Про життєвий авантюризм та подорожі Південно-Східною Азією, початок війни у 2014 році та перші добровольчі формування, мистецтво війни та зростання до командира, як «Азов» та Військова школа Коновальця випереджали реформи у війську, як Кірт ще у 2015 році передбачив оборону Маріуполя, «посмішку в обличчя смерті» під час виходу в полон з Азовсталі, та що Кирилу вдалося запровадити на рівні навчання бійців у 3 ОШБр.

Дивіться повну розмову з легендарним Кіртом на YouTube-каналі “МЕЖА”.

— Ви є людиною, яка застала на фронті весь період сучасної російсько-української війни. Розкажіть, як так сталося, що у 2014 році ви доєдналися до полку “Азов”, хоча до цього працювали пару років у Таїланді.

Тут треба згадати моє класичне виховання, починаючи з “Іліади” Гомера, перших київських князів. У мене в сім’ї всі здебільшого були офіцерами: діди, прадіди, прапрадіди. Вони так чи інакше брали участь у визвольних змаганнях з різних боків. Коли країна опинилася під загрозою, для мене вибір не стояв. Я розумів, що треба повертатися в Україну. 

Як я опинився в Південно-Східній Азії? Вибір простий: я закінчив Національний авіаційний університет за спеціальністю “Міжнародне право, кримінологія міжнародного тероризму”, але в нас реалізації за цією сферою немає. Тобто є адвокатська робота, але треба мати зв’язки, яких в мене не було. Я попрацював трохи у сфері міжнародних перевезень, зрозумів, що тут також перспектив немає, і мені друг запропонував поїхати в Південно-Східну Азію.

Для мене пригоди — це теж частина особистої філософії, романтизму, юності. Багато революціонерів, очільників країн у свої студентські роки подорожували. Раніше навіть була така традиція серед джентльменів Великої Британії. Вони після закінчення школи брали рік-два, щоб подорожувати по світу.

Колись також дітей відправляли молодшими офіцерами, молодшими командирами у військо, щоб вони набиралися досвіду перед тим, як там вступати до ВНЗ, і це, до речі, класна ідея. Якби я трохи повоював чи подивився світ до вступу у вищий навчальний заклад, то я б і вчився б завзятіше, краще б усвідомлював цілі освіти.

Для мене подорож в Азію була елементом внутрішнього становлення духу, жаги до пригод. Я згадую перші місяці, ми робили візу в Камбоджі та подорожували через стародавнє місто Ангкор-Ват. Саме під час перебування у цьому місці Кіплінг написав свого славнозвісного “Мауглі”, тому якраз французький Індокитай XX сторіччя сповнений романтизму тієї епохи. Проте я жив, працював і подорожував найбільше у Таїланді. 

Коли в Україні почалася Революція гідності, я побачив врешті-решт, що нарешті у нас є надія. На той момент у мене був робочий контракт, який я намагався розірвати, а це в принципі важко. І тоді мені поталанило, що у Таїланді також була революція в той самий час. Компанія, з якою в мене був контракт, її активно підтримувала. На фоні того, що у нас революція, у них революція, ми розірвали той контракт. 

І я собі думав, що у мене ще є трохи часу для подорожей, але що зробили наші так звані “брати”? Росія анексує Крим, починається гібридна війна, з’являються зелені чоловічки. 

Я завжди цікавився військовою справою, історією ще з часів Гомера, пам’ятав про Троянську війну. Найбільше мене захоплювало, що в історії можна знайти багато відповідей і на питання сьогодення. Наша війна з Росією має тисячорічне коріння, якщо її проаналізувати, то не буде виникати питання у стилі “вау, а як це так сталося?”.  

Це ставалося і стається постійно, просто у декого коротка пам’ять. 100 років назад радянська Росія робила з нами ще більш страшні речі. 

Під час вторгнення в Крим я зрозумів, що треба повертатися. На той момент я отримував досить розпіарену пропагандою інформацію із відкритих джерел. Це була ідея, мовляв, “Правий сектор” — це армія чисельністю 500 тисяч “бандерівців” зі зброєю. І я собі думав: “вау, та ми на той Крим зараз”. Я прилетів до Києва, 12 березня 2014 року поспав удома, а вже 13 березня був повстанцем “Правого сектору”. 

