У своїй книжці “Грошокрай” відомий журналіст-розслідувач Олівер Булло описує, як виникали певні схеми приховування грошей і хто і як їх втілював у життя. В ній багато згадок в тому числі і про “Межигір’я” та Віктора Януковича. Книжку недавно видало видавництво Vivat. Але оскільки схеми Яуковича, Коломойського чи інших олігархів українцям і так добре відомі, “Букви” вирішили опублікувати фрагмент про те, як ховають свої гроші китайські чиновники.

ПІДСТАВНІ ІГРИ

Ситуація: особа має активи й хоче ними користуватися, але її бентежить спосіб, у який вона їх отримала. Вони можуть бути крадені чи неоподатковані — байдуже. Так чи інак, якби власник вирішив публічно ними скористатися, він міг би потрапити в незручне становище, а йому цього не треба. Але ось можливість: якщо ви знайдете спосіб очистити ці активи, щоб власник міг вільно ними користуватися, то отримаєте від нього винагороду. Це основа діяльності Грошокраю — забезпечення другого етапу схеми “вкрасти — сховати — витратити”.

Розумники в усьому світі заробляють на винайденні нових і прогресивних способів очищення порочної власності й пошуку лазівок, що дають змогу добру їхніх клієнтів легко зникати в тунелі до віртуального світу. Цінність рішення визначається його складністю, і вигадливість деяких із цих рішень справді вражає. 2016 року японська газета повідомила, що китайські чиновники беруть яйцеклітини своїх дружин, запліднюють їх і вживлюють японкам.

Хитрість у тому, що японські закони не регулюють сурогатного материнства й у свідоцтві про народження дитини вказують сурогатну матір як справжню, отже, дитя є громадянином Японії. А корумпований чиновник тепер може перерахувати своє багатство на ім’я, здавалося б, чужої дитини з Японії, і ніхто й не здогадається, що це не його син або донька. Як відступництво, тільки без негативних моментів: не треба проходити через кордон посеред ночі чи просити політичного прихистку. Особа ще на стадії бластоцисти, а вже відступник.

Згідно з файлами, дослідженими журналістами Maini­ chi Shimbun — японської газети, що опублікувала цю історію, — агент улаштував народження вісімдесяти шести китайських дітей у Японії. Деякі з батьків були директорами державних компаній, інші мали зв’язки з найбільшими університетами, ще інші обіймали керівні посади в Комуністичній партії Китаю. “Основна причина, чому заможні родичі старших чиновників партії мають дітей із японським громадянством, — це забезпечення анонімності. Навіть якщо слідчі органи Китаю кинуть усі свої сили на відстежування активів, вони знайдуть хіба що сторонні рахунки й осіб, які офіційно є громадянами Японії”, — було зазначено у статті.

Журналісти газети поспілкувалися з жінкою тридцяти років, яка розповіла, що пройшла процедуру з яйцеклітинами за дорученням дядька її чоловіка — партійного високопосадовця. Розмова відбувалася в Гонконзі за умови, що ім’я жінки ніде не згадуватиметься. “Якщо родина має когось із громадянством Японії, туди буде простіше втекти, якщо Китай зазнає краху, — пояснила жінка, а тоді (з кривою посмішкою) додала: — Що вище хтось стоїть у Комуністичній партії, то меншою є ймовірність, що вони готові пожертвувати собою заради країни”.

Такий спосіб очищення активів має для китайського чиновника й свої ґанджі. Він коштує 15 мільйонів китайських юанів (близько 130 тисяч доларів США), а ще (і це, мабуть, важливіше) не передбачає майже жодних контактів із дитиною. Ще один батько з Китаю, що говорив із журналістами, мав сина, який народився в серпні 2014 року. Той жив у дитячому центрі в регіоні Канто, і вони бачилися лише двічі на місяць. Це могло кепсько відбитися на стосунках хлопчика з батьками, але, без сумніву, було вигідним для стратегії управління фінансами родини. Журналістові показали виписку з банку: на рахунку дитини лежало 2 мільярди китайських юанів (понад 17 мільйонів доларів США), ніяк не пов’язаних з нечесним набутком.

Агента-посередника, судячи з усього, вразила популярність його послуг, замислених винятково як спосіб лікування безпліддя. Та він був більше ніж радий і далі надавати їх корумпованим чиновникам та їхнім родичам, доки є попит. “Для чого клієнту послуги сурогатного материнства — його власна справа. Самі ми відступництвом не займаємося”, — заявив агент.

Звісно, такі антиутопічні інструменти очищення активів годяться не всім, і є безліч простіших засобів розірвати зв’язок між злочином і грошима. Нігерійські слідчі розповідають, як важко розслідувати корупцію високого рівня у випадках, коли виручка надійшла в банкнотах, які багато місяців ховали в надійному місці, далі перевезли в багажі до аеропорту “Гітроу”, закрили в банківському сховищі десь у Лондоні, а тоді передали ріелторові, який не ставив жодних запитань. Якщо все відбувається через готівку, немає жодного електронного сліду, який зв’язав би куплений у Лондоні будинок зі злочином, що приніс ті гроші. Утім, навіть цей спосіб не є досконалим.

