#Букви опублікували переклад статті Томаса Фрідмана, яку він розмістив в американському виданні The New York Times.

Ось дивовижний факт: у той час, коли американці не можуть дійти згоди практично ні в чому, була стійка більшість за надання щедрої економічної та військової допомоги Україні в її боротьбі проти спроб Володимира Путіна стерти її з карти. Це подвійно дивно, якщо врахувати, що лише кілька місяців тому більшість американців не могли знайти Україну на карті, оскільки це країна, з якою у нас ніколи не було особливих відносин.

Солідарність цієї підтримки протягом цього літа, однак, буде удвічі важливішою, оскільки війна в Україні переходить у своєрідну фазу “сумо” — два гігантські борці, кожен з яких намагається викинути іншого з рингу, але жоден не хоче здатися та не може виграти.

Хоча я очікую деякої ерозії, оскільки люди розуміють, наскільки ця війна підвищує світові ціни на енергоносії та продовольство, я все ще сподіваюся, що більшість американців триматимуться цієї лінії, поки Україна не зможе відновити свій суверенітет військовим шляхом або не укладе гідну мирну угоду з Путіним. Мій короткостроковий оптимізм походить не з читання опитувань, а з читання історії — зокрема, нової книги Майкла Мандельбаума “Чотири століття американської зовнішньої політики: слабка сила, велика держава, наддержава, гіпердержава”. 

Мандельбаум, почесний професор зовнішньої політики США у Школі передових міжнародних досліджень Джона Гопкінса (ми були співавторами книги у 2011 році), стверджує, що, хоча ставлення США до України може здатися абсолютно несподіваним і новим, це не так. Якщо поглянути на зовнішню політику США, яку його книга переконливо описує через призму чотирьох різних силових відносин Америки зі світом, вона насправді досить знайома та передбачувана. Справді, настільки, що і Путін, і президент Китаю Сі Цзіньпін отримають користь від прочитання цієї книги.

Протягом усієї історії США наша нація коливалася між двома широкими підходами до зовнішньої політики, пояснив Мандельбаум в інтерв’ю, повторюючи ключову тему у своїй книзі: “Один наголошує на владі, національних інтересах та безпеці та пов’язується з Теодором Рузвельтом. Інший наголошує на пропаганді американських цінностей і ототожнюється з Вудро Вільсоном”.

Хоча ці два світогляди часто конкурували, це було не завжди. І коли з’явився зовнішньополітичний виклик, який відповідав як нашим інтересам, так і нашим цінностям, він потрапив у солодке місце і міг отримати широку, глибоку та тривалу підтримку суспільства.

“Це сталося під час Другої світової війни та холодної війни, — зазначив Мандельбаум, — і, схоже, це відбувається знову з Україною”.

Але велике, велике питання: як довго? Ніхто не знає, бо війни йдуть як передбачуваними, так і непередбачуваними шляхами.

Щодо України можна передбачити, що в міру зростання витрат зростатиме й інакомислення — або у США, або серед наших європейських союзників — яке стверджуватиме, що наші інтереси та цінності вийшли з балансу через Україну. Вони будуть стверджувати, що ми не можемо ні економічно дозволити собі підтримувати Україну до точки повної перемоги, тобто виселити армію Путіна з кожного сантиметра України, ні стратегічно дозволити собі йти на повну перемогу, тому що, зіткнувшись із повною поразкою, Путін може випустити ядерну зброю. 

Ознаки цього вже можна побачити в заяві президента Франції Емманюеля Макрона в суботу про те, що західний альянс повинен “не принижувати Росію” — заява, яка викликала хвилю протесту з боку України.

“Кожна війна в американській історії викликала інакомислення, включаючи війну за незалежність, коли ті, хто був проти, переїхали до Канади, — пояснив Мандельбаум. — Спільним для трьох наших найбільших головнокомандувачів — Вашингтона, Лінкольна та Рузвельта — як президентів воєнного часу була їхня здатність підтримувати країну, якій судилося виграти війну, всупереч незгоді”.

Це також буде викликом для президента Байдена, особливо коли немає консенсусу між союзниками, чи з Україною щодо того, як виглядає “перемога”: чи це досягнення поставленої Києвом мети – повернути кожен дюйм окупованої Росією території? Чи дає це можливість Україні за допомогою НАТО завдати такого удару по російській армії, що Путін буде змушений піти на компромісну угоду, яка все одно залишить за ним уже захоплені території? А що, якщо Путін вирішить, що ніколи не хотітиме компромісу, а натомість захоче, щоб Україна пережила повільну й болісну смерть?

Щодо двох найважливіших війн в нашій історії, Громадянській і Другій світовій, Мандельбаум сказав: “Нашою метою була повна перемога над ворогом. Проблема для Байдена і наших союзників полягає в тому, що ми не можемо прагнути до повної перемоги над путінською Росією, тому що це може спровокувати ядерну війну, але щось на кшталт повної перемоги може бути єдиним способом зупинити Путіна від того, щоб назавжди потопити Україну в крові”.

Що підводить нас до непередбачуваного: після більш ніж 100 днів боїв ніхто не може сказати вам, чим закінчиться ця війна. Це було розпочато у голові Путіна, і, ймовірно, закінчиться лише тоді, коли Путін скаже, що хоче, щоб це закінчилося. Путін, напевно, відчуває, що він робить все, і що час на його боці, тому що він може витримати більше болю, ніж західні демократії. Але великі війни – це дивні речі. Як би вони не почалися, вони можуть закінчитися абсолютно непередбачувано.

Дозвольте мені запропонувати приклад через одну з улюблених цитат Мандельбаума. Це з біографії Вінстона Черчілля про його великого предка герцога Мальборо, опублікованої в 1930-х роках: “Великі битви, виграні чи програні, змінюють весь хід подій, створюють нові стандарти цінностей, нові настрої, нову атмосферу в арміях та в націях, яким усі повинні відповідати”.

Мандельбаум стверджував: Черчілль сказав, що “війни можуть змінити хід історії, а великі битви часто вирішують війни. Битва між Росією та Україною за контроль над територією на сході України, відомою як Донбас, може стати такою битвою”.

У більш ніж один спосіб. 27 країн Європейського Союзу, нашого ключового союзника, насправді є найбільшим у світі торговим блоком. Вони вже рішуче вирішили скоротити торгівлю та інвестиції в Росію. 31 травня ЄС погодився припинити 90% імпорту нафти Росії до кінця 2022 року. Це не тільки зашкодить Росії, але й завдасть реального болю споживачам і виробникам ЄС, які вже платять астрономічні ціни за бензин і природний газ.

Проте все це відбувається в той час, коли відновлювані джерела енергії, такі як сонце та вітер, стануть конкурентоспроможними за ціною з викопним паливом, і коли автомобільна промисловість у всьому світі значно наростить виробництво електромобілів та нових акумуляторів.

У короткостроковій перспективі жодне з них не зможе компенсувати падіння поставок з Росії. Але якщо через українську війну у нас будуть астрономічні ціни на бензин і мазут, “ви побачите величезний зсув інвестицій взаємних фондів та промисловості в електромобілі, удосконалення електромереж, лінії електропередачі та довготривалі сховища, які могли б схилити весь ринок від використання викопного палива до відновлюваних джерел”, — сказав Том Берк, директор E3G, Third Generation Environmentalism, групи кліматичних досліджень. “Українська війна вже змушує кожну країну та компанію різко прискорити свої плани з декарбонізації”.

Справді, звіт, опублікований минулого тижня Центром досліджень енергетики та чистого повітря, і Ember, глобальним енергетичним аналітичним центром, який базується у Великій Британії, показав, що 19 із 27 держав ЄС “значно посилили свої амбіції щодо відновлюваних джерел енергії, щоб захистити себе від геополітичних загроз”.

У нещодавній статті McKinsey Quarterly зазначається: “Морські війни 19 століття прискорили перехід від вітрильних до вугільних суден. Перша світова війна призвела до переходу від вугілля до нафти. Друга світова війна ввела ядерну енергетику як основне джерело енергії. У кожному з цих випадків інновації воєнного часу влилися безпосередньо в цивільну економіку і започаткували нову еру. Війна в Україні відрізняється тим, що вона не спонукає до самих енергетичних інновацій, а проясняє потребу в них. Проте потенційний вплив може спричинитись до таких же ж трансформацій”.

Подумайте: якщо ця війна ненароком не підірве планету, вона може мимоволі  допомогти її підтримати. І з часом скоротити основне джерело грошей і влади Путіна.

Тепер це звучить не так іронічно.