– День добрий, Олено. Розкажіть, будь ласка, трішки про себе: ким ви були у цивільному житті, до початку війни, до 2014 року? 

– До початку війни я працювала юристом і паралельно мала невеличкий бізнес, пов’язаний з організацією свят. А Майдан все змінив, і вже після Майдану я на роботу не повернулася. 

– А як ви потрапили в “Азов”, і взагалі дотичною стали до військової теми, націоналізму?

– Я ще у школі спілкувалася з хлопцями, які були українськими націоналістами. Мені завжди ця тема була близькою, бо мені, в принципі, було незрозумілим, чому, коли ми живемо в державі Україна, ми українці – чому ж це так погано, коли ти є українським націоналістом? Бо в ті роки це, скажімо так, за це не хвалили, за такі погляди. Тому мені було реально цікаво з ними спілкуватися, у мене було багато друзів серед націоналістів. Коли почався Майдан, ми знайшлися у соцмережах, списалися зі своїми старими знайомими, і пішли разом на Майдан. Потім, коли почалася війна, так як, всі наші знайомі, мої особисто, пішли у ще “чорні чоловічки”, потім “Азов” – я, звичайно, пішла разом з ними допомагати. Я розуміла, що я на війну не піду, не буду тримати в руках зброю, бо це фізично важко для жінки, але є напрямки, в яких жінка може бути набагато кориснішою за чоловіка. Так склалося, що всі мої знайомі і друзі-націоналісти стали у стрій боронити країну, а я залишилася в Києві, у мобілізаційному центрі, і займалася всім, що пов’язано з медициною. Скажімо так, менеджментом медицини, соціальним забезпеченням, займалася і речовим забезпеченням, це поки в нас штабного штату не було дуже багато, то кожен займався тим, чим встигав. Я навіть не пам’ятаю, як ми спали, тому що ці перші місяці йдуть однією безперервно кіноплівкою: ти не розділяєш ні місяці, ні дні. Якось плинув час, з’являлися нові люди, які через масштаб роботи долучалися робити щось інше, наприклад, тобі допомагати або забрати на себе повністю іншу сферу, як матеріальне забезпечення. Коли у нас були перші поранені й загиблі – якось так сталося, що я почала цим займатися: сповіщати батьків, організовувати поховання і паралельно слідкувати за тим, щоб у наших поранених у лікарнях, госпіталях було все необхідне. Бо тоді ще не було розгалуженої системи військових шпиталів, дуже багато робили волонтери, і їх потрібно було координувати. Чим я і зайнялася. З кожним місяцем росла кількість поранених і, на жаль, загиблих, і моя робота перетворилася вже, якось природним чином, в окрему службу, окрему структуру в “Азові”, тоді ще батальйоні “Азов”, потім – так само в полку. І таким чином ми якось так росли-росли… 

– Тобто, так і утворилася Патронатна служба? 

– Так, і так вона утворилася, тому що був такий запит. Потрібно було опікатися пораненими, бо лікарі, в основному, були дуже зайняті лікуванням і операціями. А треба було, щоб хтось ще бігав і купляв препарати, ліки, все що необхідно для операцій – тому що тоді в країні ще не було нормально налагоджено медичну сферу, і навіть зараз вона ще не в ідеальному стані, звичайно. Тому ми створилися на цьому порожньому місці: була потреба опікуватися пораненими. Реально ми робили частину роботу, якою повинні керувати МОЗ, військкомати і військові шпиталі.

– А вони взагалі, посадовці, якось допомагали в цьому, чи навпаки – тільки заважали? 

– На початку допомагали усі, але згодом, коли вже люди адаптувалися, минула така тривожна небезпека, відчуття, все почало розвиватися тільки на східних кордонах, у Києві не було війни, нічого не відбувалося такого жахливого, почали вже нам, так сказати, вказувати на наше місце.

– Тобто, не оцінювали належним чином? 

– Ні.

– І навіть зневажали? 

