Про історію заснування й успіхів цієї волонтерської організації в розпал російсько-української війни, боротьбу з системою, труднощі, з якими стикаються поранені ветерани, та особисту історію “Гайки” читайте в розгорнутому матеріалі #Букв.

Розкажіть про себе. Хто Ви за освітою та чим займалися у мирний час до війни?

За освітою – математик та юрист. В 14 років пішла в математичний ліцей. А далі “за інерцією” навчалась 5 років на кафедрі теорії ймовірності механіко-математичного факультету Національного університету ім. Т. Шевченка. Та як виявилось, за спеціальністю академічний математик в Україні не потрібен, тож постав вибір: бути викладачем університету, вчителем в школі за копійки чи йти працювати, наприклад, в торгівлю.

Або ж їхати працювати закордон, де є попит на спеціалістів з прогнозування, зокрема в страхових та біржових компаніях. Нас навіть приїжджали вербувати, адже в Європі дуже мало закладів, що випускають викладачів саме вищої математики, і вже після 3-4 курсу можна було спокійно їхати викладати закордон. Але бажання покидати країну не було.

Тож за порадою друзів вирішила здобути більш прикладну освіту та вступила на юридичний факультет. Це вже був усвідомлений вибір. І як тільки я подала документи до вишу, мене взяли працювати помічником юриста. Після математики юриспруденція далась досить легко. Надалі відкрила власну юридичну фірму.

Які маєте хобі, займаєтесь спортом?

Мотокрос. Це була мрія дитинства, яку я реалізувала у дорослому віці. Цей спорт в Україні був слабко розвинений і все трималось на ентузіазмі окремих спортсменів. Через інтернет знайшла відповідні ком’юніті та професійного тренера. Брала участь у любительських змаганнях, під час яких і отримала компресійну травму хребта… Та за пів року знову сіла на мотоцикл.

Фото: Олена Толкачова

Зараз я по хлопцях бачу, що найголовніше – це реабілітація, до того ж саме активна, а не пасивна, крім деяких випадків, як-то черепно-мозкові травми, де треба з обережністю застосовувати фізичні вправи.

Що спонукало піти на Майдан та зайнятися там волонтерством?

Просто відчуваєш, що настав час і не можна стояти осторонь, ти маєш там бути, ніби громадянський обов’язок. Я була і на Помаранчевій революції, проте тоді не було такого відчуття. Тоді допомагала власноруч приготовленими стравами, купувала рукавички тим, хто тримав прапори. Приходила та висловлювала громадянську позицію. Але тоді не було такого відчуття, що треба кидати все – бізнес, особисті справи – заради протесту.

Проте на Майдані все було іншим з першого ж дня, коли побили студентів та коли відразу після цього вийшло багато людей. Тоді зрозуміла, що ситуація серйозна, що це не іграшки, від моєї поведінки та інших буде залежати вже навіть не наше майбутнє, а наших дітей.

Пам’ятаю був мітинг під прокуратурою і поруч хтось із хлопців-студентів говорив: “Ви розумієте, що буде війна?..” І це ще був лише 2013 рік.

Тобто, у 2013 році вже розуміли, що буде справжня війна?

Скажімо так, УНА-УНСО, Корчинський, націоналісти загалом, вони це прекрасно розуміли. Історики розуміли, що рано чи пізно все закінчиться війною з РФ. Просто люди, які не пам’ятають свою історію, вони цього не розуміють. А ті, в кого рідні померли від Голодомору і бабусі-дідусі не боялися про це розповідати в родині, вони чудово усвідомлювали, що не буде нам спокою від такого “сусіда”.

Звідки взявся Ваш позивний “Гайка”? Любите майструвати?

В готелі “Козацький”, в нас був мобілізаційний центр в 2014 році. Це була закинута частина будівлі й там постійно щось ламалося. Поки хлопці всі на барикадах, треба ж було комусь займатись побутовими питаннями, от я щось підкручу, щось підремонтую, як завгосп чи різнороб. Хтось з хлопців сказав, що схожа на персонажа з відомого мультфільму, так і причепилось до мене та згодом стало позивним – Гайка, Гаєчка.

Ви цікавились раніше політикою, були патріотично налаштовані чи це вже прийшло з початком Майдану?

