— Маріє, багато хто пам’ятає тебе як переможницю проєкту “Супермодель по-українськи”, тож розпочнемо з цієї теми. Розкажи, як ти наважилась піти на цей проєкт. 

Тоді був досить складний період у моєму житті. Мені було 17 років, в мене були залежності й тоді я стала на шлях одужання. Побачила, що проходить кастинг, мої друзі та мама підтримали рішення подати заявку. Я не очікувала чогось феєричного, все пішло по інерції: пройшла перший і другий кастинги, пройшла телевізійний відбір. Все відбувалося досить сумбурно. 

— Чи зійшлися твої очікування від проєкту з реальністю?

У мене не було особливих очікувань. 17 років — я не розуміла як відбуваються зйомки, наскільки довгими вони бувають. Я просто опинилася вже в цих обставинах.

— Наскільки складним був твій шлях до перемоги на проєкті? 

Я вважаю, що на проєкт неправильно обирали дівчат, тому що в основному це були підлітки 17-18 років. Дуже мало людей, які у 18 років є свідомими та відповідальними щодо того, що вони роблять.

Також у нас відбирали телефони, тобто ми були без зв’язку зі своїми рідними. Був постійний психологічний тиск, тому що редактори та журналісти, як і годиться для шоу, намагалися нам створити конфліктні умови, “накаляли” ситуацію, тому що в інакшому випадку глядачам не буде цікаво дивитися. 

Для підлітка складно перебувати чотири місяці в умовах постійних зйомок та психологічного тиску. Вже під кінець проєкту ти знаходишся в якомусь іншому вимірі, реальність дуже викривлена. Психологічно ти зовсім інакше все сприймаєш. До того ж тебе постійно підмовляють, що всі є твоїми конкурентками, що тобі вічно треба боротися.

Будемо відверті, не так багато залежить на проєкті від твоїх зусиль, як знову ж таки від того, як редактори побачать саме твою роль і подальший розвиток твого “персонажа”. Якщо ти себе вижала на максимум, то тебе ніхто на проєкті тримати не буде. Це стосується не тільки твоїх модельних якостей, а й того,  що ще ти можеш “вимочити”, наскільки в тебе ще є запал на якісь яскраві дії.

—  Як змінилось твоє життя після перемоги?

На мене впала дуже велика увага з боку глядачів, в більшості від таких же дівчат-підлітків, якими були ми. Було багато повідомлень як і з підтримкою, так і дуже багато хейту від вболівальників за мою конкурентку у фіналі. Мені писали щось на кшталт “щоб ти здохла, дуже шкода, що ти перемогла; ти страшна, не достойна нічого хорошого в житті”. У соцмережах створювали групи, в яких викривляли мої фотографії, перекреслювали їх, бажали неприємних речей.

—  Якби ти знала про всі наслідки психологічного впливу “ТМПУ” на тебе, чи погодилася б все одно взяти участь? 

Ні, я не погодилась би піти на цей проєкт за таких умов. Також хочу застерегти підлітків від бажання йти на подібні шоу, займатися моделінгом, тому що це все — токсична сфера.

—  Чи був на тебе якийсь тиск стосовно зовнішності? І чи може, наприклад, фотограф або агент якось критикувати параметри моделі? 

Перший раз я зіштовхнулася з якимись коментарями з приводу моєї зовнішності десь через місяць після того, як закінчився проєкт. Я зустрілася із власницею агентства, і тоді вона мені вперше сказала “може тобі операцію на носі зробити”. Мені 17 років, і це говорить людина, яка для мене є авторитетом. Це було боляче чути.

У мене навіть досі бувають загони з цього приводу. В якісь моменти психологічного виснаження я починаю прискіпуватися до своєї зовнішності. Хоча і знаю, що це моя особливість. Зараз вже вибудувала інструменти самозаспокоєння для того, щоб змістити фокус уваги зі своєї зовнішності на реальну допомогу собі в тяжкі психологічні моменти.

Для мене дивно, що дорослі тьоті в агентствах, які заробляють гроші на підлітках, напряму їм кажуть, що треба щось з собою зробити. Для мене це дикість, і я це категорично засуджую.