Тоді у нас стояла задача з охорони наших військових частин та аеродромів. По суті, нашим завданням було не допустити кримського сценарію, тобто безкровного захоплення наших військових об’єктів. Це тоді була наша головна мета, і ми свято вірили, що цей сценарій можливий. 

Росія до останнього намагалася впровадити гібридне захоплення України, повну анексію, проте знову і знову не врахувала людський фактор, фактор духу нації, що має силу впливати на історичні події. 

На початку АТО, я згадую тодішні оцінки, що у нас боєздатної піхоти, тобто людей, які зі зброєю можуть виконувати завдання, було приблизно 3 тисячі. Хоча загальна кількість Збройних сил була приблизно 186 тисяч. Ми ставили собі питання: “А хто всі інші?”. Тодішня наша система була така, що 10 клерків, 10 полковників приходилося на одного солдата.

Я прилетів до України та мені казали: “Бери “батіну” рушницю та пиляй, бо в нас немає зброї”. Я кажу: “В сенсі нема, я думав у нас тут арсенал”. У нас не було зброї, не було нічого професійно організованого. Це був прояв духу народу. Ніякої спланованості, як це намагаються пропагандисти розповідати.

Як я опинився у підрозділі? На той час тільки формувався батальйон “Азов”, ще навіть не було полку. 2014 рік залишив нас у руїнах, але з можливістю вперше за 100 або 200 років здобути справжню незалежність, і тому я не міг стояти осторонь. Далі наступ на Мар’їнку, Іловайськ, а професійної армії у нас нема, на пальцях однієї руки можна прорахувати командирів бойових підрозділів. Тому ми мали піти першими.

— Як вдалося опанувати мистецтво війни, щоб вже дорости до командира батальйону полку “Азов”? 

Великий пруський реформатор військового мистецтва Карл фон Клаузевіц говорив, що теорія — це така зарядка для мозку командира, але рішення будуть прийматися з урахуванням його характеру, освіченості, компетентності, духу, стрижня всередині. Тому треба всі оці навички, мистецтво війни розвивати і практикувати. Тільки практика дасть ефективність застосування своїх військ.

У мене все почалося з того, що я очолив КМБ (курс молодого бійця — ред.) У мене було чітке розуміння, що треба спортивні хлопці, має бути психологічна підготовка. Ті бійці, які ще психологічно не готові до серйозних викликів, нехай краще залишааться в тилу та потренуються. Наша сила полягала у тому, що нас ніхто не обмежував. Проте є і великий недолік: тобі ніхто не говорить, що треба поетапно робити, ти маєш все опанувати сам.

З “Правого сектора” зі мною перейшли дуже хороші хлопці, ми зібрали кращих. Далі почали тренуватись, експериментувати, аналізувати. Я вважаю, що найкраща якість для командира — це самоаналіз та самокритика. Зараз ми це називаємо AAR (After-action review). Це ціла культура, яка повністю реформувала американську армію, зробила її набагато ефективнішою, ніж вона була у 60-х роках.

У мене зараз питають, чи не пізно відбуваються реформи в українській армії. Звісно, що пізно, треба було ще з 2014 року запроваджувати. Проте український прапор ще майорить над більшістю українських міст. Ми ще живі, ми ще не раби, тому ніколи не пізно. 

— Розкажіть, як була створена військова школа імені Євгена Коновальця? Та як працює цей військовий навчальний заклад? Тому що моя уява одразу малює кадри із фільму “Суцільнометалева оболонка” Кубрика.

2014 рік. Ми є молодими пацанами, які пройшли Іловайськ, побачили справжню війну, потім Дебальцівська операція, Донецький аеропорт, наша власна Павлопіль-Широкінська наступальна операція. Ми вже навчилися “махали шашкою”, зазнали перших втрат після важкого болю, встигли переродитися декілька разів за ці буремні 2014-2015 роки. 

Тоді вже почесний командир Андрій Білецький організовує для нас військову академію. Наші вчителі — це грузинські добровольці. Георгій Купарашвілі, Бахва Чикобава — це були грузинські радники, у яких спочатку було завдання допомогти Україні, але Росія надавила на Грузію, тому місія була згорнута. Ці офіцери розривають свої контракти та повертаються сюди вже добровольцями.