– Так, з кожним роком все більше і більше слово “волонтер” викликало роздратування. Тому ми почали добиватися того, щоб Патронатну службу визнали як структуру військову або, наприклад, в межах військово-цивільного співробітництва, щоб ми мали якийсь статус і могли на абсолютно законних підставах надавати допомогу пораненим бійцям, організовувати поховання, допомагати родинам загиблих. Сповіщення – це дуже важлива місія, її взагалі, за законом, покладено на військкомати, але тоді ми, як “Азов”, були підпорядковані Національній Гвардії і структурі МВС. Тому військкомати не мали взагалі юридичних підстав, щоб допомагати тим, хто підпорядковується Міністерству внутрішніх справ. Тому ми у своєму підрозділі зробили свою службу і сповіщали самостійно. Хоча це не зовсім правильно, є порядок окремий у Збройних силах – спеціальна телеграма-сповіщення подається на військкомат, і він повинен піти – саме піти, а не дзвонити телефоном – разом із психологом, з медиком додому до рідних і сповістити таким чином. 

– Взагалі як вам морально? Ви переживали все це, спілкування з родичами, можливо, їхнє несприйняття такого повідомлення, бо це – дуже великий особливий стрес, і розшук тіл…

– Це дуже складно, це треба себе дисциплінувати, щоб не реагувати, наприклад, на дуже… Я не знаю, як можна подати інформацію так, щоб пом’якшити те, що сталося. Це неможливо. Це смерть. Це вже найгірше, що сталося з людиною та її родичами. Ти просто постійно глушиш у собі ці емоції та намагаєшся не сприймати все близько до серця, але це – реально неможливо. Особливо це неможливо тоді, коли ти є частиною цього військового підрозділу, і багато кого ти знаєш особисто. Якщо навіть ти не знаєш особисто, то ти знаєш, що є там такий хлопець, якісь ц нього є друзі, він з такого підрозділу, з такого батальйону… І коли приходить звістка, мені сповіщають або командири, або медична служба – це завжди стрес. Це треба налаштувати себе – подзвонити батькам або піти до батьків. Це дуже важко. Потім організація поховань – це також не найлегша робота. І перші поховання я завжди плакала, тому що я знала хлопців, і взагалі, я думаю всі розуміють, що це видовище на найпозитивніше. Потім, десь коли минув рік війни, я почала помічати, що я навіть не можу заплакати. Це настільки, я так розумію, організм блокує стресові негативні емоції.

– Самозахист?

– Так, самозахист. І зараз важко, хоча зараз у нас – дуже велика структура, організація “Патронатна служба”. Ми опікуємося двома бригадами і ще декількома меншими підрозділами, в яких “азовці” служать, і не тільки “азовці”. З кожним разом ми ростемо, вже вибудували певну структуру, яку зараз розглядає Генштаб як приклад для створення таких структур у кожній бригаді, у кожній військовій частині.

– Скажіть, Олено, наразі все ж таки вже визнано “Патронатну служба Азова” офіційно, як структуру військову?

– Поки що ні, але зараз Генеральний штаб розглядає таку можливість – формалізувати нас як службу в Збройних силах і за нашим прикладом збудувати у кожній бригаді, в кожному підрозділі таку Патронатну службу. 

– Тобто, ви будете як приклад для імплементації по всій військовій структурі України?

– Так, виходить, що так. 

– Ми з вами останнього разу бачилися десь місяці за три до повномасштабного вторгнення, вже півтора року тому. Що за цей час, які виклики за останні півтора року перед вами постали? Ускладнилася робота, масштабувалася? Що, можливо, нове додалося? Проблеми, які вам довелося вирішувати?

