Віталій Музиченко, гендиректор Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, в ефірі «Українського радіо» розповів про те, що лише протягом минулого року протезами були забезпечені майже 12 тисяч осіб, яким за державною програмою було надано понад 18 тисяч виробів.

Насправді ж кількість людей з ампутаціями значно більша, адже є потерпілі, які проходять протезування за кордоном, а також ті, хто поранень зазнав нещодавно та ще не готовий до цього етапу.

В свою чергу американське видання «The Wall Street Journal» із посиланням на оцінку найбільшого у світі виробника протезів – німецьку компанію «Ottobock», та її медичних партнерів, ще в липні минулого року повідомляло про близько 50 тисяч українців, які втратили руки чи ноги внаслідок військових дій на території України.

Підтвердили інформацію надану американським виданням і у Мінсоцполітики зазначивши, що по допоміжні засоби реабілітації станом на червень 2023 року звернулися 58 852 людини.

Станом на сьогодні ж оновлені цифри не публікувалися та навіть приблизна кількість людей з ампутаціями не відома.

Військові, які отримали поранення внаслідок бойових дій

З початком повномасштабного вторгнення протези й колісні крісла стали новою нормою для України.

Саме тому наше суспільство має змінити своє сприйняття та зрозуміти як правильно себе поводити з пораненими воїнами, адже й досі не всі адекватно реагують в таких випадках.

Військові стверджують, що реакція на них може бути різною – від жалю та повного ігнорування, до тикання пальцями в бік людини з протезами.

«Були ситуації, коли кажуть, «одужуйте», так я ж наче і не хворий. Це дуже дратувало», – в коментарі для «ТСН» розповів Любомир, водій-контрактник, який втратив дві ноги.

«Мене дратувало, що мене наче розраджувати хотіли, а виходило навпаки – мені треба було їх розраджувати, бо вони плакали. Мене це дратувало», – додає поранений боєць Ігор Сенкевич.

Ветеран російсько-української війни, який втратив на Харківщині обидві ноги, Олександр Будько – відомий за псевдо «Терен», радить не поглядати скоса, а відверто запитати, як людина зазнала поранення, якщо, звичайно, вона не проти поділитися цим. Так само й із супутніми питаннями щодо травми чи протезів.

«Якщо виникає щире прагнення пригостити або поступитися місцем, то можна наполягти у разі відмови – «Дозвольте я це зроблю, мені буде дуже приємно», «Не заперечуйте, будь ласка, я хочу це зробити». Якщо ж і після цих слів військовий відмовляється, то наполягати не варто. Те ж саме й стосовно будь-яких невербальних намірів (тактильний контакт)», – пояснює військовий.

Олександр Терен

«Ні в якому випадку не тицяти пальцями і не перешіптуватися – в іншому ж разі можна очікувати й агресивної відповіді від військового. Крім того, це виходить за рамки вихованості. Подякувати ж можна кивком голови або прикласти руку до грудей чи потиснути руку», – додає він.

«Треба зрозуміти, що людині, яка проходить реабілітацію, не треба допомагати проти її волі. Військовому, якщо треба буде, він сам попросить. Також не варто сюсюкатись і більше ставитися з повагою. Коли мене звільнили, я приїхав сюди і повністю не розумів, хто я, що я, де я, нащо я, чого я тут. І мене дуже вразив людський пофігізм. У мене був такий випадок, що я зі свого авто вивантажую матраци, і проходить купа мужиків, які можуть мені допомогти, але просто проходять повз, залишаються просто осторонь. Їм абсолютно все рівно, хто ти, що ти, де ти. Просто хочеться трошки більшого розуміння від людей – просто ставитися до людини з прийняттям і поважати», – пояснює військовий Ілля Морозович на псевдо «Мороз».

Ілля Морозович

«Коли дитина на всю округу кричить: «Мамо, мамо, там дядя з дивною рукою» – це неприємно не через те, що дитина кричить, а через те, що мати поряд стоїть і нічого не каже, просто стоїть та мовчить», – кажуть військові.

«Кожного дня ми з Владом їздимо в реабілітаційний центр на Хрещатику. Так ось, нещодавно на Хрещатику, де всі так люблять фотографувати прапорці, які залишають близькі люди полеглого Героя, але до кінця не усвідомлюючи, що то дійсно таке, прощались з Героєм, ветераном війни «Ірландцем». І хоч би один, підняв свою сраку і вийшов з машини та став на коліно, або хоча б схилив голову… Замість того, в когось вистачило клепки ще сигналити і нервово, вибігаючи з машини, дивитись, що ж воно таке, чому перекритий рух. Хоча здалеку було видно, що йде похоронна процесія, тим більш це все супроводжувалося піснею «Пливе кача», яку було чути до Українського дому. Це найменше,що Ви можете зробити, але Вам і те тяжко», – ділиться думками на своїй сторінці в «Instagram» Діана Зіненко, наречена військового Владислава Чуба на псевдо «Чабі», який втратив обидві нижні кінцівки під час виконання бойового завдання в Донецькій області.