Ще зі старших класів мене обурювало, коли нападали на державу та коли ставили питання, чи потрібна українська мова. Є ж Україна з її державною мовою, вона повинна бути одна єдина. Певно російськомовним легше прикриватися відмовками, ніж просто взяти і вивчити споріднену мову. Але я не розумію цього принципового небажання.

Завжди відчувала себе українкою, навіть попри те, що в мене лиш батько українець, а матір наполовину полячка, наполовину росіянка. Я 1981 року, тому встигла пожити за радянських часів. З дитинства займалась танцями, 10 років, в народному колективі, досить відомому в тогочасній Україні. Ми гастролювали по різних республіках з національною та інтернаціональною програмами. І нам з дитинства закладали радянський дух, колективізм, комунізм, соціалізм. Та попри це зомбування та пропаганду я розумію, що в Української держави має бути власна національна ідея.

Але багатьом політикам вигідно, коли всередині нашої країни немає єдності та безлад. Як-то кажуть, “розділяй та володарюй”. Тому при владі має бути керівник, який не дозволятиме подібного розбрату та замилювання очей людям.

Чи були на Майдані подібні лідери, хто б відповідав цим критеріям?

На Майдані був Правий сектор, були цікаві та навіть одіозні особистості. Був і Ярош, він не поганий керівник, але от не справлявся з великою кількістю людей. Тоді хлопці поділились на осередки. Правий сектор на фронті тримається завдяки окремим командирам підрозділів, які зібрали довкола себе людей та виконують задачі, які не можуть виконувати інші підрозділи.

Частина хлопців з ПС часів Майдану згодом організували батальйон Азов. Він був більш структурованим. Не знаю чому так сталося, певно Андрій (Білецький – ред.) притягує людей більш серйозних та організованих, на яких можна покластися. В основному все трималося на ньому.

В той час, як розпочалась війна, всі покладалися на армію, яка мала б захистити територію країни. Але приклад Криму показав, що армії як такої немає і керівництво держави не знає, що робити. Єдиною адекватною людиною виявився міністр внутрішніх справ, хоч як би його не критикували. Він взяв на себе відповідальність і видав добровольчим підрозділам зброю, що й стало вирішальним у захисті від агресора.

Фото: Олена Толкачова

Ви залишили власну фірму ще під час Майдану?

Довелось. Звісно не всі можуть покинути бізнес, власні справи. От був випадок, приходить чоловік в “Козацький”, приносить торбу з грошима та ще й вибачається: “Мені так соромно! Я боюсь йти воювати! Але я не можу взагалі нічого не робити, будь ласка, візьміть гроші. Мені дуже совісно. Я буду ще допомагати”.

Взагалі вважаю, що в нас лиш з початком війни розпочався процес становлення держави та нації, а намагання врятувати себе, власну державу та її територію стало тригером. І вся ця самоорганізація, вона почалася з низів, виростала в певні структури, так і створювався “Азов”, певно так і мають формуватися державні інституції, від реальних потреб громадян, а не люди мають підлаштовуватися під потреби штучно створеної та незручної системи.

Як створювалась Патронатна служба полку “Азов”?

З першого дня війни, природнім шляхом. В той час фактично не було як армії, так і військової медицини. На фронті не було нічого. Аеромобільні госпіталі – то просто палатка в полі, яка сама по собі не вилікує, потрібні лікарі. На фронт їхали волонтери-медики, проте вони були не скоординовані.

Кого, з якою травмою і куди транспортувати? Адже гелікоптерів для евакуації було обмаль, в основному всіх везли автомобілями “швидких”. І якимось магічним чином все організувалось, підключились військові, МВС, волонтери, різні діячі, такі як Оксана Корчинська.

Спершу я займалась не тільки пораненими, а координацією волонтерської допомоги, транспортом для добровольців, харчуванням та тимчасовим розселенням новобранців в “Козацькому”. Навіть не знаю, де брались всі ті люди та номери телефонів, просто не пам’ятаю. Навіть не було часу нормально виспатись, бо постійно з телефоном і звук не вимикаєш. То ми в Києві, то в Маріуполі, то в Дніпрі в лікарні Мечникова. То їдемо ховати загиблого: прощались в полку, на Майдані, вдома у рідних, наприклад, в Вінницькій області. Між похованнями намагаєшся десь прилаштувати чергового пораненого.