– Так, зовсім все по-іншому. Зовсім не так, як було у 2014 році. По-перше, ми раніше не мали справу з такою кількістю полонених хлопців, які досі знаходяться в полоні. Коли ми зустрічали перший раз обміняних хлопців, поранених з “Азовсталі”. Це для нас був дуже реально важкий виклик, реально складний. Треба було співпрацювати із багатьма державними структурами, і я їм дуже вдячна. І Головне управління розвідки, і Офіс омбудсмена, і Національно-інформаційне бюро – ми разом з ними працювати на результат. Ніхто нікому ніде не заважав – тільки допомогали. Але коли ти зустрічаєш бійця з полону, перший раз ми відчули, що треба дуже обережно з ним починати контакт. Це складно, ти не знаєш, як він відреагує. Наприклад, у нас був такий випадок, коли ми заїжджали у шпиталь МВС із хлопцями. Автобус із хлопцями обміняними. Коли відкрилися ворота, вони побачили там, що за парканом шпиталю МВС знаходиться Лук’янівське СІЗО. Вони побачили СІЗО, решітки, колючий дріт і, не всі, але декілька хлопців настільки злякалися, що реально подумали, що їх везуть в Лук’янівське СІЗО. Бо, наприклад, коли вони були в полоні, їм постійно наголошували росіяни, що “вас будуть судити”, або казали, що “Україна не хоче вас взагалі забирати”, або “Вас розстріляють”. Такий психологічний настрій дуже складно “пробити”. Треба реально дуже багато часу приділити психологічному стану бійця. З таким якраз ми ніколи не мали справу. В “Азові” було п’ять зниклих безвісти бійців до повномасштабного вторгнення. Доля чотирьох і досі невідома, а п’ятого знайшли – знайшли його похованим у полях під Іловайськом.

– Тобто, дуже велика проблема постає з реабілітацією, соціалізацією,  взагалі психологічним станом людей, які повернулися з полону? 

– Так. Це особливо дуже чуттєва категорія зараз. Україна тільки зараз навчається, як правильно спілкуватися і виводити з такого стресу людей, військових. У нас дуже мало психологів і психіатрів, які взагалі раніше працювали із військовослужбовцями. І з полоненими також – просто на пальцях їх можна перерахувати, і до них зараз – страшні черги, їх зараз не вистачає. Саме психологів, психіатрів, психотерапевтів… Ми шукаємо можливості відправити за кордон на навчання військових, які, наприклад, після поранення частково придатні до несення служби або взагалі зняті з військового обліку, але хочуть далі бути корисними. Ми зараз ведемо перемовини з Литвою і зі Сполученими Штатами для того, щоб відправити на навчання, для повноцінного отримання освіти за фахом “військовий психолог” або “психотерапевт”, саме військовий. Чому ми саме військових хочемо направити на таке навчання? Тому що тут спрацьовує принцип “рівний – рівному” – це коли психотерапевт сам пройшов війну, має бойовий досвід і на рівних спілкується з військовослужбовцем, який прийшов до нього по допомогу. Так само і з родинами повинні працювати психологи. Незважаючи на те, що поки вони здобудуть цю освіту, мине ще багато часу: не один, не два роки, може, до п’яти років навчатися в цих вишах. Але вони все одно будуть потрібні, тому що ця війна – надовго.

– А куди саме відправляють зараз на навчання військових на психологів?

– Зараз ми ведемо перемовини з Литвою. Взагалі, Литва нам дуже допомогає – не тільки в плані освіти, і допомогу постійну матеріальну надає. От зараз ми б хотіли, щоб вони допомогли нам навчити військових психологів. Це така ментально найближча країна, без мовного бар’єра, яка може взяти на навчання наших хлопців. Так само ми ведемо перемовини зі Сполученими Штатами, тому що в них дуже сильна військова психіатрія. Вони мають величезний досвід. Нам би хотілось туди якнайбільше відправити людей на навчання. 

– Чи змінилося ставлення за останні півтора року до “Азова” закордонних партнерів, і чи збільшилася допомога? 

– Так. Кардинально змінилося. Все стало, як і повинно було бути, з голови на ноги. Нас ніхто вже не сприймає як “оголтєлих нацистів”. Просто ставляться як до військового підрозділу, який захищає свою країну. Я одразу помітила, я ще навіть не могла повірити, що стільки іноземних держав, іноземних благодійних організацій, різних структур будуть конкретно підтримувати саме “Азов”. Особливо це було видно, я думаю, що всі за цим спостерігали, коли була “Азовсталь”, коли почали люди виходити на мітинги в різних країнах з прапорами “Азова” – це таке незабутнє. Незабутній час для всіх нас. Ми реально всі були шоковані. Ми не думали, що настільки можна зміни свою думку – абсолютно протилежне ставлення. Досі нам допомагають і навіть на нас виходять волонтерські організації, які хочуть допомогти, конкретно “Азову” і “азовським” підрозділам. Вони це наголошують. Хоча, звичайно, не один “Азов” воює, ми – всього-на-всього невелика частинка української армії. Просто ще у 2014 році було зрозуміло, які в нас чоловіки, це unreal. Те, що вони роблять на фронті, така стійкість, майстерність. Таке враження, що воно все було в крові і, коли потрібно було, воно все проявилося. Всі зараз у захваті від української армії – це дуже круто і приємно. 

