Колонія в Оленівці після удару

У цій колонії росіяни тримали українських полонених — як військових, які обороняли Маріуполь, так і цивільних. Більшість з них і досі перебуває в полоні ворога.

Створення “Спільноти Оленівки”: відповідь родин на бездіяльність

Рідні та близькі тих, хто знаходився у бараці, об’єдналися в громадську організацію — “Спільнота родин Оленівки”, назва якої згодом змінилася на “Спільнота Оленівки”, через те, що до неї долучилося більше небайдужих.

​​За словами співзасновниці організації Олександри Мазур, спільнота виникла у січні 2023 року після розформування місії ООН, яка не змогла дістатися місця трагедії через перешкоди з боку Росії.

“Росіяни не допустили їх до місця злочину, тож місія просто розформувалася. На цьому моменті стало зрозуміло, що міжнародна спільнота занадто слабка, як проти цього злочину, так і проти РФ загалом”, — пояснює вона.

Олександра Мазур

Особисті трагедії: відчай, боротьба та сподівання

Анна Лобова, співзасновниця організації, досі не знає, де перебуває її чоловік, військовополонений Олег Лобов.

“Лише 17 серпня 2022 року з ворожих телеграм-каналів я дізналася, що він живий і перебуває в лікарні. Довгий час стресу та ступору, після того що сталося, а також надії, що все ж таки міжнародні організації туди поїдуть та врятують цих людей, привела мене особисто лише до очікування і подальшої тиші. Розформування місії ООН дало розуміння того, що треба брати все в свої руки”, — у коментарі “Межі” розповідає співзасновниця ГО “Спільнота Оленівки” Анна Лобова та зазначає, що її чоловік, військовополонений Олег Лобов продовжує перебувати в полоні по сьогоднішній день.

Анна Лобова

“Місце його утримання мені не відоме. Я знаю лише те, що він, разом з іншими хлопцями, був в лікарні понад пів року. Після чого їх всіх розвезли в невідомому напрямку. Лише в липні цього року йому дали зателефонувати додому. Втім, так сталося, що наша розмова стала частиною російського інтерв’ю, але ми встигли сказати головне — що їх чекають, борються за них, що їх ніхто не забув. Вони не втрачають надії на повернення, проте третій рік хлопці з важкими пораненнями й надалі перебувають в полоні”, — говорить Анна Лобова та звертає увагу, що на сьогоднішній день понад 110 людей, які пережили цей російський злочин залишаються в полоні, з яких важкопораненими є 52.

Олег Лобов

Анастасія Гондюл, співзасновниця ГО “Спільнота Оленівки” говорить, що її чоловік Артем пережив два важких поранення, втім досі перебуває у полоні.

Анастасія Гондюл

“Перше поранення він отримав під час оборони Маріуполя. Операцію йому робили в умовах бункера Азовсталі, уламок і досі залишився в його тілі. Друге поранення — під час вибуху в Оленівці. Його внесли до списку важкопоранених під номером 25. Ми щодня боремося за його повернення, але час минає, а результатів немає”, — стверджує вона.

Артем Гондюл

“Вже третій рік тривають обіцяні 3-4 місяці так званого «почесного евакуаційного полону», які перетворилися на три роки жахів полону”, — розповідає Анастасія Гондюл та додає, що з даного приводу вони проводили брифінг з “Укрінформ”, де в прямому ефірі звернулися до влади з проханням обміняти важкопоранених полонених. Втім, результату, на жаль, це не принесло.

“Ми виходили у “почесний полон”, під гарантії безглуздих та недієвих організацій червоного хреста та оон, які роками мовчки віддалено спостерігають, як хлопців забивають до смерті, як вони горять живцем в підірваній Оленівці, як щодня їх напівживими кидають в холодні бетонні коробки за ґратами”, — каже парамедикиня-доброволець Національної гвардії України Катерина Поліщук на позивний “Пташка”.

“День скорботи”: боротьба за пам’ять

ГО “Спільнота Оленівки” виступила з ініціативою запровадити 28 липня на державному рівні “Дня скорботи та вшанування пам’яті захисників, страчених під час теракту в Оленівці”. Цей день мав би нагадувати про всіх полонених, закатованих Росією. Петиція швидко набрала необхідну кількість голосів, але досі не розглянута.

Петиція громадської організації

“Нам пояснили, що є День пам’яті 29 серпня, і цього достатньо. Але це не лише про військових, це про всіх, кого катували й убивали в полоні. Ця трагедія повторюється щодня”, — пояснює  співзасновниця ГО “Спільнота Оленівки” Анна Лобова.

Крім того, співзасновниці громадської організації зауважують, що є також перешкоди і у створенні окремої переговорної групи для повернення полонених.

“Коли ми запроваджували ініціативу про окрему переговорну групу, то говорили саме про весь Маріупольський гарнізон, з уточненням першочергового повернення важкопоранених. Проте, з нами взагалі ніхто не хоче виходити на контакт, щоб обговорити цю ідею. Єдина зустріч на цей рахунок була проведена з Кирилом Будановим у липні цього року. Тоді він сказав, що неможливо створити окрему переговорну групу та пояснень чому так — не надав”,— пояснюють вони.

Зустріч спільноти з представниками влади

Чому важливі акції підтримки

Прокоментували співзасновниці громадської організації й власні слова про недієвість акцій в підтримку полонених, які напередодні широко обговорювали в мережі.

“Коли дані акції починалися — це був момент повної тиші про полонених, про яку нас постійно просили державні органи, в тому числі і координаційний штаб. Втім, за весь термін скільки тривають ці акції, вони не вплинули на повернення полонених додому. Тобто, це акції нагадування, що люди перебувають в полоні, але впливу на їх звільнення вони ніякого не несуть”, — пояснює Анна Лобова.

Фото з акції в підтримку полонених

“Люди думають, що з полону рятує табличка. Ні, з полону рятує довгий переговорний процес. Це типова помилка, коли маленька дія здається великою. Проте, якщо вона маленька — це не означає, що її треба відмінити”, — додає Олександра Мазур.

Підтримує думку Олександри Мазур й Анастасія Гондюл. Вона пояснює, що не всі в змозі робити ті самі «великі кроки». Тож, доносити до суспільства що наші військові зробили для нас та нагадувати про те, що вони перебувають у полоні теж дуже важливо.

“Коли хлопці повертаються з полону їм дійсно дуже приємно бачити цю підтримку”, — додає на сам кінець вона.

Трагедія Оленівки — це не лише про біль, а й про невидиму боротьбу, яка триває щодня. Рідні, волонтери та громадські активісти не втрачають надії домогтися справедливості, звільнення полонених і вшанування пам’яті тих, хто не повернувся.