Як трапився перший ампутант, ми не знали, що робити. Не розуміли, який протез шукати та які вони взагалі бувають, дзвонили на протезний завод, йшли до директора. Він розповів, які є варіанти та що, виявляється, держава компенсує певну суму на протез.

Також треба було постійно слідкувати, щоб документи збирались правильно, наприклад, нашому хлопцю в Акті написали, що він отримав травму “під час служби”. Але щоб отримати військову інвалідність, потрібен інший запис – “під час захисту Батьківщини”. Одна фраза, яка впливає на виплату, на пенсію і взагалі надає статус саме інваліда війни.

Коли більш-менш все налагодилось, я перебазувалася з Києва в Урзуф під Маріуполем.

Все це трималося тільки на Вас? Побутові завдання відійшли на другий план?

В нас з’являлось все більше людей і відповідно поранених. Стало зрозуміло, що одна людина не справляється, це вимагало все більше і більше часу та уваги. І ти розумієш, що це вже не так просто, як домовитися з рестораном за бідон гречки чи знайти, хто дасть для транспортування автобуси та паливо. Це вже дуже відповідально, бо від твого рішення залежить життя. Від вчасно чи невчасно прийнятого… От ми і розподілили обов’язки, я стала займатися більше пораненими і похованнями.

Була постійно на зв’язку з волонтерами в лікарні Мечникова в Дніпрі, яка стала по суті прифронтовим госпіталем, а вони на зв’язку з волонтерами в обласній лікарні в Запоріжжі. От ми з ними почали координуватися.

Після операції з пацієнтом має хтось бути, навіть в реанімації, але медичного персоналу не вистачало при тому потоці поранених, не вистачало хірургів, медсестер, санітарів. Бігали волонтери, жіночки, але вони ж не лікарі і сталось так, що почали безконтрольно приносити знеболювальні. Налбуфін – штучний опіат, а він дуже швидко викликає залежність. Лежить ампутант і, зрозуміло, йому дуже болить. От добра бабуся-волонтер принесла з аптеки цілу коробку препарату і просто насипала йому в тумбочку, а він його їсть як цукерки і це ніхто не контролює. Хоч в нього і є лікуючий лікар, але в того таких пацієнтів – повний коридор лежить. Тому волонтерів і треба було організувати та донести до них, що можна, а що ні, та й лікарям полегшити роботу.

Хто увійшов до Патронатної служби та яка її структура?

Найкращий зв’язок в мене склався з молодшими дівчатами та жіночками, от і взяла їх до себе в службу, спершу на добровільних засадах, людей вісім. Наразі це Дніпро, Маріуполь, Запоріжжя, Київ. Ще в нас спершу був юрист, що займався оформленням документів, судами. Але згодом ми передали це на аутсорс – в юрвідділ, ставимо їм окремі завдання всередині структури. А ми займаємось більше медициною.

Окрема дівчина супроводжує родини загиблих, вона з ними постійно на зв’язку. В нас є загальний чат з батьками, матерями загиблих і вони між собою можуть комунікувати. Це дуже правильно та допомагає, як групові заняття, вони не відчувають себе на одинці з горем. Повірте, якщо матері буде некомфортно чи їй буде болісне нагадування, вона вийде з чату. Є в нас і такі сім’ї – зайвий раз намагаються не виходити на зв’язок. Але ми не втрачаємо з ними контакт і завжди допомагаємо, фінансово чи порадами.

Тобто допомагаєте родичам навіть з тим, що не пов’язано з похованням?

Так. Нещодавно матір загиблого Хоми приїжджала до Києва на операцію. Ми їй все організували, бо ж ми патронатна служба. Та якби державна система функціонувала як належне, медицина, соцслужби, то ми б і триста років не потрібні були.

Які приклади допомоги Патронатної служби, коли не спрацювала державна система?