– Багато йде допомоги, саме звертаються, що хочуть допомогти виключно “Азову”?

– Так. Виходять через соціальні мережі, наприклад, шукають саме наш благодійний фонд “Патронатної служби”. Вони хочуть допомагати саме “азовцям” або родинам тих “азовців”, які загинули на “Азовсталі”. Так само хочуть таку адресну допомогу надавати. Раніше такого просто не було, взагалі.

– Але при цьому ваша Патронатна служба, наскільки я знаю, з 2014 року опікується не тільки батальйоном “Азов”, а й іншими пораненими, загиблими, добровольцями?

– Так, дуже багато в нас, крім “Азова”, було добровольців: з “Правого сектору”, з менших добровольчих підрозділів, бо дуже часто вони воювали пліч-о-пліч з “азовцями”. Якщо ти маєш змогу допомогти більшій кількості людей – ти маєш її використати. Ми б хотіли допомогти всім, але поки що ресурси в нас – не безмежні. 

– Як особисто Ви справляєтеся з цим значним стресом, психологічним навантаженням? Чи зверталися ви по допомогу до професіоналів?

– Так, звичайно. Оскільки дуже багато бійців проходить через таку ж саму психологічну допомогу – ми, всі, хто працюємо в Патронатній службі, рано чи пізно звернулися по допомогу. Тому що ККД (коефіцієнт корисної дії, – ред.) падає, і реально складно працювати. І ні в якому разі не треба займатися самостійним лікуванням, треба йти до спеціалістів. Бо посттравматичний стресовий розлад сам по собі не минеться.

– Самостійно ліки вживати ніяк?

– Звичайно, ні. Це взагалі окрема історія – з антидепресантами або транквілізаторами – це все повинно бути зроблено тільки під наглядом спеціаліста-лікаря обов’язково.

– Це вже така нагальна тема, яку підіймають військові і волонтери, стосовно проблем з МСЕКом і ВЛК, що люди можуть вже бути більше року реально інвалідами, але при цьому вони не можуть пройти комісію, отримати статус, отримати пільги і просто змушені проходити всі кола пекла по лікарях. 

– Так, така проблема існує, і вона існувала з 2014 року. Але через не такі глобальні масштаби, як зараз, вона не стояла так гостро, і соціум не звертав на це особливої уваги. З початком повномасштабного вторгнення, коли кількість поранених зросла просто в сто разів, навіть більше, може, в тисячу. Я навіть не можу порахувати. То всі ці недоліки, все ще заскорузлі радянські системи, вони просто вибухнули. Коли у військовому шпиталі я бачила, як хлопці без ніг або з ампутаціями, в інвалідному візочку – вони всі стоять у черзі. Черга о восьмій ранку, ми привозили хлопців, і в списку вони були 162-ми. Ще до відкриття поліклініки, де проходить військо-лікарська комісія. Через таку велику кількість поранених ця система абсолютно не справляється. Крім того, дуже багато спеціалістів, так званих, які входять в комісію військово-лікарську, дуже там засиділися вже. Це у Збройних силах, особливо в системі МВС є проблеми, коли пробують щось змінити і, коли починають з’ясовувати, то виявляється, що треба змінити майже весь штат, просто поміняти на нових людей. Тому що коли ти змінюєш когось одного, наприклад, зі шпиталя МВС, така історія була…. Поміняли начальника шпиталя через скарги, але нічого не змінилося, тому що всі спеціалісти-лікарі, які входили у військово-лікарську комісію,  залишилися на місцях. А новий керівник прийшов із цивільної медицини, і він не знається на юридичних питаннях. Звичайно, якийсь час повинен минути, щоб він вник у проблему і зміг зробити перезавантаження цієї системи. Плюс саме законодавство – недосконале. Наприклад, ніде в законодавстві ми не знайшли норми, яка б давала можливість військовослужбовцю, який повернувся з полону, отримати відпустку: не медичну, не на лікування, а звичайну відпустку на три-чотири місяці, і щоб ця відпустка була оплачувана такою ж самою сумою, яку він отримував на бойовому завданні, щоб потім, перебуваючи у полоні, ця заробітна плата з винагородами зберігалася. Так само після лікування, коли також зберігається ця сума, плюс медична відпустка, яку надає та сама військово-лікарська комісія. Отут ми вбачаємо  реальну несправедливість, тому що комісія діє в межах окремих положень. Вона не може, наприклад, з таким діагнозом, як у військовослужбовця, надати медичну відпустку. А військовослужбовець каже: “Я пробув вісім місяців у полоні, потім я пролежав два місяці у лікарні. Я ще не був вдома”. Бо якщо просто поїхати додому, то це вже буде через три-чотири дні буде вважатися самовільним залишенням військової частини. Тому за кожну окрему медичну відпустку ми боремося з військово-лікарською комісією, щоб їм просто дали можливість побути вдома. Бо, якщо не відправляють у медичну відпустку, – йому потрібно повернутися назад, у стрій стати, і бути там, де постійне місце дислокації його підрозділу. 