— Чи у багатьох дівчат у твоєму робочому оточенні були психологічні проблеми стосовно зовнішності?

Я вважаю, що приблизно 70% дівчат в моделінгу страждають. Не те щоб яскраво вираженими ознаками розладів харчової поведінки, але в будь-якому випадку, відбувається постійна гонитва за стандартами. Гонитва за тим, щоб ні в якому разі не набрати вагу бодай на кілограм. Не дай боже, набрати 2 см в об’ємах талії або стегон.

Пам’ятаю, як на кастингу мені один раз сказали “ой, в тебе низ “тяжеловатий”. Мене це настільки зачепило, що і досі я акцентую свою увагу конкретно на цих стегнах. Тепер мій анамнез включає в себе анорексію, тож у мене в принципі завжди під час перенапруження фокус йде на тіло.

— В модельних агентствах часто пропонують контракти для неповнолітніх дівчат, зокрема і за кордон. На твою думку, як сильно це шкодить дівчатам у такому віці? 

Мій перший контракт був у Китай. Ця країна — взагалі зовсім інший світ моделінгу. Там не треба мати унікальні модельні дані, тому туди їдуть всі. Там дуже легко потрапити підліткам у різні клуби, де ти розносиш шампанське і таким чином можеш заробити якусь зайву копійку. 

Я двічі була в таких місцях. Загалом на це ведуться у Китаї теж дівчата 17-18 років. Але ж там може статися що завгодно, а люди з агентства не несуть ніяку відповідальність, хоча й знають, що відбувається. 

Один раз була досить небезпечна для мене ситуація, я пішла з товаришкою. Думали, що знову буде на кшталт розносу шампанського. А вийшло так, що там була не прямо проституція, але ви заходите в кімнату, вас обирають, і ви маєте сидіти з китайцями, їх розважати. 

Тоді мені було дуже страшно. Я пам’ятаю, як китайці понапивалися, і певно це єдине, що врятувало мене і дівчат, які зі мною були. Ті китайці валялися на підлозі, вони були просто “в хлам”. Я була шокована, на що я ледве тоді не підписалася.

Знову ж таки, причина того, що я там опинилася — мені 18 років. Я не думала про те, що я хочу бути проституткою в Китаї. Я не думала про те, що хочу спати з китайцями за гроші. В мене не було цих думок. Я просто хотіла заробити ще якоїсь “дєнежки”. Я не усвідомлювала, що зі мною може статися, що зі мною можуть зробити, яку небезпеку це несе.

— Наразі в модельній культурі більше різноманіття, з’являються плюс-сайз моделі. На твою думку, чи стала індустрія більш бодипозитивною? Чи це скоріше ілюзія?

Ми рухаємося до того, що моделі можуть бути різні. Можемо побачити, що бренди намагаються брати дівчат різних форм та віку для зйомок, але я не можу сказати, що це не “показуха”. Тому що в більшості, якщо брати Instagram, продається надмірна сексуальність. Білизну рекламують виключно на дівчатах XXS. Це досить двобічно виглядає, і продовжується певною мірою бодишеймінг. Суспільство не завжди сприймає дівчат плюс-сайз, будемо відверті.

Якщо вийти на вулицю, чи всі там ходять модельною проходкою зі зростом 180 та розміром S? Звичайно, що ні. В житті люди різні, тому я не бачу сенсу підганяти всіх під один стандарт. Через це дівчата хочуть постійно змінюватися, дівчатам здається, що навколо їхньої накачаної попи крутиться світ. І от вона нарешті прийде до цього ідеалу, хоча накачана попа не робить нікого щасливим.

— Нещодавно у себе в Instagram ти сказала, що моделінг — це не твоя гордість, а твоя величезна травма. Розкрий детальніше цю думку.

8-10 годин роботи в холодних студіях, ти сидиш і трусишся, а тобі треба виходити вже в кадр, в тебе сині ноги, тобі їх чимось натирають. Це і є зворотна сторона моделінгу. Якщо ми беремо покази, то на бекстейджі бігаєш гола, поки тобі змінюють образи. І це теж психологічно впливає. І це якщо не брати до уваги коментарі про твій зайвий сантиметр у стилі “зайчик-котик, треба обов’язково скинути”. 