Ну от боєць Нацгвардії, йому потрібна операція, але в госпіталі МВС немає відповідного спеціаліста для специфічної операції. І ми домовляємося з військовим госпіталем у Києві, з заввіділенням, з хірургом, потім дзвонимо начмеду 357ої, в главк Нацгвардії, ще десятки дзвінків і погоджень, щоб бійця безкоштовно поклали у військовий госпіталь. Ну як безкоштовно, щоб МВС заплатило за його лікування там. І це все в ручному режимі та на особистих контактах. Ми вже чудово розуміємо медичний менеджмент, можливості та оснащення українських медзакладів. В разі потреби можемо перекрити певні прогалини фінансування за зібрані нами кошти.

Які наразі постають найактуальніші задачі?

Онкологія. “Азов” базується під Маріуполем, це промисловий регіон, екологія не дуже. У хлопців, що довго служать, загострюються хронічні хвороби, випадають зуби, сипляться коліна. На місяць по 3-4 операції: меніски, хрестоподібні зв’язки, міжхребцеві грижі, травми спини, онкологія. Знову ж таки проблеми з психікою. Періодично є поранені, є й тяжкі, нещодавно ампутація була.

Орієнтуєтесь на іноземний досвід у відповідних сферах?

До прикладу, в США медициною та реабілітацією справно займаються військові госпіталі. Працюють соціальні служби, громадські, ветеранські організації. Надають психологічну допомогу, допомагають з роботою.

Приїздили до нас ветерани Афганістану, Іраку та розповідали: “На якомусь етапі наша держава зрозуміла, що не варто боротися з ветеранами”. Неможливо “вилікувати” ветерана від війни, це вже зовсім інший тип світогляду та мислення. В залежності від травм там ветеран може залишитись на службі, в штабі, керувати, тренувати чи на паперовій роботі, як-не-як він продовжує “воювати” і в нього немає проблем з самоідентифікацією.

І там ціла індустрія по виробництву протезів, високотехнологічних, які навіть допомагають бійцю повернутися в стрій та виконувати певні бойові задачі. Для держави менш витратно зберегти боєздатність досвідченому воїну, ніж навчити і підготувати з нуля нового солдата-професіонала. Там цінують кожного бійця і кожен вкладений в нього долар.

А в Україні можливо повернутися на службу з інвалідністю?

В нас такого ставлення поки ще немає, на жаль. Але, наприклад, в нас є підопічний з високою ампутацією, не з “Азову”, з іншого підрозділу, який хотів повернутися на фронт. Він з 2014го року в АТО, вісім років на війні і влітку був поранений. От чим би він займався в цивільному житті? Тож ми скооперувалися з іншими волонтерами, бо самі б не осилили фінансово, та все ж знайшли можливість поставити йому дуже хороший протез. І він на ньому бігає, стрибає, воює загалом.

А як бійці на протезах проходять медичну комісію для подальшої служби? Ніби ж навіть в АТО офіційно не всіх охочих медики пускали, тож доводилось йти в добровольці.

Зараз ця проблема майже вирішена, завдяки нардепам минулого скликання, які теж брали участь в бойових діях, та за участі громадського сектора, в т.ч. і нашої організації. До депутатів доносили потреби рядових бійців. І поступово було внесено та прийнято ряд змін стосовно поранених.

Тобто народні депутати допомагають ветеранам?

Раніше. В цьому скликанні якісний склад Верховної Ради значно погіршився, некомпетентні люди поприходили в Зе-команду, понабирали поспіхом абикого. Тож прогресу зараз немає, тільки заважають своєю бездіяльністю та деякими, здавалось би, “позитивними” рішеннями.

Згадати лиш обіцянку Зеленського на черговій пресконференції, що ніби в 2022 році отримають квартири всі ветерани, хто стояв на квартирному обліку. Сказав, тож треба виконувати, а ветеранів багато. І от поставлена задача Кабміну переглянути всі постанови щодо ветеранів і зменшити їм гарантовані квадратні метри і розміри виплат, щоб хоч якось виконати обіцянку президента.

І попри те, що закон зворотної сили немає, починають урізати пільги ветеранів. Замість другої групи раптом дають третю і все, ти втрачаєш право на квартиру. Бо комісія (МСЕК) з незрозумілих причин переглянула своє попереднє рішення. “Стан покращився”, ніби в людини нога відросла, – є в нас і такі приклади рішень. Чи ніби раптово пройшов ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), який насправді вже в таку хроніку перейшов, а хлопчина весь змарнілий, схудлий, що страшно дивитися.

