Утім, найбільшої майстерності у цьому досяг Тарас Шевченко. Великий поет не просто переніс живу мову його сучасників в літературу, але й дібрав такі слова середньонаддніпрянського діалекту, які були зрозумілі українцям всіх регіонів. Відповідно, “Кобзар” став надбанням всього народу, а сам Шевченко – основоположником нової літературної мови.

Але за яких обставин з’явилася та сама мова, яка лягла в основу літературної? Відповідь на ці питання шукають покоління мовознавців. Річ у тім, що давність української, як і будь-якої сучасної мови, сягає так далеко у минуле, що навіть фахівці не можуть назвати точну дату народження мови. Водночас жодна мова не існує у вакуумі, що дозволяє вивчати процеси її становлення, спорідненості з іншими мовами тощо.

Українська належить до групи слов’янських мов. Теоретично, колись давно ці мови становили спільну праслов’янську мовну єдність. Її нині і реконструюють мовознавці. Щоправда, серед дослідників виникають суперечки, чи мовна єдність існувала на практиці. Деякі фахівці переконані, що йдеться не про одну мову, а про величезну кількість говірок, які раніше були взаємно зрозумілі. Проте з часом між різними племенами виник бар’єр у спілкуванні. І точкою відліку стали міграційні процеси під час розселення слов’ян.

Початок у VI ст. протоукраїнського періоду формування нашої мови теж зумовлений цими подіями. Протягом цього часу самостійної мови ще не існувало, але вже тоді закріпилася низка особливостей. У спадок від праслов’янської сучасній українській дісталися закінчення у певних відмінках іменників: “князеві”, “медові”, “Петрові”, кличний відмінок: “Боже”, “княже” та закінчення -мо у деяких формах дієслів (робимо, ходимо) тощо.

У цей ранній час з’явилися й деякі питомо українські риси. Наприклад, саме тоді звук “е” після “ж”,  “ч”,  “ш” перед наступним твердим приголосним перейшов в “о”. Це сталося у таких словах як жена/ жона, человѣк /чоловік, єго/його, пшено/ пшоно тощо. 

В XI cт. протоукраїнський період завершується, а українська мова постає вже як система, яка відрізняється від інших мов. На цьому етапі в нашій мові зменшується кількість голосних та збільшується кількість приголосних звуків. Власне, це саме той поворотний момент, коли українська набуває більшості рис, які відомі нам сьогодні. 

Щоправда, визначити, як тоді розмовляли між собою люди в княжому Києві чи на інших просторах Русі – надскладне завдання. Позаяк немає усних свідчень, дослідники послуговуються писемними пам’ятками, які з’являються в XI cт. Саме на підставі того, як люди писали, філологи й досліджують розвиток мови: літературної та живої.

Як це можливо? Візьмімо до уваги “Ізборники Святослава”. Це писемні пам’ятки Русі, які були створені у 1073 та 1076 роках. Попри те, що вони написані літературною мовою, різноманітні описки дозволяють побачити сліди живої мови. В ізборниках виникає постійна плутанина у написанні літери ѣ (“ять”). Її періодично замінюють у текстах на літеру “и”. Мовознавці зазначають, що це вказує на вимовляння звуку, позначуваного літерою ѣ (“ять”) як нашого сучасного “і”. Відтак наші далекі предки вже в XI cт. вимовляли не “слузє”, а “слузі”.

Цікаво, що мовознавці виділяють два різновиди літературної мови Русі. Йдеться про старослов’янську (або ж церковнослов’янську) та давньоукраїнську (давньокиївську чи давньоруську). До прикладу, сучасне нам слово “бджола” у версії старослов’янської мови писалося як “бъчела”, а в давньоукраїнській “пчела”. Мовознавці зазначають, що кожна з цих писемних мов мала свої особливості.

Старослов’янська з’явилася на теренах Подніпров’я після того, як князь Володимир Великий охрестив Русь. Це мова релігійних текстів, позаяк її ключова функція полягала у перекладі Біблії з грецької для народів, які приймали християнство. Тож в її основі був закладений солунсько-македонський діалект староболгарської мови, зрозумілий всім слов’янам. Наприклад, у такому ж варіанті цю мову використовували в Моравії, частині сучасної Чехії. 

Хоча старослов’янська століття за століттям вбирала у себе особливості народних говірок, ближчою до живої мови була давньоукраїнська. Вона була писемною мовою ділових актів та інших світських текстів на території Руси. Зокрема, її використовували при написанні літопису “Повість минулих літ”, “Повчання Володимира Мономаха” тощо. 

У чому ж була її відмінність? У цих творах, як і в сучасній нам мові, вживали м’яке “ць”, а у певних словах заміняли звук “л” та “в” як-от у слові “волк/вовк”. Також у давньоукраїнській вже існували відомі нам українські слова: ягня, сокира чи тенета.