По-перше, величезна кількість готівки при собі, звісна річ, викликає підозри, як виявив нігерійський обласний губернатор Діпреє Аламіяйсея, затриманий у “Гітроу” 2005 року. Працівники поліції вторглися в його дім у Лондоні та знайшли там 1,5 мільйона доларів США в різній валюті; гроші конфіскували й повернули до Нігерії. По-друге, гроші вразливі: якщо ваш будинок згорить — вони пропадуть; якщо авіаперевізник доправить ваш багаж у Барселону — вони пропадуть; якщо вашого кур’єра охопить жадоба — вони пропадуть. Вам пощастить, якщо ви знайдете таку страхову компанію, яка погодиться виплатити відшкодування за втрачену валізу, набиту стодоларовими купюрами.

І тут у гру вступають корпоративні структури — компанії, фонди, трасти, товариства. Володіючи компанією, яка й собі володіє вашими активами, ви створюєте прірву між собою і незручним становищем. Це як збирати собаче лайно через пластиковий пакет: ваші руки залишаються чистими. Ретельне вивчення випадків корупції високого рівня показує принципову роль підставних компаній у процесі очищення активів. І це не новина. Ще 1937 року міністр фінансів Генрі Морґентау скаржився президенту США Франкліну Рузвельту на тоді ще податкову гавань Ньюфаундленд у Канаді, де американцям дозволено ховатися за його корпоративними структурами. “На що тільки не пішли ті акціонери, щоб приховати інформацію про свої компанії!” — нарікав він.

А втім, як показує нам приклад із Formations House і Гарлі-стріт, 29, швидкі й дешеві сучасні комунікації спростили процес заснування цих компаній ще більшою мірою, завдавши нищівного удару спробам правоохоронців їх розслідувати.

Джон Тобон, заступник керівника міністерського відділу фінансових розслідувань у Маямі, Флорида, говорив зі мною доволі відверто. Коли ми зустрілися на початку 2017 року, цей здоровань із бічним проділом у волоссі мав на руці оздоблений бірюзою золотий кастет із зображенням терезів правосуддя і був убраний у синю сорочку в тонку рожевувато-лілову смужку. Маямі — магніт для злочинних грошей з усього світу, і Тобон сидить тут на передовій: бореться то з готівкою китайських клептократів, то з мільярдами наркобаронів, то зі статками, які американці сховали в усіх тих податкових гаванях — на Багамах, Кайманових островах, Британських Віргінських островах, Сент-Кіттс і Невісі, — що одразу за блакитним небокраєм.

Інтернет неабияк ускладнив роботу Тобона. Десять-двадцять років тому, якщо шахрай хотів мати підставну компанію десь у Тихому океані, він мусив туди по неї їхати. Тепер же все можна дістати онлайн, просто зі своєї вітальні.

— З інтернетом будь-яка юрисдикція, навіть та, де ретельно стежать за документацією… усі вони беззахисні. Найбільші труднощі полягають у багаторівневій структурі, у накладенні одного на друге, — розповів Тобон. — Ви можете створити корпорацію в цілком відкритій юрисдикції, а тоді помістити її в більш непрозору. Це і є найбільша проблема.

Створення цих довгих, багатошарових низок корпоративних структур, розкиданих по різних юрисдикціях, — надзвичайно ефективний спосіб приховати як походження активів, так і їхнього власника. Що більше пакетів ви обмотаєте довкола собачих коваликів, то складніше іншим буде зрозуміти, що лежить усередині. І якщо фінальною обгорткою буде пакет Tiffany & Co, ніхто, мабуть, так і не здогадається, що там кавалок лайна.

Тобон розповів, як мусив надсилати за договорами про надання правової допомоги (ДПНПД) запити в місця на кшталт Сейшелів, сподіватися, що дипломати США простежать за ними, а тоді багато місяців чекати на відповіді — це все, щоб дослідити нерухомість, якою володіли просто там, у Флориді. І дедалі частіше це стосувалося дрібних злочинів, а не лише справ про масштабні афери.

— Як роздрібний ринок замість ринку вищого класу. Тобто двадцять років тому по створення такої корпорації треба було йти у Harrods. А тепер можна просто заскочити у крамничку на розі. Ми бачимо, як прості організації користуються складними методами, — пояснив Тобон.

А що змінилося б, якби можна було знищити всі підставні компанії? Чи міг Тобон уявити, що він робив би, якби легко міг дізнаватися про власників усієї нерухомості, яка фігурувала в його справах?

— Час розслідування, мабуть, зменшився б удвічі, а це просто фантастично, — припустив він. — Ми могли б зосередити наші зусилля на складенні загальної картинки, замість пошуків її окремих частинок. Більшість часу зараз забирає пошук тих окремих частинок. Поки доходить до того, щоб скласти їх докупи, трапляється будь-що. Іноді, поки ми чекаємо на інформацію, минає позовна давність. І все…