– Тобто, не дають по суті навіть після лікування побачитися з рідними, і має боєць одразу повернутися у військову частину?

– Законодавчо так. 

– Це щодо проблем з діючим законодавством. Але, часто на особистому досвіді моїх знайомих, бійці можуть стверджувати, що не виконується навіть чинне законодавство. Наприклад, щодо зазначених виплат, коли люди у шпиталі: чомусь одні бійці отримують доплати, які мають, під час лікування з тяжкими травмами, а інші просто не отримують тих необхідних доплат, які передбачені законодавством? Також родичі загиблих пів року і більше не отримують виплати за загибель їхніх рідних.

– Так, взагалі це – комплексна проблема. Не думаю, що її  скоро вирішать, тому що елементарно не вистачає фахівців у військових структурі, які, наприклад, роблять всі необхідні документи, готують і передають на виплату, якщо ми зараз про родини загиблих. Особливо складно це зараз у системі МВС і Національній Гвардії. У нас десь із тих, що загинули на “Азовсталі”, 70% родин не отримали ще ніякої виплати і навіть не отримали рішення, що їм цю виплату буде нараховано. Тому що елементарно не вистачає людей, які проводять так зване службове розслідування, яке необхідно провести, щоб потім призначити цю виплату. Тому ми вимушені зараз збирати просто кошти, щоб підтримувати ці родини загиблих хлопців у Маріуполі. Ми кожного місяця всім, хто подав запит і звертався із родин загиблих або із родин тих, хто досі в полоні, оплачуємо житло, оренду житла, оплачуємо якійсь екстрені витрати, як на лікування. Іноді просто допомагаємо грошина. Тому що молода мама, яка залишилася одна з малолітньою дитиною, а батько загинув, реально не може піти працювати. Виплат досі не отримує. Ми вимушені реально просто утримувати їх, тому що хтось повинен це робити. Ми не можемо просто закрити очі і казати: “Там нам держава повинна те, повинна се”. У нас досі іноді люди, багато хто, у них таке радянське мислення, що їм держава щось винна постійно, а вони нічого не будуть робити, а от держава все винна, винна, винна… Вони не можуть усвідомити, що держава – це вони. Держава–  це вся українська нація, це держава Україна, кожен громадянин України повинен зробити якійсь свій внесок соціальний, соціальний обов’язок. Старше покоління цього не розуміє. У нас навіть через це є проблеми зі зборами, які ми постійно оголошуємо, тому що знаходяться коментатори у Facebook, в інших соціальних мережах, вони починають писати: “Да що ж це таке? Як це так? Це держава повинна робити! Держава повинна оплатити лікування. Держава повинна знайти роботу тобі. Держава повинна виплачувати пенсії”. Все повинна робити держава. А що таке держава? Вони не замислюються. Я думаю, вони вже не зможуть перебудувати свою свідомість. Тому все одно потрібно якось доносити до людей, якщо це можливо, що чим більший ти віддаси свій внесок у цей соціум – тим більше отримуєш потім. 

– Може, люди все ж таки сподіваються на те, що державні інститути працюють. Але виходить так, що не вистачає фахівців, які будуть вести навіть банальне документальне розслідування і оформлювати всі документи.

– Так, у нас йде війна. Усі більш-менш придатні до військової служби зараз знаходяться на передовій. Реально неможливо,  воюючи з таким ворогом, десь не втрачати контроль. Дуже багато не виконаних обов’язків держави перед людьми, але потихеньку воно все якось розкручується. Елементарно держава витрачає дуже багато бюджетних коштів. Потім треба обов’язково закрити військові потреби. І за залишковим принципом у нас вже йдуть соціальні виплати різним категоріям населенням. Треба розуміти, що це складно, але, звичайно, про це треба говорити і звертати на це увагу. Є багато міжнародних організацій, які готові допомогати. Іноді навіть наші структури не знають, як правильно звернутися до тієї міжнародної організації, яка може покрити якійсь особливі витрати, соціальні виплати і тому подібне.

– А ваша соціальна підтримка, яку надає Патронатна служба родичам військових чи військовим, фінансово ґрунтується на благодійних пожертвах людей чи, можливо, ви акумулюєте кошти міжнародних організацій?

– В основному, це благодійні внески людей, і у нас є буквально декілька бізнесменів, які почали з 24 лютого допомагати і допомогають по сьогоднішній день. Я б не сказала, що це олігархи, це зовсім не ті 4 чи 5 осіб, яких у нас в країні вважають мільярдерами. Це просто великий бізнес, але не такий надзвичайно великий, як ми всі знаємо, ці “чотири-п’ять-імен”. Звичайно, зараз з кожним-кожним днем – все менше і менше донатів. Нам стає працювати все складніше. Кількість поранених ж не зменшується, а вона тільки збільшується. Єдине, наприклад, чим можемо похвалитися, це тим, що у нас майже 80% поранених повертаються назад у стрій після лікування, якісного лікування, і якісної реабілітації.

– Саме ті, якими ви опікуєтеся?

– Так, тому що ми маємо змогу зараз допомагати. З нами співпрацюють приватні клініки. Також ми співпрацюємо з найтоповішими спеціалістами, науковцями медичними у наших різних медичних інститутах. Це все потрібно оплачувати, хоча б частково. Хоч, наприклад, іноді вийде дешевше вилікувати у приватній клініці, ніж у державній. Що я маю на увазі? Держава виплачує окрему суму на кожного військового пораненого медичному закладу. Ці гроші йдуть за пацієнтом. Ми за ці гроші можемо якісніше полікувати у приватній лікарні, тому що там – кращі фахівці, там достатня кількість середнього медичного персоналу, яка опікується після, наприклад, важкої операції. Там є медичні сестри, санітари, які постійно будуть приходити, годувати, виходжувати пораненого. І він швидше стане на ноги. Його нормально, якісно пролікують і реабілітують. У нього буде можливість повернутися у стрій не інвалідом, а  боєздатним військовослужбовцем. Я хочу наголосити, що у нас не повально всі державні медичні установи не можуть впоратися з пораненими. Можуть. Просто поранених настільки багато, що наша система охорони здоров’я не може повноцінно з цим справитися. Такі проблеми зараз – в усіх сферах. Ми хочемо навпаки допомогати і зробити так, щоб наша медична сфера запрацювала на найвищому рівні. Бо спеціалістів таких, як хірургів, які зараз є в Україні, які займаються бойовою травмою, їх у світі не так багато, як зараз в Україні. Вони за дев’ять років навчилися такому, що іноді німці хапаються за голову і кажуть: “Ми такого не змогли зробити”. І плюс чим якісніша медична допомога – тим швидше боєць стане на ноги і буде знову приносити користь державі на фронті. Нам треба розуміти, що більшої цінності, ніж боєць, немає в армії . Усі ці літаки, танки закордонні – це все гора металобрухту без військового. У першу чергу треба вкладати кошти в бійця, в його лікування. У Сполучених Штатах керуються таким правилом, що, може це не зовсім коректно звучить, але вони кажуть: “Нам дешевше бійця, який вже має досвід, навченого бійця, вилікувати, поставити на ноги. Навіть, якщо там є складні поранення і ампутації – все одно, на протезах і повернути назад у стрій, аніж навчати нового з нуля бійця”. Це все як ринкова економіка, у них це з таким підходом.