До речі, давньоукраїнську можна побачити не лише в текстах, але й у графіті, які збереглися в храмах часів Русі. Графіті – це різноманітні за змістом написи, які русини видряпували на стінах святині. Сучасна людина назвала би це виявом вандалізму, але для істориків та мовознавців – це справжній джерельний скарб. 

Зокрема, дослідник Сергій Висоцький, який займався вивченням руських графіті у Софії Київській, виявив низку написів з характерними рисами української мови. Наприклад, ім’я князя-хрестителя Русі на стінах храму писали на український манір “Володимѣръ”.

Відтак ще задовго до навали монгольського хана Батия українська мова існувала як окрема система. На цьому слід зробити наголос, адже у нинішніх умовах війни з Росією ці знання – наша зброя у боротьбі з міфами. 

Одним із головних “аргументів” про існування єдиного народу українців, білорусів та росіян є теза про існування “общерусского языка” в часи Русі. Ніби-то на усіх просторах володінь династії князів Рюриковичів не було жодної різниці у мові. Лише під впливом монгольської навали та підпорядкування більшості руських земель литовським князям “общерусский” неприродно поділився на “наречия”, тобто сучасні українську, білоруську та російську мови. Але ця схема, яку сучасні пропагандисти Кремля запозичили в Російської імперії, не витримує фахової критики мовознавців. 

Відомий філолог Юрій Шевельов у своєму дослідженні порівняв сучасні слов’янські мови за критерієм наявності в них спільних явищ з періоду розпаду праслов’янської мови. Він виділив п’ять діалектичних зон і довів, що українська мова формувалася у межах двох регіонів – Полісся та Поділля. Ба більше, жодної спільної мови на всіх просторах Русі не існувало. Натомість жива українська мова була фонетично ближчою до білоруської, аніж до російської.

Філолог Костянтин Тищенко, який зосередив увагу на вивченні лексичної спорідненості, дотримується тієї ж думки. Згідно з його дослідженням, найближча до української мови – білоруська (84% спорідненої лексики), далі йде польська (70%) та словацька (68%). А от російська займає лише четверту позицію (62%).

Відповідно, російські міфи не мають реального обґрунтування. Окрім цього, період після монгольської навали був зовсім не початком, а продовженням процесів стандартизації та розвитку нашої мови.

У XIII ст. літературна мова Церкви поповнюється словами народної мови. У такий спосіб виникає українська редакція церковнослов’янської мови. Подібні процеси відбувалися не лише з українською. У той самий час існували російська, білоруська, сербська та інші редакції.

У 1596 р. українську редакцію церковнослов’янської мови описав Лаврентій Зизаній у книзі “Граматика”. А вже у 1619 р. інший церковний інтелектуал, Мелетій Смотрицький кодифікував правила цієї мови у книзі “Граматики слов’янської”. Зусиллями Смотрицького в українській редакції з’явилися впорядковані 8 частин мови, місцевий відмінок, відміни іменника, відмінювання прикметників та числівників. І найцікавіше – Смотрицький запровадив улюблену нами літеру “ґ”, адже звук такий існував, а букви не було.

Натомість спадкоємицею давньоукраїнської мови стала прóста мова (дослідники вживають саме з таким наголосом). За своїми особливостями вона ще більше стала наближеною до живої мови, але все ще не була тотожна їй. Мовну різницю між старослов’янською та простою мовою зафіксував Лаврентій Зизаній, який навіть уклав “Лексис”. У цій праці він витлумачив слова з церковнослов’янської простою мовою. Ось кілька пар для прикладу: “брак, женитьба/веселє, зелие/ зілье” тощо.

Як бачимо, тогочасні  інтелектуали чітко розуміли різницю між цими мовами. Утім, кожну з них вважали важливою та намагалися впорядкувати. І у цьому контексті український приклад не є винятком. 

Подібні явища відбувалися на теренах цілої Європи. Наприклад, на італійських просторах на початку XIV ст. Данте Аліг’єрі, який мешкав у Тоскані, використав у “Божественій комедії” мову цього регіону. Завдяки шаленій популяризації твору Данте діалект Тоскани згодом став домінантним в італійській літературній мові. 

Натомість в українському минулому ці процеси розвивалися у відповідь на несприятливі політичні обставини. Йдеться про те, що з XVIII ст. більшість українських територій опинилися у складі Російської імперії. Центральна влада протягом всього часу верховенства над українськими землями намагалася заперечити українську мову та перешкоди її поширенню. 

Відтак, коли Котляревський задумав написати “Енеїду”, всі попередні українські літературні мови були під забороною. Котляревський міг писати російською, але він знайшов спосіб схитрувати й переніс на письмо розмовну українську мову, до якої обмежень просто не існувало. Як відомо, ця витівка не просто спрацювала, а стала поштовхом для творення літературної мови на народній основі. 

Після Котляревського і Шевченка, національних змагань, репресій і переселень українців мова зазнає ще багато змін. Власне, вона трансформується і сьогодні. Кожна зміна в житті її носіїв неодмінно відбивається в мові. І саме це має слугувати нагадуванням, що мова важлива.