“Я не націоналіст. Навпаки, я вважав  за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкової обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів”, — Василь Стус. З листа до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста.

Уперше Василя Стуса арештували 12 січня 1972 року — тоді відбулася ціла хвиля “різдвяних” ув’язнень українських дисидентів, яка увійшла в історію під назвою «операція “Блок” або “арештована коляда”». Частиною процесу стають замовні рецензії на твори Стуса від наукових співробітників Інституту літературу імені Шевченка: в них, наприклад, доктор філологічних наук Арсен Каспрук яскраво розписує “декаданс, ідейний занепад” Стуса і “оббріхування” ним радянської дійсності.

Святковий вертеп в одній із львівських квартир. Зібралися Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь, Стефанія Шабатура, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Фото: СБУ

Письменника майже 9 місяців утримували в слідчому ізоляторі. У результаті він отримав позбавлення волі строком на 5 років і 3 роки заслання у таборах Магадану та Мордовії за “антирадянську агітацію та пропаганду”. На засланні майже всі рукописи у Стуса відбирались і знищувались.

Коли строк завершився, Стуса вислали у селище імені Матросова, що в Магаданській області. Там поет працював 2 роки на золотих копальнях. Звільнили його в 1979 році, але його погляди після цього не змінилися.

Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Термін він відбував у селі Кучино, Пермської області.

Умови утримання були жахливими: постійні утиски адміністрації, заборона побачень, хвороби. Стус тримав голодівки, як протест, його на рік закривали в одиночну камеру.

Але при цьому багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним “Птах душі”. Але все написане негайно конфіскувалося й доля цих текстів досі невідома.

Зліва: Коридор до камери, де помер Василь Стус. Справа: Карцер № 3 в таборі ВС-389/36, де загинув Стус. Фото: Василь Овсієнко

До кінця свого терміну письменник не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — це кваліфікували як “порушення режиму”. Чимало свідчень про те, що Стус помер від удару по голові карцерними нарами, але офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність.

На другому судовому процесі проти Василя Стуса держава призначила йому адвоката — Віктора Медведчука, підозрюваного в держзраді й фігуранта обміну полоненими між Росією і Україною.

Медведчук під час суду не просто не виконував своєї функції — захисту обвинувачуваного, він ще й сам визнав провину Василя Стуса у висунутих звинуваченнях, що взагалі суперечить концепції адвокатського захисту.

Привезти тіло Стуса в Україну вдалося тільки через чотири роки, адже письменник помер раніше за час, коли мав сплинути його термін ув’язнення — принаймні, такою була аргументація радянської влади.