація, тобто ерозія поняття людини.

Порушення прав чи їх обмеження?

Будь-які права людини, якби не інтерпретувалася їхня природа, реалізуються в суспільстві, а оскільки людина істота соціальна, вона не може бути зовсім вільною від суспільства.

Права людини як кисень: люди з благополучних країн, які успадкували цю систему від своїх батьків, не усвідомлюють цінність своїх прав. Вони часто не розуміють наскільки ця система крихка, і через те ми спостерігаємо результати виборів у Нідерландах і Словаччині, ситуацію у Франції та політичні гасла в Австрії.

Люди, які не боролись за свободу, не розуміють її цінності, і починають обмінювати її на економічні обіцянки, популістичні гасла про власний комфорт чи якусь ілюзію величі.

Права людини — це кисень, бо коли вони обмежуються чи порушуються, людина починає згадувати, що вони в неї є.

Чому важливо розрізняти обмеження і порушення прав людини? Тому що порушення — це завжди незаконно, а обмеження прав — це законні речі. Звідси випливає, що безмежних, абсолютних прав людини в реальному житті практично не існує. Виняток із прав людини, які можуть претендувати на абсолютність, необмеженість, становлять, хіба що, право на людську гідність, тобто право на свободу від катувань і право на свободу від рабства. Всі інші права людини — громадянські та політичні насамперед — є відносними, тобто такими, що можуть бути обмежені чи порушені. Тут Міжнародне право прав людини та міжнародне гуманітарне право збігаються.

Пригадаймо епідемію ковіду, тоді почалися обмеження прав людини, кисню стало мало і люди, які ніколи не думали про права людини, оголосили себе правозахисниками та почали ці права захищати (наприклад, [колаборант Кирило] Стремоусов, який  захищав людей від “геноциду”, який мав би за його думкою бути у зв’язку з коронавірусними обмеженнями). Права людини — це завжди про кордони між людьми та владою, яка може здійснювати якесь втручання.

Де пролягають кордони між обмеженням і порушенням?

Головним принципом, на якому мають ґрунтуватися обмеження, є принцип пропорційності. Основне його призначення — це регламентація відносин між поставленою метою і засобами та способами її досягнення. Це залежить від конкретних обставин і є об’єктом того, що моніторять правозахисники.

Під час ковіду не пускали в публічні місця невакцинованих людей. Вакцинація не була обов’язкова, люди самі визначалися, робити її чи ні, але ті, які не вакцинувалися, зустрічались з цілим рядом обмежень і говорили про порушення своїх прав, бо відчували, що кисню їм бракує.

Щоб визначити — обмеження це чи порушення, право випрацювало цілу низку правил. В мирний час окремі права вони можуть конкурувати між собою, в даній ситуації це була конкуренція права на життя (якщо ти не робиш ніяких ковідних обмежень, то вірус поширюється — люди помирають) і права на приватність конкретної людини, яка не хоче вакцинуватися, але хоче користуватися всіма можливостями.

Існує такий своєрідний триступеневий тест:

1. Чи ґрунтується  обмеження на законі?
2. Чи є в обмеження легітимна мета?
3. Чи обмеження необхідне демократичному суспільству?

Проте в будь-якій ситуації важливий контекст:

• будь-які обмеження прав мають застосовуватися лише у тому разі, якщо не існує інших, менш обтяжливих заходів досягнення мети;
• наслідки обмежень прав не повинні бути надмірними;
• обмеження не повинні спотворювати суть обмежуваних прав.

Наприклад, під час ковіду забороняли гуляти в парках. Яка легальна мета тут переслідувалась?  Якщо ситуація проходить через усі пункти — це законне обмеження і, хочемо ми цього чи ні, ми маємо приймати це як належне. Якщо ж у нас є сумніви, завжди є можливість звернутися до суду.

Що ж не так?

Чому всі ці інституції, які покликані захищати права — не працюють. Чому не працює міжнародне гуманітарне право під час війни?

Проблема не в ідеях і навіть не в нормах, хоча тут є місце для удосконалення. Проблема у відсутності механізмів, які змушували б їх дотримуватись. В 1945-му році у Статуті ООН була записана не тільки оця фундаментальна цінність права людини, а й закріплена ціла архітектура, як цю цінність захищати. Ця система захисту ніколи не працювала ідеально, але те, що вона взагалі не працює для нас — це стало очевидним тільки зараз.

Раніше це було очевидно для людей у Сирії, в Ірані, у М’янмі, у Нікарагуа. А зараз люди у Франції, до прикладу, починають це розуміти. Світ наразі знаходиться в такому періоді турбулентності, що війни будуть виникати все частіше і частіше у різних куточках світу, бо немає сили, що стримує війни.

Коротко про проблеми з примусом до виконання:

Імплементація. Міжнародна система миру і безпеки, яка має застосовувати примус, щоб міжнародне право прав людини й міжнародне гуманітарне право виконувалося, була створена в минулому столітті державами-переможцями в Другій світовій війні, які за собою закріпили невиправдані привілеї.

В системі ООН величезна кількість мандатів, спецдоповідачів, робочих груп, міжнародних організацій, одна з яких – Рада Безпеки. Саме вона має функцію попереджати війни та застосовувати силу. У цій Раді Безпеки є члени, які можуть заблокувати будь-яке рішення і серед цих членів з правом вето є не тільки Росія, але й Китай.

Коли Ірак напав на Кувейт, то Рада Безпеки прийняла резолюцію про застосування сили, була організована ціла міжнародна коаліція, яка провела операцію “Буря в пустелі” і відновили державний суверенітет країни, яка не могла себе захистити. Але в ситуації, коли країна-учасниця Радбезу нападає на іншу, вона, очевидно, не дозволить застосувати проти себе силу. Тобто, проблема не в Росії, а в цілій архітектурі.

Через історичний бекграунд створення цієї структури (Друга світова війна) серед цих країн немає Німеччини, яка зараз має величезний геополітичний вплив. Попри те, що ситуація у світі змінилась, інституції не реформувались, тому і не відповідають потребам сьогодення.