Про це написав Артур Харитонов у Facebook.
Загалом не вистачило 3 голосів. До неможливості знайомо, чи не так?
І соромно — безмежно соромно перед уйгурами, що з 24 лютого 2022 року підтримують Україну: мітингами, донатами, дипломатичною роботою.
До слова, їхні правозахисники визнають дії росіян геноцидом – і це вагомий внесок у наші позиції на світовому рівні. Адже геноцид уйгурів – пряме віддзеркалення Голокосту та Голодомору, і голоси уйгурських жертв геноциду мають значення.
Перед тим, як аналізувати тези адептів так званої “реалполітік” і концепту “ви не розумієте, ето другоє”, спробую коротко пояснити, чому ця історія погана.
- Ця резолюція широко підтримувалася американськими політичними колами, що їх можна назвати “антикитайським лобі”. Ця спільнота має чи не вагоміші позиції, ніж “антиросійське лобі”.
Не хочу вдаватися у подробиці про скруту, в якій опинилася Україна через КНР на рівні США. Про це чудово написала Альона Гетьманчук за наслідками останнього масштабного візиту української делегації до Вашингтону. Якщо коротко, то ціна “китайського” питання – ризик втрати фінансової підтримки.
- Імідж України, на якому тримається левова доля міжнародної підтримки, замарано недалекоглядними посадовцями, які вважають, що тактика “не образити вбивцю” все ще працює.
Україна стала глобальним символом свободи, борцем з абсолютним злом і нікчемами, наприклад, німецькими, яких ми всі дружно зневажаємо. На цінностях тримається все — санкції на росіян, поставки зброї, донати, готовність відмовлятися від комфорту взимку; себто мова аж ніяк не про “реалполітік”, а про дещо інше.
- Моральний аспект — найкричущий: чи може народ, що переживає найжахливіші злочини в Європі після 1945 року, закривати очі на продовжуваний, найсистемніший та найцинічніший, геноцид сучасності у Східному Туркестані?
У ганебному голосуванні не малося жодної іншої мети, крім як потішити китайського комуніста, що 1) заблокував чи не підтримав усі рішення на підтримку України; 2) надає поміч армії РФ, за що потрапляє під санкції США (наразі на рівні компаній); 3) є головним стейкхолдером російського бюджету та покупцем московських енергоресурсів; 4) відмовився допомагати з гуманітарними коридорами для евакуації цивільних з півдня та сходу України навесні; 5) офіційно виступив проти вступу України до НАТО напередодні повномасштабного вторгнення. Цей перелік можна продовжувати на сотні сторінок.
Позиція України за цінності, своєю чергою, не змінила б “статусу-кво”.
КНР й так щоденно виригує десятки антиукраїнських наративів, й так надає всю можливу для себе підтримку РФ. Була б істерика – і все. Невже, щось нове від народу-вбивці?
Тобто ми просто нашкодили — собі та союзникам.
На жаль, у суспільстві шириться байка про те, що “якщо ми образимо КНР, китайці надаватимуть військову підтримку росіянам”. Байка настільки живуча, що навіть наявні факти такої допомоги її не перебивають.
На ділі ситуація ж така: відкритий виступ КНР на користь росіян призведе не тільки до нищівних санкцій для, насамперед, китайської економіки, у яку вони вірять, як у Мао, але й до абсолютної трансформації підтримки України державами, що визначають Компартію Китаю головним ворогом.
Але “творці сенсів” надають перевагу альтернативному інформаційному вакууму – тому, що панував до 24 лютого 2022 року.
Що з цим усім роботи — не знаю.
Як донести тим, хто “посередині”, правду — не знаю.
Соромно.
З початком повномасштабного вторгнення я утримуюся від критики проблемних урядових позицій, адже більшість питань не на часі. Війна триває — і ми всі є Україна.
Втім, є питання, не говорити про які мені не дозволяє совість — у пам’ять про тих полеглих на війні друзів, що б не мовчали.
Замість P.S.
Рада з прав людини, як і вся ООН, нікчемна. Проте, відповідати ми можемо насамперед за власні рішення — та українські сенси: незалежно від того, наскільки жалюгідні інші.
Ні, ця критика жодним чином не гратиме на користь росіян, бо росіяни — перші, хто підтримує геноцид уйгурів.
Замість P.P.S.
На фото — Хавагул Тевеккул. Уйгурка, 46 років. Її остання світлина — з витоку матеріалів китайських концтаборів.
Фото: Артур Харитонов
Чому плаче Хавангул — ми не дізнаємося.
Чи бачила вона, як примусово стерилізували її доньку? Як ґвалтували її матір? Чи як розстрілювали, після тортур, чоловіка або сина? Або ж як комуністи вривалися у батькову крамницю, розкладаючи підприємство на користь партії, або ж руйнуючи ісламські символи на користь портретів Сі Цзіньпіна?
Дивлячись їй у вічі, тримаючи у пам’яті злочини росіян у Бучі, Ізюмі, Маріуполі, чи зміг би справжній українець натиснути кнопку “утриматися” щодо геноциду іншого народу на планеті?
Цього ми теж не дізнаємося.