— Коли ти вперше зрозуміла, що у тебе є проблеми з харчовою поведінкою?

Це якраз було в Китаї, коли мої мрії про блискучий казковий моделінг розбилися через сувору реальність китайського модельного конвеєра. 

По-перше, це зовсім інакша культура, зовсім інакший менталітет, зовсім інакші вимоги до тебе як до моделі. Як я вже казала, не треба мати унікальні дані, там більше дивляться на твоє вміння змінювати пози кожну секунду, щоб ти була як робот, щоб відпрацьовувала нескінченні каталоги.

До того ж у мене тоді була нетипова зовнішність для Китаю. Вони люблять різні “baby face”, а я зі стрижкою під хлопчика. Китайці просто не розуміли, що зі мною робити.

Я така вся зірка після проєкту залишаюся в Китаї майже без роботи, мене накриває сильна депресія, і я починаю обмежувати себе в харчуванні для того, щоб схуднути і щоб мене більше не відправляли в Китай, а відправляли кудись у Європу, бо це престижно і класно. 

Я собі взяла цю ідею за план. Одразу почала з радикальних методів: поставила ціль, що маю вдень з’їдати не більше ніж 500 калорій і ходити в зал постійно бігати. Вийшло так, що я була десь 60 кг, а через місяць я поверталася додому, і вже була 45. Я дуже стрімко худнула. У мене буквально з’явився страх перед їжею, я мала рахувати всі калорії, не їсти в гостях нічого невідомого, не їсти в кафе, тому що я не знаю, скільки чого там поклали.

Період анорексії — досить страшний і дуже повчальний досвід для мене, після якого я зрозуміла, що жодна сфера діяльності не варта таких жертв. Я в себе на першому місці: моє благо, моє здоров’я.

— Чи намагалася ти приховати свої проблеми від оточення?

Звичайно, я переконувала всіх друзів, батьків, агентство, підписників, що зі мною все добре, і я просто вирішила схуднути. Я просто вирішила стати кращою версією себе. 

— Коли ти усвідомила, що варто звернутися до спеціаліста?

Моя мама дуже наполягла на цьому, але я не сприймала її слова серйозно. Десь через пів року, коли була критична вага близько 40 кг, і коли мама вночі підходила до ліжка і слухала, чи дихаю, я зрозуміла, що напевно все ж таки щось не так. 

Що цікаво, моє агентство до останнього намагалося знайти вигоду у цьому всьому. Коли я схудла, я стала придатною до паризького тижня моди. Мене відправили в Париж, але в Європі є певні закони які не дозволяють брати дівчат з анорексією на таку роботу. Коли там зрозуміли, що зі мною щось не так, попросили поїхати додому. 

У Парижі всі були налякані, але моє агентство наполягло на тому, щоб я ще спробувала поїхати в Мілан. У Мілані я просиділа ще місяць, хоч і абсолютно не розумію, на що розраховували у агентстві. Певно, на гроші. 

З їхнього боку це було меркантильно: тоді мені вже явно треба була допомога, це були вже не жарти. Видно було, що моє тіло кричить про ту допомогу.

— Що стало твоєю найбільшою мотивацією до одужання?

Певно те, що я сама стала розуміти, що можу померти будь-якої секунди. Анорексії притаманне те, що в тебе внутрішні органи просто висушуються, в тебе просто починає висушуватися мозок. Ти перестаєш критично сприймати світ, перестаєш якось адекватно мислити. Анорексія – це чи не єдиний психічний розлад, від якого дуже висока смертність.

Психотерапія допомогла мені стати на правильний шлях одужання.

— Які поради ти дала б дівчатам, які стикаються зі схожими проблемами? 

В першу чергу, не боятися звернутися до близьких. Далі звертатися до психотерапевта. Підтримувати контакт із зовнішнім світом, тому що навколо дуже багато небайдужих людей, і не варто закриватися в собі.

— Маріє, дякуємо за цю відверту розмову!

Читайте й інші наші матеріали: