На цю тему #Букви поговорили з галеристом Євгеном Березницьким.
Нещодавно до Ірпеня приїхав американський художник Трек Сандер Келлі і розмалював соняхами знищені окупантами автомобілі в Ірпені. Проєкт називається “Flowers for Hope” (“Квіти надії”), його ідеєю творці охарактеризували як “меморалізація місця війни”.
Фото: Максим Стельмах
Також у центрі Києва, на Майдані незалежності, художниця Варвара Шульга розписала протитанкові їжаки. “Розписуючи протитанкових їжаків, я поєдную жах війни, що уособлює собою ця захисна конструкція, з величчю традиційної української культури”, – зазначила вона.
Фото: The Village
На думку Євгена Березницького, прикрашання місця людських трагедій або атрибутів війни суперечить етиці. Винятком є лише якщо людина особисто була причетною до цього нещастя.
“Наприклад, коли власник будинку, в якому посічений паркан, наприклад, чи стіни будівлі сам щось робить – це його власне бажання, він має на це право. Якщо ж говорити про публічний простір, як, наприклад, в Ірпені, чи згадуючи дівчину, яка розфарбувала їжаків на Майдані – йдеться про зневагу та тотальне нерозуміння контексту, відсутність емпатії”, – зазначив він.
Галерист наголосив: не можна перетворювати трагедію одних людей у розвагу для інших. Завжди необхідно рефлексувати: чи не буде задум і його реалізація викликати в інших людей негативні відчуття.
Він додав, що зазвичай створені “шедеври” мають дуже низьку естетичну якість, адже зазвичай цим займаються аматори. І займаються вони цим не просто так:
“Професійні митці до цього не вдаються, це зазвичай аматори, які, наприклад, взяли два-три уроки малювання – і чомусь вважають, що у них “відкрився талант”. Вони таким чином хочуть зафіксуватись у вічності. Для багатьох це єдиний шанс взагалі стати частиною вічності. Зверніть увагу, що саме такі люди використовують цей шанс з точки зору можливості пропіаритися. Це, звісно, прихований мотив”, – переконаний Євген Березницький.
Зазвичай художники та організатори прикриваються тим, що їх роботи мовбито виражають те, що на уламках війни проросте нове життя – і все буде чудово. Проте, наголосив експерт, це не є процесом роботи над травмами, радше навпаки – “дуже грубе втручання у суспільну площину та ігнорування потреб чи запитів, які виходять із суспільства чи соціальних груп, які проживають на тій місцевості”.
У випадку з Ірпенем в реалізації проєкту брала участь Ірпінська міськрада, а американець залучив до свого проєкту українських художників. Разом вони розмалювали спалені автомобілі та понівечену будівлю Палацу мистецтв. Березницький зауважив, що у цій історії присутні риси комплексу національної меншовартості українців:
“Мені здається, що є люди, у яких є певна низька візуальна культура (відсутність смаку, якщо називати речі своїми іменами) – вони інколи, коли до них звертаються з такими пропозиціями, реагують на них як на щирий мистецький посил. Також у нас є певний комплекс національної меншовартості перед іноземцями, і коли до тебе приходить американець, здається, що все, що походить від іноземців, завжди гарне. І таким чином воно валідується через його належність до певної “високої культури”. Але це часто не так, тому що на Заході також існує багато людей з низьким смаком і кічем у голові”.
Як же потрібно говорити з людьми про трагедії війни через мистецтво?
Євген Березницький переконаний, що першочергово необхідний суспільний діалог, який і допоможе визначити: є запит на такі проєкти, чи немає. Думки при тому можуть різнитися, але цінними вони є усі.
“Можливо, хтось із людей скаже: “а чому, це добре, це класно, нам подобається”. Але також знайдуться люди, які скажуть: “Це моя машина, у ній загинули мої родичі, чому ви це розмальовуєте?”, – пояснив експерт.
Погляди на війну можуть бути різними в усіх. Як і на воєнне або антивоєнне мистецтво. Як приклад, Євген Березницький навів свій досвід проведення виставки у Берліні:
“Я колись робив виставку у Берліні від Міністерства закордонних справ, на виставці були роботи другої половини ХХ століття. Серед робіт було одне живописне полотно, на якому була зображена дівчинка і у неї на руках був німецький військовий шолом, з якого виростала якась травинка. Там також є посил, що на залишках війни проростає нове життя. Але в цьому шоломі був отвір від кулі. Я цього не помітив, тому що для мене це не було якимось тригером або контекстом, але до мене на відкритті виставки підійшов німець, підвів мене до цієї роботи та сказав: “Тут хтось помер”. У нас же дегуманізований вимір ворога, тобто, німецьке життя не було для нас цінністю. Я йому кажу: “Ну, звичайно, помер. Ця людина приходить до нашої землі і вбивала людей. Ти теж маєш трохи потерпати та розуміти про що йдеться”. Є різні думки, різні ставлення до таких речей – і їх усіх треба враховувати”.
Війна полишає по собі криваві сліди всюди, до чого торкається. Часто ці сліди перетворюються на пам’ятники трагедіям, зламаним долям і знищеним життям. Але чи хотіли б ви, щоб могильну плиту ваших рідних розмалювали квітами та прикрасили бантами?..