Полковник Георгій Купарашвілі знаходить волонтерів, ми запрошуємо відставних офіцерів з Канади, Сполучених Штатів, балтійських країн. Вже на той момент було багато етнічних українців, які пройшли горнила війни у В’єтнамі, Перській затоці. Тобто люди з великим досвідом проводили офіцерський командно-штабний курс.

Пізніше я трохи повчився і в українських академіях, і можу сказати, ніщо не зрівняється з тим командно-штабним курсом, який був у нас.

Коли у нас був період планування, ми робили це по 18-20 годин без зупинок. Я собі думав: “Навіщо ми це робимо, чому ми не відпочиваємо, можна просто зійти з розуму”. Відповідь вже прийшла згодом під час Маріупольської кампанії, коли понад два місяці командири не спали. Значну роль тоді відіграло критичне планування, лідерство, яке пролягало поза межею людських можливостей. Саме до цього нас і готували у Військовій школі Коновальця.

Ключ до української перемоги, на мою думку, це якомога швидше адаптуватися до війни. Москалі теж адаптуються, розвиваються, мають великий ресурсний потенціал, цілі інститути у них вивчають війну. Але тому, що це все-таки азійська система, заснована на бездумних руських штиках, вони ці знання не можуть дуже швидко впроваджувати.

А ми можемо, і маємо робити це набагато швидше. У наших добровольчих підрозділах з цим проблем немає, тому що ми прийшли з однією метою. Ми є mission-oriented, як кажуть американці. Наша місія — соборна самостійна українська держава.

Ще в Іловайську я бачив кадрову російську армію, проте весь свій про це взагалі не говорив. Коли я багатьом американським друзям та партнерам розповідаю: “Так ми вже воювали з російськими десантними військами в Іловайську”. Вони відповідають: “В сенсі, ми ж думали, що тільки у 2022 році війна почалася”. 

— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення? Чи були у вас передчуття великої війни, як у людини, яка пройшла Іловайськ, Широкине, Мар’їнку-Красногорівку?

Залишу тут “пасхалку”. Під час оборони Маріуполя я давав передсмертне інтерв’ю-сповідь. Студія “Babylon’13”, Юлія Гонтарук. Там є шматок відео, знятого після Широкинської операції, де я прогнозую дії по обороні Маріуполя. Потім кадр вже звідти.

Мої підлеглі напевно думали, що я перетворився на параноїдального діда, який їм розповідає, що вовки прийдуть. Велика проблема, що всі втомилися очікувати Росію, перестали у це вірити.

У мене були доповіді щодо російських спроможностей, ступеню озброєння, реформування, комплектації їхніх підрозділів. Я думав, що ми максимум місяць протримаємося, а Маріуполь, певно, тижні три.

Я собі прорахував, що моя історія закінчиться у 33 роки. Думав, це так символічно, тому що Ісус, Будда за легендами мали 33 роки, а я так люблю гучні персони та визначні дати. Оборона Маріуполя — це був фатум, самурайське прийняття смерті.

— 20 травня 2022 року. Вихід гарнізону Маріуполя у полон. Чи вважаєте Ви цей день одним з найстрашніших за життя?

До 20 травня я підготувався, вже рішення було нам озвучене.

Я взагалі 10 років не палив, але коли нам повідомили про вихід у полон, ми напевно по цілій пачці скурили за годину. За цю пачку цигарок можна було купити собі на Азовсталі нагородний пістолет на внутрішньому ринку.

Знову ж таки, я люблю прикольні фільми. Був такий серіал “Втеча з тюрми”, і там один з агентів перед тим, як його мають вбити, казав: “Знаєте, у французькому підпіллі була така звичка, посміхатися в обличчя смерті”.

Ми спалювали всі свої речі перед тим, як виходити у полон. Було багаття, своєрідний “похоронний курган”. Довелося спалити бронежилет, яким користувався з 2015 року. Останні акорди: на телефоні я включив Black Sabbath “Paranoid”.

Я пам’ятаю, здаю зброю. Генерал, який був присутнім з нашого боку під час виходу бійців у полон, потис руку та подякував за бойове завдання. Це мене також зарядило.

Далі відбувався “коридор ганьби”. Тоді я спеціально вирішив, що треба заспівати пісню. Якщо почну співати українську, то мені переламають ноги. Тут я пригадав фільм “Оптимістична трагедія”. Сама назва в той момент здалася мені дуже іронічною.

Власне, там є пісня матросів-анархістів перших визвольних змагань. Я починаю співати цю революційну пісеньку. Виявляється, що мій побратим її знає. Ми ідемо, горланимо цю пісню. Попереду нас хлопці починають посміхатися. Бійці вже не з приреченими обличчями, а на куражі.

Страшніші дні уже були в полоні, в таборах. У моїй камері в Донецькому СІЗО був такий надпис: “Сьогодні — я, а завтра — ти”. Коли когось забирали на допит, завжди було очікування невідомого. Нас постійно виводили на розстріли, забивали людей на смерть.

Є такий термін у російських катів — “прийомка”. Коли потрапляєш у нову тюрму, тебе мають повністю зламати фізично і ментально, щоб ти не чинив ніякий спротив.

— Наразі ви у 3 ОШБр займалися навчанням бійців бригади. Третя штурмова віднедавна стає корпусом. Розкажіть, з якими викликами стикаєтеся та як збираєтеся ефективно масштабуватися.

У Третій штурмовій бригаді я в принципі запровадив усі задуми, які були ще з часів Військової школи Коновальця. Зараз така інтенсивна війна, що обмежень немає. Ви або адаптуєтесь, або гинете. І ми адаптувалися. Я сам почав викладати, об’єднувати навколо себе поранених ветеранів, до мене приєдналися хлопці та дівчата з високим бойовим досвідом цієї війни. Я їм передав усе, що сам вивчив, коли був командиром батальйону та коли шість років очолював Військову школу Коновальця.

— Що ви думаєте про ймовірне заморожування бойових дій? Оскільки ми всі розуміємо, що росіяни та дотримання домовленостей — дві несумісні речі. А також можемо згадати перемирʼя під час АТО, коли щоденні звіти починалися словами “бойовики стільки-то разів порушили режим тиші”. 

Є такий термін в історії — сторічна війна, тобто серія війн та конфліктів. Безумовно, між ними були різні паузи, так само й у нас. Це вже тисячорічна війна. Вона стала засобом дипломатії, засобом стратегії. Перемир’я бувають вимушеними.

Я відповім як канцлер Отто фон Бісмарк. Договір з Росією не вартий аркуша паперу, на якому написаний.

У разі певної паузи між бойовими діями, я вважаю, що треба жити наступним чином: поспали, відпочили, отримали поцілунки сім’ї, і одразу підготовка до наступної “сходки”.  Не треба чекати, що хтось інший прийде і порядок наведе. Щоб було краще, треба зробити це самому.

Якщо ми хочемо миру, якщо пересічний українець хоче миру, то треба цей мир забезпечити. Забудьте, що завтра буде кайф та нірвана. Хтось постійно буде віддавати своє особисте, сімейне життя, тому що на війні по-іншому не виходить. Люди, щоб стати дійсно професійними військовими, максимально жертвують собою. 

На початку 2014 року лише декілька підрозділів, зокрема “Правий сектор”, читали молитву українського націоналіста. Згадаймо гасло “Слава Україні”. За це гасло на Майдані бив беркут, люди сиділи в тюрмах. Зараз це офіційне гасло Збройних сил України. Вогонь вже розпалився, і він щоденно росте.

— Наостанок, світоглядне питання. Кириле, ви згадали сьогодні багато книжок, історичних постатей, фільмів. А поділіться трьома принципами, цінностями, яких ви дотримуєтеся по життю. 

Найперше, я щоденно намагаюся стати кращою версією себе. Треба боротися, заставляти себе, вміти визнавати свої помилки. Це якраз шлях до професіоналізму, до кращої частини себе.

По-друге, я оптиміст, можливо, фаталістичний оптиміст. Я пам’ятаю, коли прилетів у Таїланд, у нас тут був Янукович. Тоді не пахло ні свободою, ні державністю. Проте зараз Україна є, вона стікає кров’ю, вона бореться за виживання, але вона існує. Весь світ знає, хто такі українці. Тому другий принцип — оптимістично дивитися на життя.

Третій принцип: якщо ти хочеш щось здобути, то прийди та візьми це. Якщо ми хочемо миру, то ми його мусимо взяти, а потім оберігати цей мир для України. Це постійна робота та дисципліна.

— Кириле, дякую вам за цю розмову. Мене дуже захоплює ваш авантюризм, масштабність вашої особистості. Дякую вам за захист!