Владислав «Чабі» та Діана Зіненко

«Ситуація щодо Влада: ми лишаємо машину на паркінгу і нам потрібно пройти декілька метрів до центру. Всі знову ж таки, знають, що таке Хрещатик і що тут завжди людно. Я вже просто втомилась робити людям зауваження, які в тупу просто втикають на людину на кріслі-колісному. Хоча, мабуть, треба і дякую сказати, що не тикають пальцем. Та невже Ви такі недалекі і Вас батьки не навчили солідарності та вдячності, тим більш в наш час, коли війна?!», – обурюється дівчина.

В реабілітаційному центрі можуть навчити користувався протезом та допомогти впоратися зі своїми особистими психологічними проблемами.

Втім, хто ж підготує суспільство та пояснить як правильно реагувати на захисника, який отримав поранення захищаючи нашу країну? Що доречно казати, а що ні? Та чого не варто робити під час спілкування з військовим?

«Не потрібно відноситись до людини так, наче він якийсь не такий як всі, не потрібно дивитись з жалістю, розпитувати про поранення, що де і як, не потрібно бути нянькою для них. Варто відчувати різницю між бути нянькою і стати його підтримкою, допомогою. Про допомогу вони просять самі, хоч я не люблю виділяти військових в окрему категорію людей та соціальний статус, але вони найбільш чесні, відкриті і кажуть про те чи інше прямо, якщо їм це дійсно потрібно, а ми, в свою чергу, повинні їх підтримати. Наприклад, перший час поки у Влада були не повністю закриті шви, але його вже вертикалізували і потрібно було звикати до крісла-колісного та положення сидячи, він не міг сам вдягнути шорти, було боляче. Тоді він просив допомоги, а я його підтримувала та говорила, що скоро все вийде і він якнайшвидше буде вдягатись сам», – в коментарі нашому виданню розповідає Діана Зіненко.

Дівчина радить вести розмову про щось звичне: про погоду, фільм, про враження від чогось та пояснює, що якщо людина захоче – вона обовʼязково поділиться тим, що її турбує.

«Стосовно допомоги, звісно, слід питати дозволу, бо часто їм навіть цікаво спробувати свої сили, щось типу зможу я чи ні? В них йде своя боротьба з самим з собою. Завжди ставте себе на місце людини з пораненням. Якщо до Вас підійде незнайома людина і поправить волосся, щоб не заважало, Вам же навряд чи таке сподобається? По-перше, дана людина незнайома, що може налякати, а по-друге, ви не розумітимете її намірів, бо читати думки одне одного ми, на жаль, ще не навчились. Головне – в жодному випадку не відвертайте очі і не удавайте, що військового, який боронить Україну або який вже віддав своє за нашу незалежність не існує», – додає вона.

Поспілкувалася «Межа» й з військовою психологинею Анжелою Садовською Стах та дізналася найважливіші аспекти, про які варто пам’ятати у спілкуванні з пораненими військовими, незалежно від того, знайома це людина чи ні.

«В першу чергу нам важливо навчитись реагувати на поранених військових як на абсолютно звичайних людей. Не інвалідизувати їх, тобто не розглядати відкрито протези або витріщатися на відсутність руки чи ноги. Втім, при цьому ми завжди маємо поцікавитися чи потрібна допомога і якщо так, то яка саме. Наприклад, якщо ми бачимо людину на колісному кріслі десь біля магазину, то ми впевнено допомагаємо відкрити двері та запитуємо «чи можу я вам допомогти заїхати на пандус». Тут важливу роль грає саме момент пропонування допомоги, який сигналізує про те, що «я вас бачу, я вас помічаю», що є дуже важливо. Проте не забуваємо золоте правило: спочатку питаємо, потім робимо», – пояснює психологиня.

Анжела Садовська Стах

«Також дуже важливо поважати особисті кордони. Часто нам хочеться обійняти людину, але тут важливо проговорити та запитати «чи можу я тебе зараз обійняти», «чи можна я до тебе підійду і обніму». Тобто, важливо проговорювати всі кроки, які ми хочемо зробити. Такі дії будуть показувати як повагу до людини, так і повагу до її особистих кордонів в цілому. Особливо не бажано виконувати такі дії ззаду – закривати очі, різко обіймати або робити неочікувані різкі рухи», – додає вона.

На питання що ж доречно казати, а що ні Анжела Садовська Стах радить уникати певних «стоп» слів, таких як питання про те, «коли закінчиться війна», «скількох ти вбив», яка мета тої чи іншої операції на фронті і подібне.

Розмірковуючи ж про те, як краще висловити свою повагу та вдячність військовому, психологиня розповідає про міжнародний жест поваги до військових – покласти руку на серце, опустити голову і просто подякувати.