Просто задача мінімізувати пільговиків. Хоча ці ж МСЕК постійно ловлять на корупції та продажу інвалідності здоровим людям, які день-два в АТО були.

Хто сприяє Вашій діяльності з чиновників та відомих людей?

Допомагають з Дніпропетровської ОДА, Оксана Корчинська з глобальними питаннями, ну і звісно Андрій Білецький – вирішує надважливі питання. Поки він був нардепом, то звісно було легше донести до чиновників, чим власне має займатися чиновник в медицині, що треба виділяти елементарні кошти на лікування поранених, що не треба ветерану з інвалідністю влаштовувати божевільну бюрократію та треба спрощувати всю документацію.

Допомагала і міністр Уляна Супрун, щоб легше було отримувати медичну допомогу. Але в нас немає нормальних госпіталів для ветеранів. Крім певно одного – в Кременчузі. Там чудовий головний лікар, що всупереч усьому, попри відсутності фінансування, тільки завдяки своїй ініціативі знаходить кошти волонтерів, благодійні фонди, щоб створити нормальну атмосферу та надати повноцінну допомогу, медичну та психологічну. В нього болить душа за хлопців. І він не дозволяє їм їхати на комісію по інвалідності в Полтавську область, а викликає МСЕК в госпіталь. Так і має бути!

А церква якось допомагає?

Допомагає психологічною підтримкою сімей та бійців. Безкоштовно відспівують загиблих. Можуть допомогти зв’язками та посприяти в певних процесах. Звісно мова не про Московський патріархат.

Яка основна проблема для соціалізації ветеранів з інвалідністю?

Кожен боєць, що повернувся з фронту, має розуміти, що йому буде забезпечено нормальне існування та старість, а якщо отримав інвалідність – то що він зможе жити з гідністю, як звичайна людина. Це все питання грошей.

Особливо ветерани з ПТСР, які мають досить вразливий психічний стан. Коли вони повертаються і навколо непроглядне безгрошів’я, яке саме по собі притягує тільки найгірше, то їхній стан хіба від того покращиться? Чи все ж певно навпаки переросте в якісь хронічні форми та може спровокувати трагічні випадки? Бо людина відчуває себе забутою, покинутою та непотрібною, це ж глухий кут. Від такого і в психічно здорової людини без ПТСР розлади можуть початись.

Також є проблема, що багато хлопців пішли на війну в досить юному віці, з ще не сформованою психікою, просто покидали інститути чи відразу після школи. І от в одного такого хлопця просто на руках гине його одноліток, бойовий товариш. Він ще деякий час воював, потім звільнився, досить тяжко переживав це та не витримав – застрелився на минулий Новий рік.

Тому у ветеранів має бути гідне фінансове забезпечення, реабілітація, супровід та підтримка в цивільному житті, бо є досить складні випадки.

Реабілітація учасників АТО/ООС – яка в цьому роль держави та волонтерських організацій?

На державному рівні ситуація майже нульова. На базі декількох санаторіїв є непогані реабілітаційні центри. Особливо по травмам спини і голови. Нейротравми – це дуже складно. Є санаторії в Клевані на Рівненщині та в столичній Пущі-Водиці, але там все тримається на особистих ініціативах директорів цих закладів.

Все, що намагається створити держава, не доводиться до кінця і набуває лиш номінальну форму. Відсутнє нормальне адміністрування цим процесом, кошти чи не освоюються, чи розтікаються в нікуди. При цьому все занадто бюрократизоване.

Коли утворювалось Міністерство ветеранів, я приходила в Адміністрацію Президента, там була робоча група та серйозні жіночки, які розповідали, як має виглядати міністерство та як повинні чиновники відповідати Закону “Про держслужбу”. Вони в цьому розбираються, а як зробити, щоб це було зручно людям, вони не знають. Вдають, що знають, але зробити не можуть. Можуть лиш на папері створити міністерство, підібрати в нього чиновницький склад на посади з певною освітою та трудовим стажем.

Тобто бюрократія заради бюрократії? Чи все ж є сенс від роботи цього міністерства?

