Політична криза в СРСР тоді досягла свого апогею. Президент СРСР Горбачов був заблокований на дачі в Криму, поки путчисти намагалися взяти владу в свої руки в Москві.

Вже за кілька днів ДКНС вдався до саморозпуску так і не досягнувши своєї головної мети — згортання “перебудови”. А 24 серпня Україна проголосила незалежність. Тоді деякі російські політики намагалися “врятувати” СРСР від розпаду та вмовити українців не відділятися від Радянського Союзу.

Тодішню ситуацію докладно описує історик Сергій Плохій у своїй книзі “Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу”. 28 серпня 1991 року до Києва прибула делегація, у складі якої були і російські, і “союзні” політики. Позицією керівництва Росії було збереження України “під російським патронатом”, як це називає С. Плохій.

До складу делегації, з-поміж інших політиків, входив і тодішній мер Ленінграда, батько сучасної російської опозиціонерки Ксенії Собчак Анатолій Собчак. Ставлення Собчака до незалежності України ілюструє цитата, яку йому приписує політик Юрій Щербак: “Ви, українці, тільки не здумайте відділятися від Росії, ми ж єдині” (цит. за “Остання імперія. Занепад та крах Радянського союзу, с. 203). Така цитата є доволі промовистою у цій ситуації.

Навіть тодішнім (як насправді і сучасним) російським “демократам” важко було уявити незалежність України від Росії в будь-якому її вигляді. В цьому випадку прослідковується вплив наративу про “триєдиний народ”, який в Росії циркулює ще з ХІХ століття.

Юрій Щербак, який сам родом з України, зателефонував до Києва, щоб повідомити земляків про скоре прибуття делегації з Москви. І одразу ж в ефір радіо було випущено два повідомлення від українського парламенту. У першому з них парламентарі наголошували на необхідності об`єднання українських політичних сил задля захисту держави. Друге стосувалося представників національних меншин. Автори звернення заявляли, що незалежність України не призведе до жодних утисків їхніх прав.

І вже невдовзі на радіо з`явилося ще одне повідомлення від парламенту з закликом до громадян прийти на мітинг біля Верховної Ради. Всі ці повідомлення були оприлюднені поки літак з делегатами прямував до Києва з Москви. Як пише Сергій Плохій, у мітингу 28 серпня взяло участь ще більше людей, ніж в день проголошення Акту Незалежності України.

Коли літак з делегацією на борту приземлився у Києві, то його пасажирів не випускали та питали про мету візиту до незалежної держави. Один з учасників делегації, Олександр Руцькой, у відповідь на таке питання говорив про «слов`янську солідарність» та те, що росіяни прибули до Києва для «розробки проєкту російсько-українських взаємин», який, мовляв, був особливо важливим в контексті проголошення незалежності Україною.

Після цього, пасажирам літака все-таки дозволили поїхати до Верховної Ради. Коли ті прибули до будівлі парламенту, їх зустріли представники демократичного блоку з боку України. Деякі російські політики (зокрема, Анатолій Собчак) вважали, що проголошення Україною незалежності – це лише спроба зробити той самий комуністичний лад, лише у дещо підкоригованій формі, а їх українські візаві під час цієї зустрічі доводили їм, що це не так.

Після цієї розмови представник Росії Сергій Станкевич заявив, що його делегація не має територіальних претензій до України, а її право на самовизначення вона також не заперечує.

Наступною фазою перемовин стала зустріч представників Росії, союзного парламенту з одного боку та делегацією від України, очолюваною Леонідом Кравчуком, з іншого. Переговори тривали довго і через це делегати час від часу виходили на балкон, аби повідомити маніфестантів, які стояли під стінами Верховної Ради, про ситуацію у переговорах. Одним з промовців став і Анатолій Собчак, але вже без посередництва українських колег. Він заявив про те, що українцям та росіянам потрібно “триматися разом”.

Натовп перервав виступ Собчака вигуками “Ганьба!”, “Україна без Москви!”.

“Об`єднавчої формули”, як це пізніше називав член російської делегації С. Станкевич, не знайшли. Відповідно, бути частинами однієї країни Україна та Росія вже не могли. Після такого фіналу переговорів у Києві, тодішній очільник Казахстану Нурсултан Назарбаєв відправив до Москви телеграму з проханням відправити до Алма-Ати ту ж таки делегацію Руцького.

Таке прохання Назарбаєв аргументував тим, що Росія не дала чіткої позиції щодо недопущення територіальних претензій щодо інших республік-учасниць СРСР. Назарбаєв заявив, що внаслідок цього в Казахстані зростає ймовірність протестів, наслідки яких непередбачувані. Очільник Казахстану додав, що його республіка може піти шляхом України та проголосити незалежність. Ця “погроза” спрацювала і делегація Руцького відправилася до Алма-Ати.

Назарбаєв згадав у цьому повідомленні незрозумілу позицію адміністрації Єльцина щодо територіальних претензій стосовно інших радянських республік не просто так. Річ у тім, що ще до описаних переговорів, Борис Єльцин доручив своєму прессекретарю Павлу Вощанову написати одну заяву. Одним з її пунктів була “констатація права” Росії висунути територіальні претензії тим радянським республікам, що хочуть “розірвати союзницькі взаємини” з нею. І так склалося, що по прибутті російської делегації до Києва та Алма-Ати, її учасникам довелося виправдовуватися за слова Павла Вощанова, називаючи їх “самодіяльністю” останнього.

Описаний епізод дає змогу побачити, що загалом, змін у мисленні російських політиків за останні 30 років було не так й багато. Адже і тоді, і зараз, переважна більшість представників Росії бачить свою країну як імперію. Навіть якщо ми говоримо про “російських лібералів”. До того ж наративи 150-ти річної давності про “триєдиний народ”, які були основоположними ще в царській Росії, досі трапляються у вжитку росіян.