– Як, до речі, вдарила окупація Маріуполя, де знаходилася теж поруч територіальна база “Азова”, по матеріально-технічному забезпеченню, якщо це не секрет?

– Ніяк не вплинула взагалі. Так, усе було знищено, але зараз є дуже багато закордонної допомоги, і зі зброєю, всім необхідним, щоб вести бойові дії. Дуже багато допомагають українці. У нас є все в принципі, його всього не вистачає постійно, але ми настільки швидко якось на очах розбудували нову структуру. Я от буду на прикладі “Азова” і 3 окремої штурмової бригади, яка складається, в основному, з ветеранів “Азова”. Просто побудувати з нуля бригаду – це взагалі, я вважаю… Американці точно були здивовані. Тому що наші так швидко навчаються, все наші чоловіки, які на фронті. Всі дивуються – як так, а насправді це всього-на-всього мотивація. Дуже висока мотивація. Тому що ми – не загарбники, ми просто захищаємо свою землю, своїх дітей, свої сім’ї. Я вражена реально. Кожен день дивуюся, як суспільство дуже змінилося, дуже багато молоді з’явилося. У нас наш табір “Азовець”, зараз його нема, туди теж були прильоти. Але всі, хто займався в таборі, коли були дітьми, з них дуже багато пішло в “Азов”. Я їх ще пам’ятаю, коли їм було по 13 чи 14 років, а зараз я вже ховаю деяких із них.

– Тобто, ті діти, які були в “Азовці”, хто був підлітками, коли подорослішали, пішли саме воювати?

– Так. Деякі з них загинули на “Азовсталі”, деякі загинули, захищаючи Київ. Моя донька навчається в медичному інституті, вона була також у таборі. Троє її друзів з табору загинули вже. Моя донька так само в “Патронатній службі” зараз працює. Разом ми всі приймали перших загиблих. Це також для нас був незвичний такий виклик, коли приїхала фура до Києва. Рефрижератор із нашими полеглими з Маріуполя. 163 чи 164 загиблих. І ми всі стояли на вулиці і допомагали судово-медичній експертизі реєструвати. Треба було всіх дістати, оглянути, за можливості опізнати і передати вже безпосередньо на судово-медичну експертизу. Тоді знадобилося дуже багато волонтерів, тому що треба було за один день це все зробити. Це дуже складно, але ми змогли це все. Але коли ти дивишся, як твоя дитина шукає серед загиблих своїх друзів – це жахливо. 

– Тобто, сходити для емоційної розрядки у кіно, наприклад, це нормально?

– Так, але багато хлопців, коли приїжджають, наприклад, на декілька днів у місто, де не ведуться бойові дії – іноді вони реально спочатку дуже сильно дратуються, що тут усі гуляють. Це нормальна реакція психіки. Згодом, якщо він залишиться подовше, він передумає і буде мислити по-іншому. У всіх – різний ступінь посттравматичного стресового розладу. Зараз він є у кожного громадянина України: неважливо, чи він – на передовій, чи ходить на роботу. Все одно – він не в такому адекватному стані, якби він був, коли не було війни. Так само і багато військових – навпаки приїжджають і з задоволенням провітрюють мізки. Їм трішки емоційно стає легше, бо приїхати у порожнє місто із заклеєними вікнами – це так само навіває депресію.

– До речі, ви сьогодні з маленькою подружкою. Чи використовуються тварини в реабілітації: коні, дельфіни, песики, котики?

– Так, це так звана пет-терапія. Доволі дієвий спосіб. У нас є кінолог знайомий, який приїжджає іноді в санаторій, де хлопці реабілітуються після лікарні. Він приїжджає з собакою і займається просто з собакою, а хлопці дивляться. І вони реально кажуть, що воно позитивно впливає, розслабляє. У нас є шпиталь добровольчий, який ми створили на Франківщині, і поруч конюшня. Лікарі наші, які там працюють, доволі часто водять хлопців до коней, вони там з ними спілкуються і це реально також позитивно впливає на емоційний стан. Тому я взагалі тільки за тварин. Просто треба вчасно. Я не думаю, що було б нормально прийти в реанімацію з собачкою, але взагалі це доволі дієвий метод. 

– Зрозуміло. Дякую вам за інтерв’ю.

– І вам дякую.