Наразі Мінветеранів хоча б надає допомогу в оформленні статусу УБД та страхового відшкодування при отриманні інвалідності чи смерті учасників війни. Є комісія при міністерстві і бійцю не треба збирати самому довідки, це роблять за нього. Ці виплати має робити відомство, в якому він проходив службу: Збройні Сили, МВС, СБУ. Найбільше складнощів буває з отриманням цієї виплати в Нацгвардії, Нацполіції, добровольцям, особливо за період 2014–2015 рр.

Спершу треба скласти певний акт про травму. На підставі нього пройти комісію, яка має підтвердити, що травма пов’язана з захистом Батьківщини. І вже з цими документами треба звертатися в своє відомство за отриманням страхового відшкодування.

Але такий акт скласти іноді доволі складно. Наприклад, доброволець в 2014му десь під Маріуполем підірвався на міні і цього ніхто не бачив, його звідти якось витягли медики, привезли в лікарню в Курахове, яке потім накрили градами, і про нього не збереглося документів.

Треба шукати свідків. І це дуже складний процес, тим більше для пораненого, який немає обох ніг. Тут допомагають волонтери. Хоча мала б займатися держава і відповідні соцслужби, проте там кажуть: “Ходи сам і займайся своїм питанням”. Отак боєць опиняється сам на сам з системою.

Або ж дослівно ще пам’ятаю: “Так може він дома був і в туалеті підірвав гранату, от і контузило”, – заявив нам якийсь офіцер по телефону, коли ми намагалися розібратися, де зникли документи і чому не йдуть виплати.

Щоправда, хоча б в ЗСУ з цим легше: на руках не носять, проте і актів не треба. Там за замовчуванням йде виплата, якщо отримав травму чи інвалідність на службі.

Чи визнана офіційно Патронатна служба? За чий рахунок існує?

Ні. Ми досі, так би мовити, громадська організація. Допомагаємо не тільки азовцям, а й іншим добровольцям. Від держави коштів не отримуємо, тільки допомога від небайдужих.

Попри відсутність офіційного статусу з Вами йдуть на контакт держоргани?

Так. Раніше, навіть у 2014му я б і сама не повірила, що мене буде слухати, скажімо, начмед Нацгвардії. Але вони опинилися в такій ситуації, коли іноді самі не знають, що робити, але “на горі” питають саме з них. І от тут ми прийшли їм на допомогу. Патронатна служба робить за них майже всю роботу, залишається лиш поставити формальні підписи.

На наші прохання дають і військову санавіацію для евакуації, наприклад, з Харкова чи з Дніпра у Київ. Щоправда, іноді доводиться все ж вимолювати та виплакувати той борт, але рідко. От як з мобільного госпіталю в Маріуполі, де тяжка черепно-мозкова травма і наш боєць у комі. Його там стабілізували, але розводять руками та кажуть везти в лікарню Мечникова в Дніпрі. І от ми дзвонимо в ОДА, військовим, просимо санавіацію.

Це міжвідомча проблема. Якби це був поранений ЗСУ, то проблеми б не було, там зараз все працює як годинник. “Азов” один з небагатьох боєздатних підрозділів МВС на передовій, але під нього не будуть змінювати всю забюрократизовану структуру міністерства та його взаємовідносин з іншими відомствами.

В нас є “Ветеранське братерство”, утворене ветеранами “Азов”. І разом з американською благодійною організацією української діаспори відкрили в Ірпені під Києвом реабілітаційний центр для ветеранів з нейротравмами та спікальників з травмами опорно-рухового апарату. Наш боєць там зараз директором. Все працює під контролем американських благодійників. А їхня керівниця ще й допомагає нам відправляти хлопців на протезування закордон у складних випадках, коли українські спеціалісти розводять руками.

В Україні немає кваліфікованих фахівців з протезування?

Від наших фахівців бувають досить дивні пропозиції. Є в нас командир снайперського підрозділу, ампутація по Лісфранку – від обох стоп тільки п’ятки залишились. Так в інституті травматології запропонували ампутувати п’ятки, щоб легше було запротезувати. Але ж це ідіотизм.

Був страх за власне життя під час перебування на фронті?

Було стільки роботи, що просто не було, коли боятися та думати про це. Особливо, коли пішли загиблі. Хоча на Майдані мені було страшно – була в Будинку офіцерів, коли 18 числа почали стріляти. А тут вже якось не страшно. Хоча мені вже і дзвонили з погрозами “з тієї сторони”, як і іншим волонтерам.

А звідки сепаратисти знають Ваш номер?

Телефон був зазначений на сторінці “Азов”. На нього постійно дзвонили по справах, наприклад, під час Широкинської операції батьки, дізнатись, чи живий їхній син. Весь час я відповідала по спискам, яка є інформація та чи є загиблі.

Як витримували таке психологічне навантаження?

Перші похорони – звісно плачеш… Збираєшся з силами, щоб подзвонити батькам і повідомити про загибель дитини. І знаєте, що найстрашніше – не тим батькам подзвонити в усій цій метушні. Не переплутати! Ось це страшно, розумієте?..

Або, наприклад, коли батьки потім дзвонять комусь з підрозділу і їм там хтось повідомляє, ніби ось нещодавно ж бачив їхнього синочка, він живий. Потім батьки дзвонять мені й кричать: “Дурепа! Хто ти така?!”. Але ось він лежить, не помилка… І ти уявляєш всі ті переживання батьків, це кошмар. Зрозуміло, що вони відмовляються вірити в найгірше.

Перші роки три я не помічала майже нічого. Просто стисла зуби і працюєш. Втомилася, заснула, проснулася, знов робота і далі по колу.

А потім в мені щось зламалося, аж накрило. Слава богу, психіатр завжди під рукою. Я ж водила хлопців, от і самій довелось. Насправді я злякалася, мені здалось, що зі мною щось досить серйозне, не звичайна істерика. Але мені допомогли, пояснили, що це ПТСР і прописали антидепресанти, досі на них. І допоки я кардинально не зміню сферу діяльності, певно покращення не буде.

Якось оцінили Ваш волонтерський вклад на державному рівні?

Державних нагород не маю, якщо про це мова, хіба що дві від церкви. Навіть УБД собі тільки нещодавно оформила. Входжу в Громадську раду при Мінветеранів, переобрана і до її нового складу, бо в попередньому виявили купу незрозумілих людей.

Фото: Олена Толкачова

А хто опікувався Вашою донькою в той час?

Для багатьох та для мене особисто порятунком став наш дитячий табір “Азовець”, що відкрився в 2015 році. Там зібрали дітей бійців, в тому числі поранених і загиблих. Запит на це став особливо гострим, коли ми з батальйону стали полком і було багато сімейних хлопців, постало питання як дозвілля дітей, так і безпеки. Адже були випадки, коли сепаратисти дзвонили сім’ям, погрожували жінкам, матерям, присилали фото загиблих.

Табір досі функціонує і розвивається, вже є ціла мережа – в Маріуполі, Харкові, на Західній Україні. По сарафанному радіо рекомендують і там не тільки діти бійців відпочивають, наприклад, лікарі, що оперують хлопців, теж віддають своїх дітей.

Моя донька теж кожного літа їздила до табору, потім пішла в медичний інститут та тепер їздить в табір вже як вихователь та медик-волонтер.

Як ставитеся до баталій в Вікіпедії щодо створення сторінки про Вас? Наводять аргументи, що про українських волонтерів треба тримати інформацію в секреті, а Патронатна служба “Азов” не унікальна.

Я не дуже публічна персона, за роботою якось ніколи “світитися”. Навіть це інтерв’ю певно друге в житті. Проте і не приховую своєї діяльності, не вважаю чимось секретним. Беру участь у офіційних заходах та обговореннях проблем реабілітації учасників АТО.

А списки всіх батальйонів вже давно злиті в мережу, це не таємниця, зрадників вистачає. Можливо саме вони тепер і не хочуть поширення інформації про наші успіхи, про самоорганізацію, небайдужість та волонтерський рух загалом.

А з приводу унікальності нашої служби, то на жаль іншої такої не знаю, ні в ЗСУ чи Нацгвардії, ні в добробатах. Хоча ми по суті дублюємо ті функції, які мала б виконувати держава.

Іноді я думаю, може ми заважаємо державній системі розвинутися в цьому напрямку природнім шляхом. Але коли йду на чергову комісію та чую, про що та як там сваряться між собою, в них все впирається в фінансування, в якісь свої схеми і їм точно не до вирішення проблем.  А хто ж тим часом допомагатиме хлопцям?!

Фото: Олена Толкачова